Спілка Української Молоді. / 1923‑1929 рр. / Історичний нарис

До річниці Процесу “СВУ-СУМ” подаємо цікаве дослідження з історії Спілки Української Молоді

 

Спілка Української Молоді.

1923‑1929 рр.

Історичний нарис

 

УКРАЇНА 1920-х

НЕП, політика українізації і коренізації, які запроваджувалися на Україні відразу після закінчення руйнівних війн 1914‑1924 рр., швидко відроджували ивста і села краю. Настав своєрідний економічний і культурний ренесанс республіки. Люди не знали розкоші, часто були напівголодні, але відчули подих нового економічного господарювання, культурно-освітнього розвитку. Водночас це був період ідеологізації літературно-мистецького процесу і науки. Національна інтеліґенція, яка не еміґрувала і вижила попри червоний терор громадянської війни, а також та її частина, що повернулась із чужини, відгукнувшись на заклик харківського радянського уряду, консолідувала свої творчі сили навколо ідеї національного відродження. Про це яскраво свідчили численні новостворені літературні та мистецькі спілки, літературна дискусія 1925‑1928 років, яка втягнула великий прошарок українського письменства і мала національне забарвлення. Піднесення національного руху, гаряче сприйняття народом українізації відбивалися на формуванні свідомості української молоді.

Все це насторожувало Москву. Особливе занепокоєння викликав рух серед письменства під гаслом Миколи Хвильового “Геть від Москви!”. У своєму листі до тодішнього генсека ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича і членів Політбюро у червні 1926 р. Йосиф Сталін стурбовано писав, що український національний рух криє в собі “небезпеку боротьби проти Москви, взагалі проти росіян, проти російської культури і її вищого досягнення — ленінізму”. На Пленумі ЦК ВКП(б) у квітні 1929 року він зазначав більш конкретно: “Одною з небезпечних форм опору проти розвитку соціалізму є шкідництво буржуазнох інтеліґенції”.

Керуючись вказівками “вождя народів”, слухняні виконавці його політики на Україні — перший секретар ЦК партії Станіслав Косіор, секретар ЦК Панас Любченко, нарком освіти Микола Скрипник та начальник ДПУ республіки Всеволод Балицький у кінці 20‑х років розгорнули боротьбу проти української інтеліґенції.

Це був час, коли Сталін розпочинав нову фазу боротьби за владу шляхом розкручування маховика масових репресій. Пам’ятав, мабуть секрет фараонів Єгипту: “щоб тримати народ у покорі, карай не винних, карай безвинних”. Україна стала на довгі часи полгоном його злочинних методів терору, одним із яких був провокаційний політичний проце Спілки Визволення України у березні-квітні 1930 р. Як стало відомо із спогадів старого більшовика О. Снєгова, підготовку “справи” СВУ спрямовував Сталін особисто. 30 січня 1930 р. на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У було обговорено лист генсека по даному питанні. [Медведев Р. О Сталине и сталинизме: ‑ М., 1990. – с. 231‑232]. Згідно з ухвалою Пленуму, члени Політбюро С. Косіор, П. Любченко і В. Балицький склали спеціальний документ, який став основою для проведення акції проти відібраних для розправи представників української науки і культури.

ДПУ України розроблено сценарій, за яким нібито після вбивства у травні 1926 року в Парижі Симона Петлюри, у Києві було створено “контрреволюційну” організацію української інтеліґенції — Союз визволення України. Її прибудовою було “зроблено” Спілку Української Молоді (СУМ) — громадське об’єднання яке потрапило під пильний погляд людей Реденса-Балицького. Політичний процес був просто необхідний для підтвердження сталінської теорії загострення класової боротьби в країні в умовах будівництва соціалізму. На роль орґанізатора і керівника ВСУ було обрано всесвітньовідомого вченого, автора 3000 наукових публікацій, віце-президента Академії наук України Сергія Єфремова. До справи були прилучені 26 вчених, 14 педагогів, три письменника, священик і два київських студенти — керівники СУМу. Процес був одним з перших ударів по українській інтеліґенції, яку в наступних роках спіткав найбільший погром за всю історію України.

Ще задовго до процесу в одній зі службових інформацій 1929 року до Москви шефу — Г. Ягоді Балицький писав: “Заздалегідь одуманим планом колишній віце-президент Української Академії наук академік С.О. Єфремов — голова контрреволюційної організації “Спілки визволення України”, користуючись своїм високим становищем в Академії, запросив із‑за кордону колишнього міністра УНР А.В. Ніковського. Останній, маскуючись роботою в УАН як її співробітник, виконував обов’язки емісара петлюріського уряду… Більшість обвинувачених уже зізналися в своїй злочинній діяльності. Органами ДПУ ведеться енергійне слідство. Обвинувачені найближчим часом постануть перед пролетарським судом”.

Поряд із масовими арештами представників української інтеліґенції, які продовжувались з весни1929 до січня 1930 року та “енергійним слідством” (сьогодні всім відомо, як воно здійснювалось у катівнях ЧК‑ДПУ‑НКВС), йшла тотальна обробка громадської думки. Українські часописи ща до процесу публікували статті В. Балицького, В. Чубаря (тодішнього голови уряду), П. Лююченка про “викриття контрреволюційної СВУ”, яка нібито намагались реставрувати капіталізм на Україні. Дійшло до орґанізації мітинґів у Києві, Харкові, Одесі, на яких ще до суду висувалися вимоги розстріляти “аґентів світової контрреволюції”.21 лютого 1930 р. вже голова Раднаркому СРСР М. Риков зі шпальт “Правди” обурено заявляв про створення С. Єфремовим “контрреволюційної орґанізації, що поставила собі за мету знищити радянський лад”. (Через кілька років за такими ж звинуваченнями потрапили під сталінський каток репресій і сам М. Риков, а також В. Балицький, С. Косіор, В. Чубар, П. Любченко). Починаючи з 26 лютого 1930 р. газета “Вісті”, що виходила у тодішній столиці республіки — Харкові, щодня друкувала обвинувачувальні матеріали у справі СВУ. Один із розділів висновку називався “Діяльність Спілки Української Молоді (СУМ)”.

 

ЗАРОДЖЕННЯ ОРҐАНІЗАЦІЇ

Серед середніх учбових закладів Києва на початку 1920‑х років незаперечно кращою вважалася Перша трудова школа ім. Т. Шевченка. Вона була створена на базі першої в столиці української гімназії, відкритої на вулиці Львівській, 27, зусиллями Центральної Ради 18 березня 1917 року, і перейняла її традиції. Від заснування школи її неофіційним шефом став секретар міжнаціональних справ Центральної Ради відомий громадсько-політичний діяч Сергій Єфремов. Син сільського священника із Звенигородщини, один із засновників і провідників Української партії соціалістів-федералістів, вчений-літературознавець після двохрічного перебування в еміґрації 1921 року повернувся до Києва. Поселився у своєму помешканні на вулиці Гоголівській,  27 (між іншим, у цьому ж будинку до 1910 р. жив Борис Грінченко). Вчений працював в Академії наук, а 1923 року був обраний її віце-президентом. Він часто бував у Першій трудовій, де навчався його племінник Микола Павлушков, а директором школи був брат дружини, теж уродженець Звенигородщини та діяч колишньої партії соціалістів-федералістів Володимир Дурдуківський. До того ж мешкав у одному будинку із родичем.

Директор школи, а до того — української гімназії, був здібним адміністратором, блискучим педагогом і улюбленцем всіх учнів. Такими ж відданими своїй справі були вчителі, серед яких виділялись викладач суспільствознавства Ніна Токарівська, гограф Обександр Гребенецький, Андрій Залеський, Юрій Трезвиньський, Василь Дога, Микола Білий, а також історик Йосип Гермайзе, який згодом перейшов до Київського інституту народної освіди (так називався тоді університет). Часто бував у школі відомий державний діяч УНР, колишній драгоманівець, член УСДРП, керівник української автокефальної православної церкви Володимир Чехівський. Адже тут навчалася його донька і він постійно цікавився орґанізацією національного виховання дітвори.

Усі названі педагоги стануть головними персонажами процесу СВУ. Його орґанізатори звинувачували підсудних у всіх гріхах: що вони були дітьми священників, виховували дітей у дусі українського націоналізму, вихваляли, зокрема, січове стрілецтво, спрямовували програму у націоналістичне русло.

Слід зазначити, що ці закиди не були зовсім безпідставними, про що свідчили самі підсудні. Директор школи В. Дурдківський визнавав (як приклад “шкідництва”) що в Першій школі “значно більше, ніж того потребували шкільні програми, відводилося місця і часу для вивчення Шевченка, Кирило-Мефодієвського братства… Шевченко з’явився перед учнями не пролетарським за суттю поетом, борцем за визволення покріпаченого селянства, а поетом-борцем за національне визволення України, національним пророком України”. О. Гребенецький висловлював недовір’я до національної політики радянської влади, вважав недосконалою систему освіти в республіці. В. Дога говорив про необхідність перетворити радянську владу на демократичний лад, про своє певне розходження з національно-культурною політикою комуністичної партії на Україні заявляв Й. Гермайзе.

Отож мабуть не випадково, що іменно у Першій трудовій школі ім. Т. Шевченка зародилася орґанізація, яка пізніше прийняла найменування Спілки Української Молоді. Сталося це під час випускного вечора у кінці травня 1923 року. За пропозицією В. Дурдуківського 60 випускників школи утворили Літературне товариство, невдовзі перейменоване у Товариство єднання і згоди (ТЄЗ). Головною метою його ставилось зміцнювати шкільну дружбу, підтримувати постійний зв’язок допомагати педагогічному колективу школи у вихованні дітей. Юнаки і дівчата збиралися спершу щомісячно: проводили літературні читання, орґанізовували і проводили екскурсії і походи, дружні вечірки.

Почесним головою товариства на перших зборах товариства обрано В. Дурдуківського, керівником — Й. Гермайзе. Головою комітету став Сава Малощук, секретарем — Микола Павлушков, скарбником — Борис Матушевський і членами — Наталка Собко і Віта Мазуренко. [Архів СБУ. Судова справа СВУ. Т.1, с.460].

1924 року С. Малащук вступив до комсомолу і на деякий час відійшов від товариства. Трагічно загинула Віта Мазуренко: активна діячка ТЄЗу, чарівна і ексцентрична вихованка дитбудинку Віта Мазуренко закохавшись без взаїмнотсі у молодого викладача і керівника філософського гуртка Й. Гермайзе, повісилась. Товариство очолив 20‑річний студент Інституту народної освіти Микола Павлушков. Цей енергійний і, безперечно, талановитий юнак народився у Тулі. Після того, як у роки громадянської війни його батько — народний учитель, а потім священник був арештований чекістами і кинутий за ґрати тюрми, Микола перебрався до Києва. Поселився у брата матері — дядька Сергія Єфремова. Коли закінчив школу — поступив у інститут народної освіти. Постійне спілкування з родичами — С. Єфремовим, В. Дурдуківським та їх оточенням, навчання у кращих на той час учбових закладах Києва, безумовно, сприяли формуванню свідомості юнака.

У зв’язку з тим, що поступово все більше членів ТЄЗ відходили від орґанізації, М. Павлушков у червні 1925 року реорґанізував товариство у Спілку Української Молоді (СУМ). Першими членами її стали друзі по навчанню у школі ім. Т. Шевченка та інституту народної освіти: Б. Матушевський, С. Малащук, Н. Собко, Д. Бобир, Д. Кокот, Г. Слободяник, П. і Н. Нечитайло, Ю. Виноградов, М. Скрипник, О. Бовкун. [Вісті. – 1930. – 5 березня]. Крім них до орґанізації входили В. Дубровський, В. Матушевський, І. Мандзюк, В. Солочинський, Р. Шемет, Ю. Юркевич, Є. Буртан, Л. Денисенко, В. Димич, М. Левицький, Г. Мазуренко та інші, які на слідстві не визнали своєї причетносі до СУМ і були на якийсь час залишені без уваги органів ГПУ.

Після Миколи Павлушкова найбільш активним діячем СУМу був, безперечно, 18‑річний студент Інституту народної освіти Борис Матушевський. Він був сином відомого українського громадського діяча, редактора або співпрацівника часописів та журналів “Громадська Думка”, “Рада”, “Украинская жизнь”, “Літературно‑науковий вісник”, одного з провідних радикально-демократичної партії соціалістів‑федералістів Федора Матушевського. За особистим завданням Симона Петлюри 1919 року він виїхав послом УНР до Греції, де раптово помер. Його 13‑річний син Юко, якого батько взяв із собою, назавжди залишився за кордоном і нині живе у Нью-Йорку.

Мати Бориса — Віра Олександрівна була теж із високоінтеліґентної сім’ї, закінчила Харківську Мар’їську гімназію, Петербузькі Бестужевські вищі жінчі курси й жіночий медінститут. Добротне сімейне виховання відбилося на формуванні світогляду юнака та його братів Юрія і Василя. Після закінчення Першої трудової школи він вступив до педтехнікуму. Але через донос: як так — син цукрозаводчика і петлюрівського дипломата — був виключений уже з першого курсу. Але Борис не здавався — домігся законного поновлення. Та вчитися там не став — вступив до інституту народної освіти, де навчалося багато його товаришів по школі.

Водночас не можна пройти повз постать Наталки Собко. Вона народилася у Москві в родині військового інженера — полковник російської армії. Її молодшим братом, між іншим, був відомий український радянський письменник Вадим Собко. Дівчина була надзвичайно талановита. У 16 років вона перекладала з російської Некрасова, Блока, писала прекрасні вірші. Так, у січні 1923‑го, вона, учениця Першої трудової школи ім. Т.Шевченка, присвятила вчительці Домникії Дудар, яку боготворила, цілу збірку “Білі квіти”. Їй належать рядки поезій:

Лети, лети, мій світлий корабель,
Ми летимо не по чужих стежках.
Шукаємо ми все нових земель,
Шукаємо ми сонце по світах.

Ми вічні у просторах голубих.
І вічний тихий шум твоїх вітрил.
І не страшні нам бур хмар земних,
І ми не боїмося темних сил…

Але вже цілком по-дорослому:
Червоні люди. Червоні тіні.
Червоне.
В далеке небо, в червоне небо —
Прокльони.
Велика слава. І перемога,
І сила.
І слава сильним. А всім останнім
Могила…

Після закінчення школи Наталка пішла на робітфак, а потам поступила до Київського інституту народної освіти, де з великим задоволенням зустріла багатьох товаришів по школі та членів Спілки Української Молоді.

 

СПІЛКА ДІЄ

Як уже зазначалось, після закінчення Першої трудової школи ім. Т.Шевченка чимало її випускників, серед них спілчани М.Павлушков, Б.Матушевський, Н.Собко, Д.Бобир, Ю.Виноградов та інші, продовжували навчання у Київському інституті народної освіти.

Цей заклад переймав кращі традиції Київського університету, унаслідував дух постійного устремління до національного відродження. В ньому завжди зосереджувались педагогічні кадри високої кваліфікації, передових поглядів. Отож, не випадково значна частина їх потрапила у підвали Лук’янівської тюрми, а потім на лави підсудних у будинок Харківської опери весною 1930‑го. Серед цієї когорти був згаданий професор історії Йосиф Гермайзе. Член Бюро Академії наук, відомий вчений, незважаючи на молодість (йому було 34 роки), з приїздом до Києва Михайла Грушевського став його “правою рукою”. 21 серпня 1925‑го був також арештований 33‑літній викладач української мови і діалектології випускник Петербурзького університету, співробітник ВУАН професор Всеволод Ганцов, який користувався авторитетом у наукових колах республіки й невдовзі став директором Інституту наукової української мови, а разом з ним — співробітник ВУАН Григорій Холодний. Кинутий за ґрати також 34‑літній науковий співробітник ВУАН, автор чудового підручника професор філології Григорій Іваниця. Серед арештованих був син волинського селянина співробітник ВУАН професор Михайло Кривинюк. До речі, його дружиною була Ольга Косач — сестра Лесі Українки, яка потім, 1945 року, померла у німецькому таборі біженців з України. Благодатний вплив на студентів інституту мав талановитий поет професор Микола Зеров, який теж був затриманий, але проходив на процесі як свідок.

Безумовно, атмосфера інституту, яку створювали досвідчені, національно свідомі талановиті педагоги, сприяла діяльності Спілки Української Молоді і ДПУ зробило з цього відповідні висновки: посадили їх поряд на лаву підсудних. Як же характеризували Спілку офіційні органи і представники радянської влади?

Газета “Вісті” 5 березня 1930 року повідомляла, що “СУМ — це суворо законспірована, бойова фашистського типу орґанізація, що брала участь у підготовленні під керівництвом “СВУ” збройного повстання проти радвлади і як орґанізація, що готувалася чинити терористичні акти”. У звинувальному вироку прокурора республіки зазначалось, що “Для об’єднання куркульсько-попівської контрреволюційної молоді, СВУ створила під безпосереднім кервіництвом Єфремова і Дурдуківського бойову орґанізацію — СУМ на чолі з Павлушковим і Матушевським. СУМ вербував куркульсько-попівську молодь, розповсюджував антирадянські відозви, утворював нелегальні гуртки” [Архів СБ України. Справа СВУ]. У злочинному хорі звинувачувачень прозвучав і голос наркома освіти республіки М.Скрипника (це теж були люди його парафії): “Молоді контрреволюційні сили, — писав він у статті “Спілка визволення України” [Більшовик України. — 1930. — №8. — с.14], були об’єднані у додатковій орґанізації СУМ… члени її повинні були бути за масових аґітаторів СВУ серед студенства й куркульського селянства”. Якою ж насправді була діяльнітсь “контрреволюційної” Спілки?

Її програму склав особисто Микола Павлушков. Разом із щоденником, списками спілчан, листами вона потрапила до ДПУ і слідчим був відомий її справжній зміст. У зв’язку з тим, що офіційні молодізні структури радянської України фактично дублювали програми і статутні вимои компартії, юні патріоти склали свої, які відбивали думи і настрої української молоді. Вони ставли за мету формування національної української свідомості, поширення ідей відновлення незалежності Української Народної Республіки, поглиблювання знань вітчизняної історії. Ставилось завдання вивчати військову справу, йшлося і про придбання зброї.

На загальних зборах спілки, яких відбулося, за свідченням спілчан, шість, відбувалися гарячі дискусії про майбутній устрій України. Більшість сходилися на побудові демократичної республіки типу УНР. Цікаво, що голова Спілки М.Павлушков ратував за свтановлення гетьманату. Читали, передавали з рук в руки заборонені номери “Літературно-наукового вісника” редагованого Михайлом Грушевським.

Із орґанізованих і здійснених акцій Спілки Української Молоді достовірно відомо про заходи, здійснені у червні 1926 року і пов’язані із вбивством у Парижі Головного Отамана Симона Петлюри. Тоді Микола Павлушков, Борис Матушевський і Діодор Бобир виготовили понад сотню листівок, у яких говорилось про велику роль С.Петлюни у Боротьбі за незалежність Української держави. Юнаки назвали його національним героєм України і закликали продовжувати його справу. Листівки були розкидані під час служби у Софіївському соборі з хорів.

Саме тоді у соборі офіційно правили панахиду з приводу 10‑х роковин смерті Каменяра — Івана Франка. Юнаки і дівчата розійшлися серед натовпу віруючих і аґітували подумки помолитися за підступно вбитого Симона Петлюру. З цієї нагоди Борис Матушевський написав вірш, який розповсюджувався серед київської молоді.

У своїй книзі “Набої для розстрілу” (Київ, 1990) Гелій Снєгірьов — син згадуваної діячки Спілки Української Молоді Наталії Собко, звертаючись до Бориса Федоровича Матушевського, зазначав: “Вам було в чому каятися. Ви припустили-таки протизаконних дій: розповсюджували листівки. Це вже серйозно, за це можна судити. Ви й Ваш співучасник по молебню й листівках Павлушков — справді винні. Ви єдині! Решта 43 посаджених на лаву — ні в чому!”

Так вого й було. За виключенням: і решта 43 ніколи не були прихильниками тоталітарної системи, складали опозицію існуючій на Україні владі.

 

В ЛАБЕТАХ ДПУ

Сталося так, що першими арештованими, які вже 18 травня 1929 року потрапили за ґрати київської Лук’янівки, були керівники Спілки Української Молоді Микола Павлушков, Борис Матушевський і Діодор Бобир. Скоро камери тюрми стали заповнюватись новими партіями арештованих. Люди ДПУ “працювали” день і ніч. Для проведення слідства були залучені досвідчені “фахівці”. Безпосереднє керівництво ним здійснювали начальним секретного відділу ДПУ України В.Горожанін і начальник Другого відділу Б.Козельський, допити вели слідчі Й.Брук, М.Гольденберг та інші. Завдання своє виконали вони, мабуть, не огано, бо за клопотанням Політбюро ЦК КП(б)У вісім слідчих на чолі з керівниками Горожаніним і Козельським були нагороджені Московою орденами Червоного Прапора, яким відзначались особливі військові заслуги.

З перших днів слідчі ДПУ головну увагу зосередили на Миколі Павлушкові як голові СУМу та близькому родичеві С.Єфремова і В.Дурдуківського. У одній із записок, переданих таємно на волю, Микола писав дядькові, що його допитують по дванадцять годин на доу, не дають спати, здійснюють сильний моральний і фізичний тиска з метою домогтися потрібних для ДПУ свідчень. Повідомляв, що вимагають зізнань проти С.Єфемова і В.Дурдуківського та попередив, що тортури витримати мабуть не зможе.

Відносно академіка С.Єфремова слід зазначити, що у полі заору ДПУ він був уже 1923 року. Як зазначав він у своєму щоденнику, вже тоді його неоднократно викликали в ДПУ й вимагали виїхати з Києва. У одній з останніх розмов президент Академії наук Данило Заболотний попередив свого заступника, що нарком М.Скрипник вимагає усунути Єфремова із ВУАН. Коли академіка арештували, на його допити приїздив сам начальник ДПУ республіки В.Балицький з секретарем ЦК партії П.Любченком.

Незаконні методи слідства, тотальний тиск на арештованих став нормальним явищем на Лук’янівці. Б.Ф.Матушевський, один з небагатьох, хто пережив усі тортури ГПУ‑НКВС згадував як слідчі застосовували усілякі метооди щоби домогтися неправдивих свідчень. У заяві на ім’я начальника ДПУ України від 14 листопада 1929 року арештований у справі СВУ В.Отаманський писав: “Задля того, щоб скінчилися ці моральні муки, я готовий підписати вам свідчення, які потрібні вам, щоб таким чином прискорити моє засудження, бо надалі не можу терпіти і бажаю своєї смерті” [Літературна Україна. — 1989. — 31 серпня].

За таких обставин Микола Павлушков “зламався”.

Протокол його допиту, який сьогодні зберігається у архіві Служби Безпеки України, сягав 260 сторінок і складає одну із 250 масивних справ процесу СВУ. Без сумніву, сторінки його у більшості, де йдеться про діяльність СВУ, написані заздалегідь і Микола лише підписав протокол. На жаль, не тільки. Це він повідомив слідчим про місце находження щоденника С.Єфремова, який часто цитувався на процесі і пошкодив автору. “Ніколи не прощу Миколу, Микола для мене вмер, — сказав Сергій Олександрович після оголошення вироку Всеволоду Ганцову. — Я йому довіряв більш навіть, ніж Друкарському. Він один, Микола, знав той потайник де я ховаю свої щоденники”.

У своїх свідченнях М.Павлушков ствердив, що був ініціатором створення Спілки Української Молоді, очолював орґанізацію, написав програму і устав, розповів продїї діяльність Водночас за вимогами слідчих, а часом по своїй волі, штучно поздував її склад, включив до неї виадкових юнаків і дівчат, висловлював міфічні свідчення щодо терористичної діяльності Спілки.

Як згадував Б.Ф.Матушевський, на слідстві він виклав практично усе: формування СУМ, орґанізацію таємної панахиди по Симону Петлюрі, складений вірш, виготовлення і розповсюдження листівок. Як і решта арештованих, хлопець зазнав складних випробувань. “Спати не давали, приведуть з допиту, тільки ляжеш — знову на допит, а там слідчі змінюють один одного, а ти не спи.” — зазначав Борис Федорович. Особливо лютували слідчі Й.Брук і М.Гольденберґ. Юнака не раз виводили на розстріл. Говорили прямо: “Ми поставимо українську інтеліґенцію на коліна. Кого не поставимо — розстріляємо”.

Загрожували і Миколі Павлушкову. Він сидів у темному підвалі в Липках. Майже на його очах кати ДПУ вночі під гуркіт машини розстріляли двох студентів кооперативного інституту братів Василя і Бориса Бондаренків, які встигли лише крикнути: “Прощавайте, товариші!”. Розправу здійснили комендант тюрми Зимовський і шофер поляк Стасик, які хвалилися, що за кожну голову отримували по сім карбованців. [Снєгірьов Г. Набої для розстрілу. — с.110].

 

РОЗПРАВА

Отже, 9 березня 1930 року у будинку Харківського театру по вул. Римарській, на сщені, де у свій час виступали відомі у мистецькому світі тенор Медведєв (“істинний Ґерман” — за визначенням Чайковського), його колеги Антоновський, Тартаков, Виноградов, де проходили з’їзди компартії, комсомолу і профспілок, розпочався розголошений сорокадобовий процес Спілки Визволення України.

Державне звинувачення очолив заступник Наркомюсту і Ґенеральний прокурор республіки М.Михайлик (між іншим, єврей з‑під Бродів на Львівшині, колишній політкомісар Черуоної Української Галицької Армії у 1920 р.). Головним громадським обвинувачем призначено Панаса Любченка, тодішнього секретаря ЦК, одного з будівничих сталінської репресивної машини на Україні. Головою суду за спеціальним рішенням вищого законодавчого органу республіки — Центрального Виконавчого Комітету — призначено Григорія Приходька. Відповідним чином підібрано склад суду, звинувачення, захисту.

Застосовуючи морально-психологічний тиск на звинувачених, могутньому репресивному апарату вдалося відпрацювати потрібний йому сценарій процесу, домогтися потрібних “свідчень” підсудних. Це дозволило зробити процес відкритим для громадськості, преси, навіть дипломатичних представників закордоння.

Отже, з одного боку постала могутня тоталітарна державна система, підступна антинародна лінія партії Лєніна-Сталіна, єзуїтський безжальний репресивний апарат ДПУ. З іншого, протилежного — 45 вчених, педагогів, студентів, релігійних діячів, звинувачених у “контрреволюційній діяльнсті”. Очолював їх Сергій Єфремов, чесна і порядна людина, кредо життя якої висловлено у блискучій “Історії українського письменства”: “Збудити великий народ, не останню частку людськості, до свідомого життя, духа живого вдмухнути в приспаного історією лелетня, перетворити сирову етноґрафічну масу в свідому і своєю свідомістю дужу націю — я не знаю більшого заміру на світі, ширшого розмаху для праці, кращої мети серед людей”.

З ним перекликається заява доного з керівників СУМу Бориса Матушевського, який у останньому слові на суді заявив: “У своїй любові до рідного краю я наслідував заопвіти мого батька, який вчив мене любити Україну, так, як любив її сам — любив, жертвуючи всім найдорожчим заради служіння вітчизні. Для мене батько мій був завжди взірцем, по ньому я рівняв своє життя!” Треба було мати багато мужності, щоб так висловитись про батька — відомого діяча УНР і соратника Симона Петлюри.

Хід процесу підтвердив, що всі підсудні — від сисх маститих вчених до молодих студентів-спілчан були українськими патріотами, національно свідомими громадянам. Всі вони висловлювали на процесі та на допитах більш або менш відверто, критичне ставлення до українського національного відродження. Але діяльність їх, на відміну від сценарія ДПУ, була спонтанна і мала характер інтелектуальної, а не орґанізаційної, опозиції.

Так, колишня діячка партії соціалістів-федералістів, член Центральної Ради, делегат Всесвітнього конґресу жінок, письменниця Людмила Сиарицька-Черняхівська (дочка Михайла Старицького і Софії — сестри Миколи Лисенка) заявила відверто, що за 250 років панування російського царату і Москви Україна не надбала потрібних культурних цінностей, відстала від європейських країн. Тому першим завданням вважала працю на культурній ниві, але щоб домогтися успіху, Україна повинна бути незалежною демократичною державою.

Змушений погодитись з фантастичними звинуваченнями, С.Єфремов водночас заявляв, що відстоював завджи ідею самостійної України, вважав, що прийде час, коли “Радянська влада складе свої повноваження”. Він спростовував звинувачення СУМ як “бойової терористичної орґанізації”, усіляко намагався зупинити “викривання” Миколи Павлушкова, хотів зберегти юнака від самообмови, яка могла коштувати йому життя.

Свідками процесу були залучені відомі поети Микола Зеров і Максим Рильський. Але своїми свідченнями вони не допомогли суддям і прокурорам. Нещодавно орґанами СБ України була передана до Київського літературно-меморіального музею М.Рильського слідча справа поета за №272. В ній він пояснював, що був знайомим з директором Першої трудової школи ім. Т.Шевченка В.Дурдуківським, приходив на зустрічі з учнями старших класів, виступав на літературних вечорах, читав свої вірші. Поет усіляко захищав своїх друзів, у тому числі письменників М.Зерова, П.Филиповича, акторів М.Донця і М.Дейнара, яких ДПУ хотіло зарахувати до членів так званог СВУ.

Слід згадати про обвинувачів. Не обтяжуючи свої промови і висновки арґументами, вони часто вдавалися до брудної лайки. Особливо старався Панас Любченко, який закликав суддів: “Забезпечити диктатуру пролетаріату від укусів скажених собак!” (Через кілька років під загрозою стати черговою жертвою сталінських репресій на Україні, він застрелив дружину і покінчив із собою). “Представник громадськості” письменник Олексій Слісаренко вимагав: “Паралізувати оскаженілих глитайських аґентів!” (Через п’ять років засланий на Соловки він у 1937‑му був розстріляний. Нині пишуть про нього в книгах як про жертву Сталінізму). Головний державний обвинувач М.Михайлик (теж кінчав під катком репресій) заявляв: “Проти цих людей є один захід соціальної оборони — розстріл”. Правда, у заключенні не наполягав на виключній мірі.

Вирок було оголошено 19 квітня 1930 р. Якщо порівняти його з жахливими “злочинами” підсудних, вважали його “м’яким”. Найбільш суворі покарання — 10 років ізоляції і обмеження в правах до 5 років отримали С.Єфремов, М.Павлушков, В.Чехівський, А.Ніковський. На строк від п’яти до восьми років суворої ізоляції — Б.Матушевський, Й.Гермайзе, Л.Старицька-Черняхівська, О.Гребенецький, П.Єфремов (брат академіка). Решта були засуджені умовно, або до виселення за межі України. Та ні одного з них не оминули наступні хвилі масових репресій 30‑х років. Слід додати, що до справи СВУ і СУМ залучена величезна кількіст арештованих (подейкують, до 5000) по всій Україні, яких часом взагалі без суду відправляли у заслання або в тюрми. Ця акція ДПУ продовжувалась до нових сфабрикованих процесів — Українського націоанального центру (1931), Української Військової Орґанізації (1933) та інших. [Сталінізм на Україні. 20‑30‑ті роки. — Київ, 1991].

Процес СВУ‑СУМ широко висвітлювався в радянських та закордонних орґанах масової інформації. Радянофільські часописи, які фоктично утримувалися на кошти СРСР, наприклад, “Фармерське життя” (Канада) друкували щодня повний стеноґрафічний звіт із Харкова. Всі радянські посольства і дипломатичні представництва отримали вказівки та інструкції щодо пропаґанди матеріалів процесу. Одна з них — до радянського консула у Львові — зберігається у Центральному державному історичному архіві України у Львові [Фонд 309, оп.1, спр.2615, арк.1‑3]. Серед іншого в ній зазначено про діяльність СУМ і її керівника Миколи Павлушкова.

Не все зарубіжжя сприйняло на віру більшовицькі повідомлення про СВУ і СУМ. Як нову акцію сталінського рерору проти передової української інтеліґенції і молоді розцінили широкі кола західноукраїнської громадськості і руху національного опору. Про це свідчить повідомлення львівської газети “Діло” 23 березня 1930 року. У ньому зазначено, що гурт львівської молоді — членів Орґанізації Українських Націоналістів підготовив декларацію з протестом проти розправи орґанів ДПУ над видатними українськими вченими і членами молодіжної орґанізаціх на провокаційному процесі СВУ. Юнаки і дівчата звернулися до голови Наукового Товариства ім. Т.Шевченка у Львові проф. Кирила Студинського з пропозицією приєднати свій голос до протесту. Коли той відмовився, члени ОУН були надзвичайно обурені.

 

У СТАЛІНСЬКОМУ ЗАШМОРГУ

Процес СВУ став останнім великим показовим процесом на Україні над прогресивною інтеліґенцією краю. На початку 30‑х років республіка вже входила в смугу масового терору. Численні тюрми і концтабори, що густою сіткою павутиння вкрили величезні простори країни від Карелії і Соловків до Примор’я і Магадану, заповнювалися мільйонами жертв сталінізму. Рідко кому вдавалося повернутись. Трагічна доля спіткала всіх засуджених у Харкові тої весни 1930‑го.

Голова Спілки Української Молоді Микола Павлушков, а разом з ним Володимир Чехівський, Аркадій Бабар, Володимир Підгаєцький були заслані у найбільш жорстокий в системі ГУЛАГ Соловецьки табір особливого призначення, який перемолов сотні тисяч у своїх жорнах. Тут панувало страшне свавілля ДПУ. 3 листопада 1937 року соловецький кат начальник табору Ейхманс самочинно наказав на честь 20‑х роковин Жовтня розстріляти 300 в’язнів. До цього скорботного списку жертв потрапив Микола Павлушков з товаришами, а також арештовані і заслані сюди пізніше українські письменники: Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Марко Вороний, Григорій Епік, Микола Зеров, Борис Пилипенко, Микола Вороний, Мирослав Ірчан. Ті трагічні події на Соловках, про перебування там засланих із Харкова розповів Семен Підгайний у книзі “Українська інтеліґенція на Соловках” виданій 1947 року в діаспорі.

Сергій Єфремов за три місяці до закінчення строку покарання помер у одному з таборів 31 березня 1939 року. Після п’яти років перебування на Соловках Йосиф Гермайзе був засланий у Саратовську область, де вчителював. Вчений без усяких підстав ще двічі так званими “трійками” УНКВС засуджувався по 10 років і помер 22 вересня 1958 року у таборі на півночі Комі АРСР. Олександр Гребенецький був розстріляний без суду у грудні 1937 року у однім з таборів Марійської АРСР. Така ж доля спіткала Григорія Холодного в лютому 1938‑го.

Григорій Іваниця відбував строк у Красноярському краї. 1938 року його безпідставно засуджено до 10 років ув’язнення і заслано у Магаданську область, де він помер 24 серпня того ж року. Людмилу Старицьку-Черняхівську було засуджено на 5 років заслання, але згодом у зв’язку з віком (64 роки) строк замінено на умовний. Беріївські кати згадали про стареньку жінку у 1941 році, коли німецькі війська вийшли під Київ. Разом із академіком А.Кримським її арештували і вивези спочатку до Харкова, а потім до Казахстану. По дорозі Людмила Михайлівна померла.

Із сороко п’яти засуджених чудом вижили лише кілька чоловік. Всеволод Ганцов сидів у Ярославському централі, а з 1933 року перебував у таборах Комі АРСР. Звільнився 1945‑го, але 1949 р. невідомо за що, знову потрапив за колючі дроти табору на Таймирі. Вийшов на вол за Хрущовської “відлиги” 1956 року. За допомогою тодішнього голови Верховної Ради СРСР К.Ворошилова отримав невеличку пенсію і жив у Чернігові, де й помер 1979 р. Після 1930 р. двічі арештовувався і засилався у далекі табори Кость Туркало. У кінці другої світової йому вдалося перебратися за океан. Жив і написав книгу “Тортури” у США. Помер 1979 року.

Наталія Собко у 1930‑х роках проживала у Харкові. Після процесу її не турбували. Врятувала її надзвичайна акуратність голови СУМу Миколи Павлушкова: він зберіг її листа з Харкова, в якому дівчина критикувала “націоналістично-інтеліґентські” погляди Миколи і закликала його на шлях комсомольської романтики. Правда, згадали її походження і перебування у Спілці, коли працювала вчителькою на Донбасі. Та обійшлося. Восени 1941 року німецькі полчища просунулися в глибину України і Наталія Михайлівна евакуювалася в Тбілісі, де у 37 років померла 6 квітня 1943 р.

Перша Одіссея сумівця Бориса Матушевського пролягла через тюрми Києва, Харкова, Ярославля, Соловків, Кємі, Москви. Після визволення довго їздив по країні: ніде не приймали на роботу. Нарешті влаштувався на метеостанції в Хібінах. Та знайшли його й там люди Єжова. Звинуватили у тому, що він, нібито, вступив в українську повстанську орґанізацію. Заслали на три роки в табори Карелії. Там же й працював у роки війни до 1943 року. Був призваний до армії, доював до кінця, до 1945‑го. Тільки коли повернувся до Києва взнав про долю своїх рідних. Виявилось, що 1937 року була арештована мати. померла у Темніковському таборі в Мордовії. Того ж проклятого 37‑го взяли енкаведісти брата Василя, який вже відсидів чотири роки в тюрмі, засуджений за належність до СУМ. Засланий у Тайшетський табір помер на будівництві залізниці 29 липня 1943 р.

Чудом вижив у сталінських таборах ще один сумівець Юрій Виноградов.

Коротко про долі тих, хто орґанізував процес СВУ, брав участь у слідстві та судовому розгляді справи. У часи розгулу сталінських репресій у кінці 30‑х були розстріляні В.Балицький, С.Косіор, П.Постишев, раніше застрелився у 1933‑му М.Скрипник. За ними слідом пішли підручні — М.Михайлик, Л.Ахматов, а також Бруки, Бронєві, Гольденберґи. Словом, ще дев’ять співробітників українського ДПУ і слідчих, а також працівники суду на чолі з Г.Приходьком.

Оминула розправа лише одного з громадських обвинувачів академіка Олексія Соколовського, який закликав на процесі “забити остаточно осиковий кілок на цьому трупі”. Дожив він до 1959 р і помер кавалером двох орденів Леніна. Помер у пошані ще один учасник розправи колишній голова Комнезаму, делегат багатьох з’їздів Рад і партії та член ВУЦВК Гаврило Одинець. Правда, і його було заслано в Казахстан 1937‑го…

Лише 11 серпня 1989 року Пленум Верховного Суду УРСР знайшов, що “не виявлено складу злочину” у діях засуджених 1930 р. у Харкові і реабілітував усіх, хто був засуджений на процесі Спілки Визволення України і Спілки Української Молоді.

Як бачимо, національно свідома українська молодь вже у 20‑ті роки прагнула не лише “українізації” освіти і культури, але зробила спробу переосмислити тодішній суспільно-державний устрій республіки у складі імперського СРСР, поступово відроджуючи ідеї незалежної демократичної Української держави.

Але “молодіжні барикади” ще у підмурках були зруйновані наростаючою сталінською диктатурою.

 

 

Науменко К.Є.,
науковий співробітник Інституту суспільних наук Академії наук України