ДО РОКОВИН СУДОВОГО ПРОЦЕСУ “СВУ-СУМ”

Показовий судовий процес над українською інтеліґенцією під назвою “Процес Спілки визволення України-Спілки Української Молоді”, що відбувався у  березні-квітні 1930-го року у Харкові розпочав в Україні добу  тоталітарних  репресій над антирадянською інтелектуальною опозицією.

Наслідки псевдосудового дійства, яке проводилося демонстративно й безапеляційно у Харківському оперному театрі переживаються донині. Знищення найкращих представників української еліти, переслідування, упослідження й селекціювання маргінальної, вихолощеної й  ідеологічно зорієнтованої на чужі засади інтеліґенції  стало наслідком тоталітарного панування на нашій землі московсько-більшовицьких займанців.  В той же час брак думаючої, патріотичної і водночас  нелукавої  інтеліґенції, яка б чесно і послідовно відстоювала інтереси українського народу є сьогодні гострою  й досі невирішеною проблемою. Саме тому, виховання української за своєю сутністю еліти є чи не найважливішим завданням сучасного державотворення.

Зважаючи на виключну дидактичну значимість документальних  свідчень про спротив українського суспільства російсько-більшовицькій окупації подаємо цікаві і  маловідомі матеріли з діаспорних  джерел щодо “Процесу СВУ-СУМ”.

 


 

Степан Підмова

ДО ІСТОРІЇ СВУ – СУМ

(з архівів ОУН – написано в рр. 1947-48)

1930 року, і напровесні, і в Харкові, на Римарській вулиці, в приміщенні Української Державної Академії Опери розпочався прилюдний процес над членами СВУ—СУМ. Вістка про цей процес не лише із швидкістю блискавки облетіла тодішню столицю Харків, але й громом пронеслась по всій Україні.

***

Скажіть, будь ласка, чи є щось жахливіше в світі, як доля сторозтерзаної України в період першої сталінської п’ятирічки?

Царство кривавого Нерона, середньовічні інквізиції горезвісного Тарквемада, жорстока диктатура в окупованій Україні зарозумілого диктатора Гітлера — все це маліє і залишається блідим в порівнянні з добою примусової колективізації.

Незадовго до процесу СВУ—СУМ московські окупанти вирішили повести жорстоку боротьбу проти українського селянства, намагаючись шляхом колективізації вирвати його з корінням з рідної землі. Враховуючи можливість спротиву на місцях, і щоб послабити внутрішній фронт поневолених народів, совєтська влада застосувала диявольську методу диференціяції, ділячи селян на батраків, бідняків, середняків, куркулів та натравлюючи один прошарок на другий.

Передових українських селян, що мозолястими руками вели культуру господарства, вирощували племінну худобу, насаджували високоякісні овочеві сади, розводили взірцеві пасію, за що отримували на рокових сільсько-господарчих виставках від місцевої влади різні нагороди та похвальні листи і раптом їх першими почали масово розкуркулювати, відводячи для них поза оселями пустирі, глинища та провалля.

Там, куди колись стягали дохлих коней та собак — там у земляних норах знаходили собі притулок тисячі родин разом з малими дітьми. Ніхто не мав права допомагати їм і переховувати їх. Люта зима жорстоко помстилась над ними і спричинила смерть тисячам голодних дітей. Холодні й голодні вони мерли як мухи по-осени на очах у своїх матерів.

Бідні українські матері! З тупим відчаєм в очах вони розгрібали біля землянок сніг і тут ховали своїх мертвих дітей. А коли прийшла «большевицька весна» і сніги перетворились в бистрі потоки води, тоді матері з божевільним жахом бігли по рівчаках, виловлюючи з брудних калюжок своїх дітей.

Ця невимовно жахлива дійсність викликала серед людей масове обурення і тоді за цю справу взялося «прозірне око» ҐПУ. Сотні тисяч розкуркулених селян почали примусово вивозити геть, подалі від України. Батьків стали розлучати з дітьми, чоловіків з жінками і Україною набрели, народжені совєтською системою, тисячі безпритульних дітей, які й залляли більші й менші міста. В Харкові на Благбазі й на Рибному базарах, в парках в центрі міста, де панує ЦН КП /б/У, можна було бачити цілу армію безпритульних Вони ночували під асфальтними казанами, в «парнах культури», по станціях у кльозетах – усюди, де тільки можна було схилити голову. Совєтська влада зовсім цією справою не цікавилась: гинули батьки, чому не мали гинути й діти, які б не забули своїх батьків і знущання над ними? Майже щодня можна було бачити, як через Павловську площу, під посиленою вартою, переганяли сотні розкуркулених селян у подертих свитках, убогих і страшних. Іноді траплялося, що якась безпритульна дитина випадково зустрічалась очима з рабом-батьком і тоді, кидаючись поміж вартових до нього в обійми, можна було бачити незабутні сцени, повні трагізму й одчаю.

Політбюро ЦК ВКП /б/, розв’язуючи проблеми колективізації, зовсім не цікавилось питанням дітей розкуркулених батьків. і дивним є, що до кінця затяжної війни в нацистській Німеччині ніхто не бачив навіть безпритульної собаки, а скільки таких дітей блукало по «странє совєтов»? А коли ця безпритульна повінь набула масового й загрозливого характеру, тоді фактично почався сталінський пролог, який завершив Гітлер. За дітьми почали полювати органи міліції, робилися постійні «облави» і арештованих дітей відправлялося до будинків – колоній або «по ізоляції» за статтею 35 карного Кодекса УССР судили до концтаборів терміном на три роки.

Проте доба примусової колективізації оброблена була совєтською пропаґандою, як початок рожевого майбутнього. Але це не зменшувало лиха. Селяни, бачучи свою руїну, почали масово вирізувати худобу, свиней, курей, а мільйони гектарів землі залишилися не засіяними. Зимою 1930 на 1931 рік полями блукали тисячі коней з прив’язаними до хвостів ярликами на зразок «ходжу-блукаю, колгоспу шукаю». Ця доба була жорстока не лише для українців, але й для українських коней… За пару вовняних рукавиць циган міг виміняти собі пару коней, а за найкращого коня давали 3 карбованці, в той час, коли за злуплену з нього шкіру держава через «Заготшкір», платила аж 11 карбованців. Згодом московські окупанти спохватились і заборонили різати худобу без дозволу місцевої влади, але вже було запізно. Розпочинався голод і навіть введені харчові картки нічим не допомагали. Всюди по містах біля магазинів почали навіть з вечора вистоювати величезні черги – «хвости».

Здавалося, що могутня і горда Україна навіки притихла і покорилася. Здавалося, що вона розчавлена московським лаптем і навіть думка про свободу – умерла. Але саме в цю лиху добу над Україною пронеслася вістка про процес борців Спілки Визволення України – Спілки Української Молоді.

Спілка Визволення України – Спілка Українсьної Молоді!…

Вістка ця передавалася із цеха в цех, з установи в установу, з міста в оселі і особливо великий відгук мала серед української студентської молоді.

Москва добре знала, що всі симпатії не лише українців, але й усіх поневолених народів будуть по боці підсудніх. Тому вона пустила в рух всі засоби пропаганди, щоб довести, що члени СВУ-СУМ це ніщо інше, як члени спілки «поневолення України», які намагалися шляхом інтервенції одірватися від «братньої» Москви і продати Україну панській Польщі.

Скрізь по наказу партії почали відбуватися загальні протестаційні збори та летючки-мітинґи і скрізь, як це водиться в Совєтів, одноголосно ухвалювано заздалегідь приготовлені резолюції з домаганням суворо покарати наймитів буржуазії.

Але народньої душі не одурити.

Найперше й найвиразніше на це зареагували студенти Харківського Університету /бувше Хіно/. Вони під час мітингу вирвали рубильник і погасили світло в приміщенні. Після того студенти демонстративно залишили клюб «Червоний Учитель» і чергового дня всі «похворіли» і не прийшли на лекції. Це була масова прихована контрдемонстрація, як протест на знак солідарности з членами СВУ – СУМ. Це був початок того кінця, де починаються концтабори…

Всі члени СВУ – СУМ сиділи по спецкорпусах Холодногорської в’язниці і коли розпочався процес, їх щодня возили в автобусах до будинку опери. І тоді сотні студентів з різних Вузів вистоювали годинами, тупцюючи біля опери на морозі, щоб бодай одним оком побачити героїв. Будинок опери був охоплений озброєною вартою частин ОҐПУ. Центральний вхід був доступний лише для підсудніх, військових та поліційних службовців. На процес впускали лише бічними входами й по окремих перепустках, які було розіслано для партійного активу заводів і установ та для невеликої частини інтелігенції.

Підпільна студентська організація Харківського Університету, що вже діяла два роки в системі СВУ, доручила мені за всяку ціну дістатися на процес і скласти потім звіт. Завдання було нелегке й ризиковне, але його слід було виконати.

До мене в Університеті прикріпили тов. Лучанську, яка погано вчилась, але належала до високопоставленої родини партійців. За допомогу в науці вона мене годувала так, що я наїдався, як верблюд, з запасом наперед, але я міг навіть вкрасти й сховати в кишеню шматок білого хліба для моєї вагітної дружини, що кінчала медінститут і голодувала.

Ця Лучанська дістала мені перепустку без фотографії, на яку я ходив в урядові льожі головного кіно, в оперу і оперету. По тій перепустці я вирішив піти на процес СВУ—СУМ. Ризикувати було необхідно, бо наша організація зосереджувала всі інформації про підсудних, про арештованих і про стихійні й організовані повстання селянства. Ми мусіли мати й безпосередні відомості про цей процес.

Я мав нагоду по тій перепустці бути на процесі кілька разів і бачити пригноблені обличчя підсудних, знесилених духово й морально попереднім слідством. Серед 45 підсудних бачив: акад. С. Єфремова, професорів Гермайзе, Ганцова, О. Черняхівського, В. Підгаєцького, В. Удовиченка, письменників — Старицьку-Черняхівську, Івченка, а поруч них — В. Дурдуківського, А. Ніковського, В. Чехівського, Голоскевича, Шарка, Кривинюка, Товкача, М. Павлушкова, Токаревську, Заліською та інших.

Відомо, що Москва не любить прилюдних процесів. Далеко легше за закритими дверима ламати ребра, вибивати зуби та, кладучи пальці між двері, вимагати потрібних зізнань, а щось інше як стати око в око на прилюдному процесі. Але тих, що виводять на прилюдний процес — бити не виходить, бо ж їх треба показувати людям. Проте й вони на попередньому слідстві пройшли такі тортури, які важче знести, як брутальне биття. Але вони й на процесі фактично довели провідну ролю СВУ-СУМ, не як розрахунок на інтервенцію, а з орієнтацією на внутрішні провідні сили та на народні маси.

На процесі були присутніми провідна партійна еліта, частина української інтелігенції і деякі члени чужоземних дипломатичних корпусів. І тому на ньому московські сатрапи намагалися за одним пострілом убити двох зайців: продемонструвати перед світом свій «пролетарський гуманізм» і довести громадській думці, що на лаві підсудніх сидять «вороги» українського народу й запроданці польської буржуазії. Обвинувач й прокурор, за всяку ціну намагалися довести підсудним, що вони політично орієнтувалися на Польшу і що СВУ прагнула зробити Україну польською колонією. Але підсудні, як уже сказано вище, не заломилися. Тоді обвинувач поставив С. Єфремову питання: — Правда, що СВУ стояла в наймах буржуазії? На це академік підвівся і відповів: —НІ Спілка Визволення України боролась за демократичну республіку, а не за буржуазію і сам я вірю в сили українських мас, а не в інтервенцію. /Питання обвинувачів і відповіді підсудних дослівно відповідають стенографічним протоколам процесу./

Після такої мужньої відповіді в залі почулось якесь психологічне відпруження. З очей багатьох присутніх можна було вичитати вдоволення і полегшу.

Слід пригадати, що на лаві підсудних був навіть один жид, прізвища якого я тепер не пам’ятаю. Але, якщо пам’ять мені не зраджує, то здається це був професор Гермайзе. Але пам’ятаю, як над ним глузували обвинувачі, що він, як жид, устряв між українців боротися за якусь самостійність. Цей факт на процесі був живим доказом того, що українська нація є далека від чорносотенних поглядів, які російські шовіністи прищеплювали в народ: гаслами «Бей жідов, спасай Расію!»

На лаві підсудних поруч Єфремова сиділи і Старицька-Черняхівська з своїм чоловіком. Маленька й худорлява, вона своєю мужньою поставою витикала в багатьох глядачів співчуття і подив. І дійсно, де в неї бралося стільки мужности й відваги так героїчно триматися на процесі, попри того, що слідчі ҐПУ кілька разів брали її на окремий допит, суґестіонуючи (впливаючи – ред.) її рідною донькою…

На еміграції, в Парижі, перебувала заміжня дочка Черняхівських–Вероніка, разом з своїм чоловіком. Вона власне і забажала приїхати в Україну і бути присутньою на процесі своїх батьків. Після деяких формальностей вона отримала візу й від’їхала до Харкова, щоб бути свідком, як старі її батьки приймали удари червоної Москви. З того скористалося ОҐПУ й вирішило суґестіонувати (використати?) появу доньки і через неї вплинути на Черняхівських в потрібному їм дусі.

Тихо і млосно опівночі на Чернишевській вулиці… Мало хто ходив там навіть із сусідніх будинків. І лише студенти-підпільники поодинці, подвоє, проходжають темними ночами, і задивляючись на багато освітлені вікна катівні, прислуховуються — чи не почуються на допиті зойки людських душ.

Туди «Чорні ворони» ночами доставляють на розтин синів України і туди «Чорний ворон» доставив свою жертву…

– Товариш Черняхівська, ми вже можемо парадувати… До вас з Парижу приїхала ваша донька Вероніка. А ви ж напевно її любите?.. Ми все зробимо для вас і для неї… Зізнайтеся… Визнайте себе на процесі винною, що ви були в наймах польської буржуазії… Все тепер залежить від вас і вашого чоловіка…

Старицька-Черняхівська стояла перед слідчими у великій скорботі, але мовчазна й велична, як Мати Божа над своєю дитиною…

– Ви може не вірите нам?.. Ми теж маємо серце і душу… Ми дозволили вашій доньці приїхати до Совєтського Союзу, ми полегшимо вам долю, визнайте на процесі,за яку ви Україну боролися…

Старицька-Черняхівська думає, як може думати лише мати і патріотка України в таку критичну для неї хвилину. Здається, що коли б у кімнаті та висіла ікона Божої Матері, вона б не витримала і впала з молитвою навколішки. Але огидний портрет «батька народів» викликає в неї дух спротиву.

– Ви може не вірите нам? Ми навіть можемо показати Вам доньку. Вартовий!..

Вартовий міліціонер, з трьома кубиками на петлицях, величезної атлетичної будови, що стояв у кутку, відчинив двері і на порозі на очах у матері появилась Вероніка.

— Ма-а-амо! І божевільний зойк дочки зірвався в кімнаті. Але вартовий хутко відтяг її назад і двері мов на глум на віки роз’єднали їх.

—Тепер ви переконалися?.. — спитав слідчий Лісицький з одним ромбом на петлицях і його очі вперлися на Черняхівську. — Від вас усе залежить… Подумайте і дайте на процесі інший хід…

[Опубліковано в журналі “Аванґард” (США), ч. 6 (165) 82 Р.XXXVI, С. 337-342]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *