ХРИСТИЯНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ (ПАТРІОТИЗМ)
Сьогодні в Україні існує велика кількість ідеологічних напрямків. Одним з них є християнський націоналізм, який був заснований у першій половині ХХ ст. У хронологічному порядку ідеологами християнського націоналізму вважаються, наприклад, Д. Донцов, С.Бандера і І. Ільїн та ін.
Донцов написав свою працю «Націоналізм» у 1926 році. Це був час складної політико-економічної ситуації у світі: менше 10 років тому закінчилася Перша світова війна, США потерпали від Великої депресії, до влади в Італії прийшов Муссоліні, що супроводжувалося стрімким зростанням соціального рівня життя в країні, у Німеччині – боротьба за владу Гітлера. З іншого боку – тоталітарний режим СРСР, колективізація, репресії, жорстоке придушення бунтів селян. Все наскрізь було просочене ідеями виключності нації, насильницької боротьби за «кращий світ» та ідеалом сильного лідера. Мабуть тому, саме у той час постулати, викладені Д. Донцовим у своїй праці, були позитивно сприйняті певним прошарком патріотично налаштованого українського суспільства.
Дмитро Донцов висуває такі вимоги до українського націоналіста:
– Агресивність до інших націй: «Безсила є та ідея, яка обмежується лиш «альтруїзмом» до себе, а позбавлена «скаженої злоби» проти чужого світу».
– Воля влади «Саме на волі до влади а не на розумі, на догмі, аксіомі (а не на доведеній правді), на бездоказовому пориві мусить бути збудована українська нація».
– Романтизм, догматизм, ілюзіонізм.
– Фанатизм і “аморальність”. «Цей фанатизм прихильників великої ідеї випливає вже з її “релігійного” характеру. Віруючий дивиться на свою правду як на для всіх обов’язуючу. Він “фанатично” ненавидить усе, що протиставлюється приняттю його, одиноко спасенної віри. “Фанатик” — узнає свою правду за об’явлену, загальну, яка має бути прийнята іншими. Звідси його аґресивність і нетерпимість до інших поглядів. Натомість, чуттєві ідеї “фанатиків” не знають толеранції, бо спір про догмати віри рішається не полюбовним судом, лише ордаліями. Лє-Бон каже: “Через те, що юрба ніколи не сумнівається щодо правдивого й фальшивого, а заразом цілком свідома своєї сили, — вона нетолерантна”. Всі основники якоїсь релігійної або політичної віри оснували її “тільки тому, що зуміли викликати в масах почуття фанатизму”; тільки тому, що навчили їх “віддавати своє життя за свій ідол”, ідеал, і — нищити за нього чуже. Практики інквізиції – це практики людей, цілковито переконаних у правдивості своєї правди”. До цих слів можна хіба додати, що всі великі події в історії — наслідок фанатичних ідей».
– Свідоцтво історії — “романтизм” як чинник поступу — синтезу раціоналізму та інтернаціоналізму
– Творче насильство та ініціятивна меншість.
Тобто, як можна побачити його ідеї «були в дусі часу», де духовність використовувалася лише як засіб підкорення мас. Але до чого це призвело? До мільйонів жертв! Тому не дивно, що християнський націоналізм повинен був розвиватися, змінюватися, позбутися того заплямування ідеалів.
Наступним етапом розвитку християнського націоналізму стала ідеологічна діяльність ОУН(б), яка не зважаючи на те, що на початку свого існування розділяла позицію Д. Донцова, однак з 1941 року, відчувши на своєму народі практичну реалізації таких ідей, засудила та відійшла від них.
Це було пов’язано не тільки з війною ОУН та УПА з Німеччиною та СРСР, але й внутрішньою діяльністю цих організацій, адже з 1941 року учасники українського визвольного руху починають поширювати серед німецьких, радянських військовослужбовців та мирного населення листівки із закликами вступати до їхніх лав. І саме тут гостро стало питання щодо взаємовідносин між різними націями. Яскравим прикладом цього є лист гoлoві Прoвoду українськиx націoналістів А. Мельнику (Загреб, Хорватія, 19 серпня 1941 р.) «Я, Андрій Шкурo, генерал-пoручник Kубанськoгo кoзачoгo війська, згoлoшую гoтoвість станути під прапoри oрганізoванoгo українськoгo націoналізму згіднo з Вашим пoкликoм з дня 6 липня 1941 р. Ми прoxаємo, щoб під кoзацтвoм з теритoрії бувшoї Юґoславії рoзумілoся усіx кoзаків: кубанськиx, чoрнoмoрськиx, дoнськиx, терськиx, астраxанськиx і другиx без oгляду на їx нарoдність, виxoдячи з залoження, щo всі вичислені кoзаки представляють у всіx свoїx станицяx на Рідниx Земляx oдин націoнальний в державнoму рoзумінні склад і тoму непoбажаним булo б виріжнювати й рoзділювати їx на українців, мoскалів та іншиx інoрoдців. Це пoбажання виправдуємo oбставинoю, щo за ввесь час свoйoгo перебування в Юґoславії не визнавалo себе кoзацтвo членами рускoї нації, не визнавалo кoмпетенції рускиx правленій, а все й усюди признавалo себе прoстo кoзаками».
Протягом 1941-1943 років ряди УПА поповнювали все більш і більше національностей. Так, відомий радянський військовий діяч, генерал-майор військ НКВС Сабуров Олександр Миколайович в одному із свої рапотів зазначав: «40% УПА не є українцями. Зі складу 46% національностей Сходу: інгуші, осетини, черкеси, турки, є і росіяни… Воєннополонені Червоної армії різних національностей ведуть серед них роботу, спрямовану на об’єднання цих народів під керівництвом ОУН”. Правдивість цих даних, хоч і непрямо, підтверджує їхня невигідність для радянської пропаганди, яка стверджувала, що українські націоналісти – це агенти Німеччини, які мають спільні з нею ідеал «чистоти власної нації» та агресивне ставлення до будь-яких інших національностей.
Однак головна подія в ідеологічному розвитку християнського націоналізму під час Другої світової війни відбувалася у 1943 році. 21-25 серпня в Козівському районі Тернопільської області були ухвалені Програмні постанови Третього Великого Збору ОУН (С.Бандери). З поміж встановлених у них високих соціально-економічних гарантій прав людини та громадянина (загальний 8-годинний робочий день, повна рівність жінки з чоловіком у всіх громадянських правах і обов’язках, обов’язкове відвідування середньої школи тощо) пунктами 12 та 13 проголошували «рівність усіх громадян України незалежно від їх національності у всіх державних правах і обов’язках, право на працю, заробіток і відпочинок, вільну культуру, за героїчну високодуховну мораль, за загальну солідарність, дружбу та дисципліну». Ці положення призвели до повного та остаточного розриву ОУН(б) із Д. Донцовим та його націоналістично-нацистською ідеологією.
Остаточну крапку у питанні українського націоналізму у розумінні ОУН(б) поставив Степан Бандера, перебуваючи в еміграції в інтерв’ю німецькій радіостанції в Кельні (1954 рік): «Поняття “українського націоналіста”, “націоналістичного руху”, має зовсім інше значення, ніж на заході. Український націоналістичний рух не має нічого спільного з нацизмом, фашизмом, націонал-соціялізмом. Український націоналізм бореться проти імперіалізму, проти тоталітаризму, расизму і всякої диктатури. Ім’я “український націоналіст” є співзвучним з “український патріот”, який є готовий боротися за свободу свого народу, жертвувати для свого народу все, навіть життя». А один з його найближчих прибічників П. Полтава у свої праці «Хто такі бандерівці та за що вони борються» вказував: «Ми, українські націоналісти, за наш найвищий наказ маємо добро і щастя українського народу».
Тобто, як можна побачити, ОУН та УПА поставили впритул один з одним поняття «народ» та «нація», хоча у теорії політології та правознавства ці терміни несуть різне значення. Сучасна наука виходить із того, що визначення нації ґрунтується на таких теоріях:
1) психо-культурологічній або політичній (нація як спільність духу, культури, традиції);
2) етнологічній (спільність походження, самосвідомості та інших етнічних ознак).
І саме тут ми впритул підходимо до християнського, морального боку цього питання.
Всі люди з усіх народів є нащадками перших людей, Адама і Єви, про яких йдеться: «І створив Бог людину за образом Своїм, за образом Божим створив, як чоловіком і жінкою сотворив їх». (Буття 1:27)
І оскільки наші спільні предки були створені за образом Бога, всі ми покликані нести цей святий образ, незалежно від нації, до якої належимо і повинні поважати цей Божий образ в кожній людині. Поділ людей на нації є наслідком гріху, однак Бог може перетворити будь яке зло на добро, «перемагаючи зло добром». За допомогою різноманіття націй, культур, традицій Він зробив світ багатшим та яскравішим, надавши можливість кожної нації по-своєму славити Творця. Коли Ісус дав велике доручення учням, Він їм сказав: «Мені дана вся влада на небі й на землі. Тому підіть до всіх народів і зробіть їх Моїми учнями: хрестіть їх в ім’я Отця, Сина і Святого Духа і вчіть їх виконувати все, що Я вам заповів, а Я буду з вами весь час до кінця століття». (Матвія 28: 18-20). «Благаю вас, браття, остерігайтеся того, хто чинить розділення й згіршення проти вчення, якої ви навчилися, і уникайте їх»(Послання до Римлян 16:17).
Основою вчення Євангелія є Любов. «Любов виживає у ворожнечі, буває скромною в процвітанні, стає сильною в стражданні, в добрих справах вона панує, спокусам вона не підвладна, в гостинності вона щедра, серед справжніх братів вона радісна, серед братів неправдивих терпляча, вона душа священних книг, чеснота пророцтв, сила знання, плід віри, багатство бідних, життя вмираючих. Любов – це все». (Аврелій Августин).
Справжня любов не будує власне щастя за рахунок утисків інших, за рахунок заборон, пригноблення. В ній немає ненависті до чужого. Так, у притчі про доброго самарянина Ісус показує, як першими пройшли повз пораненого його брати по крові, а допоміг йому представник тієї нації, яку юдеї вважили негідною навіть спілкування. Так, у бесіді Ісуса Христа із самаритянкою жінка питає: «Як Ти, будучи юдеєм, просиш напитися в мене, самаритянки? Адже юдеї не знаються з самаритянами», на що Господь сказав їй: «Якби ти знала дар Божий і Хто говорить тобі: дай Мені напитися, — то ти попросила б у Нього, і Він дав тобі води живої». У Бога немає улюбленої нації, перед Ним усі рівні. Як ніхто з нас не вирішує, де йому народитися, так і жодна нація не вирішує, де їй оселитися. Але, якщо Господь дав нації певну землю, її обов’язком є гостинно прийняти будь-якого представника іншої нації як брата чи сестру як таку, яку направив на цю землю свої провидінням Господь, надати кожній людині можливість вільно розвиватися, мати ті ж права як і титульна нація, за умови, що така людина не завдає шкоди, визнає культурні, моральні, духовні принципи та традиції такої нації.
Любомир Гузар у своєму інтерв’ю засуджує націоналізм як такий, що любить тільки своє, «Однак патріотизм повинен бути притаманний християнину: він любить власну батьківщину і в той же час має відкрите серце до інших людей, готовий поважати їх гідність і права».Саме тому ми стверджуємо, що поняття християнський націоналізм можливо застосовувати лише розуміючи його як синонім «християнському патріотизму», де нацією є духовна спільність людей, об’єднаних спільними традиціями та культурою, незалежно від етнічного походження.
