Я член СУМ на Рідних Землях

Уривки з листа до редакції “Гомону України”

Я член СУМ на рідних землях. В час навчання в семирічці Т. Г. Шевченка в селі Жадово на Чернігівщині. 1929 р. я вступив до підпільної організації. Моїм виховником був заст. директора школи вчитель Грамоковський.

Наша група, всупереч організайній структурі конспірації, була пов’яза між собою і ми один одного знали. Для повної конспірації нашу групу очолив учитель Грамоковський який неначе редакційну колеґію стінної газети семирічки. Отже ми писали газету і в той же час наш виховник проводив з нами ідеологічний та тактичний вишкіл. Він організував при школі Асовія-**им, до якого записалося 20 учнів, в тому числі наша сумівська група.

Після цього через місцеву кооперативу були одержані т. зв. монти** (олов’яні револьвери трохи вменшеного розміру зі справжніми кулями) і ми, як «асовіяхимовці», часто робили вправи стріляння. Група була поділена на відділи і певно що один був цілком сумівський, яким опікувався один з виховників.

На початку 1930 р. (ще до офіційного процесу СВУ) був зорганізований СВУ «Бабський бунт» проти захвату селянської землі під перший колгосп. В організації бабського бунту сумівці виконували працю зв’язкових.

Не можемо забути перше хрещення боротьби проти ворога, в якому я і мій побратим Іван Ф. взяли участь. Місцеві активісти (члени компартії з їх прихильниками) почали складати списки т. зв. куркулів, непманів та петлюрівців для репресій і висилок. Деякі арештовані селяни при допитах були замучені, або вмерли в районовій тюрмі м. Семенка т. зв. «Орлі».

За це ми підпалили стодоли двох активістів — убийців-яничарів. На Чернігівщині в стодолах лежало жито в колосках, сіно, та інше збіжжя. Так само був там тік, де збіжжя молотили ціпками. Після цих пожарів почали горіти інші хати вислужників, а по селах селяни кілками проламували голови комуністам та активістам.

В час процесу СВУ на Чернігівщині почалися організовані повстання та втечі членів СВУ у ліси. В м. Шостці повстанці продержали порохострільний завод 12 днів. Так само був там захоплений військовий літак.

В містечку Семенівка на фабриці взуття, що виготовляла для червоної армії, половина шевців-робітників покинули роботу, взявши з собою всі запаси чобіт та черевиків, та пішли в ліс. В лісових просторах (Буйженки, Хоєцькі ліси) проводили, бої з повстанцями. В той, час можна було бачити в багатьох селах, особливо вранці, як проскакувала кавалерія ҐПУ з легкими гарматами та кулеметами. Чулися гарматні постріли, горіли хати, що стояли, в гущавинах лісу.

Преса та радіо робили все можливе, щоб визвольні ідеї СВУ обплювати, скомпрометувати, і це все, руками чи пером яничарів. Частина їх якось опинилася на еміграції і продовжує цю роботу обпльовування. Але процес повернувся проти ти окупантів, бо тоді, вся Україна була за СВУ. Кожний, селянин, робітник і інтеліґєт був гордий, що є ще сини й дочки, які борються за свій поневолений нарід.

В цьому ж році я закінчив семирічку і по рекомендації виховників мене перекинуто до Києва.

Приїхав у до одного, правника, приятеля учителя Грамоковського, і він зразу ж поселив мене в гуртожитку добровільців пожежно-сторожевої охорони Дарницького (київського) м’ясокомбінату. Так само я був записаний в школу ФЗУ для вивчення м’ясного виробництва. Мій опікун порадив мені вчитися на салотопа-майстра. Я погодився і вже в 1932 р. став майстром і одержав нічну зміну завідуючи трьома цехами: харчової салотопки, технічної та кровосушки.

Одного разу я був покликаний до технічного інженера холодильника м’ясокомбінату і він сказав мені, що я є знову сумівцем і тут же детально прочитав лекцію конспірації та проінформував про осіб з якими я мусів бути обережний.

Одного разу мій провідник визвав мене і ще інших трьох юнаків, які були добровільцями-пожежниками, до себе і заявив, що чергової ночі ми поробимо важливу, але небезпечну працю. Біля холодильника стояло вісімнадцять пульманівських холодильників наладованих свинячими тушами для бекону і шинки. В другій годині ночі всі вагони були відкриті, пльомби зняті, а за дві години все м’ясо було висмароване чорнилом і двері вагонів знову були запльомбовані. Ранком вісімнадцять холодильних вагонів пішли в напрямок Одеси на корабель.

Аж через три тижні ці самі вагони прибули назад до м’ясокомбінату. Декілька робітників ГПУ працювали три дні, щоб обмити, або обрізати чорнильні плями і… потім це свиняче м’ясо пішло на продаж в київські харчові розподільники для голодуючого населення.

З першою акцією саботажу  я довідався, що в пожежно-стородній охороні, яка вартувала комбінат, є три члени СВУ. З їх поміччю ми робили наступне: в вагони, якими привозили худобу до комбінату ми клали з десяток коров’ячих туш, вивозили поза Дарницю, де чистилися вагони, скидували їх в канали, потім краяли на шматки і варене м’ясо роздавали голодним і пухлим селянам, які йшли до Києва через Дарницю, щоб врятуватися від голоду.

Ми мали доступ до «Общего Отдела», де оформлялася робітнича сила. Цей відділ праці знаходився в головному будинку управління, і теж охоронявся пожежниками. Отже, я сам персонально крав блянки, клав на них печатки, а потім на таких блянках ми ставили прізвища людей, які не мали жодних документів та писали, що така-то особа працювала в такому-то цехові дуже добре і покинула працю по своєму бажанню.

З того, що я знаю, проф. С Єфремов мав зв’язки з певними старшинами червоної армії через Дарницький м’ясокомбінат. Отже військові дивізії які стояли навкруги Києва, регулярно приїжджали за м’ясом, смальцем та кашним салом. Як майстер-салотоп трьох цехів, працюючи на три зміни, я регулярно видавав цілими бочками ці жири військовикам, бо вони приїжджали і вдень, і вночі, і їх ніколи не задержувалось. Часто приїжджав вантажник до мене брати товщі. В цей час підходив мій зверхник з холодильника й наказував мені видавати екстра без поквитовання бочку смальця та дві кашного (кожна бочка мала 150-160 кг).

В дальших розмовах з моїм зверхником він мені сказав, що СВУ має своїх людей в червоній армії і це був той пункт контактів, які ГПУ і не догадується, і що дарницьку підпільну сітку не викрито і вона функціонує і до цього часу.

На жаль, в середині 1933 р. в м’ясокомбінаті почалася пашпортизація, а потім і арешти. Мене заарештовано теж, вивезено на кольський півострів, де я працював на горі Кукісвумчорр, добуваючи руду апатіт. Вивезено мене за підозріння, що я належав до СВУ та за те, що мої батьки були «непманами» (потім їх репресували, але завдяки порадам уч. Грамоковського втікли на Кубань).

В час німецької окупації України я працював в Юзівці на Донбасі. 19 жовтня 1941 р. німці без жодного пострілу здобули цей центр, а два тижні пізніше під проводом проф. Січинського в Домі Громадських Установ бува закладений Центр СВУ на цілий Донбас із такими ж приписами конспірації, як і під москалями. За три місяці вже працювали відділи в Макіївці, Ханжонкове, Юнакієво, Восновах, Кураховці, Харцизку та інших містах і шахтах.

Як доказ справ до існування цього центру СВУ в Донбасі є той факт, що ми зустрілися і працювали підпільно з групою українських націоналістів, яку привів проф. О. Зибачинський, відомий публіцист-філософ, автор книги «Інтегральна революція». З цією групою ми працювали дуже успішно.

Скоро Гестапо арештувало групу О Зибачинського, яка завдяки Божому провидінню осталася в живих, бо попала по дорозі до Києва під бомбардування і в замішанні втекла.

За пару місяців почали арештувати і нас. Мені удалося звільнитися від рук Гестапо і, по зездалегідь підготованих документах, втекти. Ця втеча сталася 1 березня 1942 р.

Сидней, Австралія
Василь Буряк.

 

 

 

Також може бути цікаво...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *