Націоналізм і християнство у питаннях та відповідях

Чи суперечить націоналізму універсальність християнської релігії?

Господь наш Ісус Христос прийшов на землю і дав Себе розіп’ясти за кожну людину, незалежно від статі, нації, кольору шкіри, соціального походження тощо. Кожна людина завдяки Його жертві має право на спасіння своєї безсмертної душі. Для Бога немає якогось «народу обраного» – таким «народом» є Церква, усі християни, незалежно від національності. Апостол Павло чітко говорить про те, що «немає ні юдея, ні грека». Це означає, що і юдей, і грек, і представник будь-якого іншого етносу має право на спасіння. Те, про що говорить апостол, жодною мірою не заперечує сам поділ на нації. Так само апостол писав, що немає «ні чоловіка, ні жінки». Цими словами він аж ніяк не проповідував гендерну рівність, а лиш наголошував, що обидві статі є рівними перед Богом у справі спасіння власної душі (апостол Павло кілька разів писав, що має існувати статева ієрархія – жінки мають коритися чоловікам, а чоловіки – любити своїх жінок).

Людство існує як спільнота створених Божою волею націй, саме тому Господь посилав Своїх учнів проповідувати «усім народам». Тому християнство не заперечує поділ на нації, а освячує такий поділ.

Чи не повинна кожна нація мати свою власну релігію?

Релігія, якщо вона справжня, має бути універсальною. Релігія пов’язує людей з Богом, Абсолютом, Творцем, і творіння не може бути вищим за Творця. Якщо існує один-єдиний Бог-Творець, він стоїть вище за будь-яке творіння – чи то окрема людина, чи національна спільнота. Відповідно, повинно існувати єдине уявлення про Бога, єдина релігія. З усіх існуючих релігій лише одна може бути непомильною. Інша справа – кожна нація має власну ментальність, особливості світогляду, культуру, і саме через призму цих властивостей приймає принципи універсальної релігії. Християнство, будучи універсальною релігією, чудово адаптується до національних культур, збагачується ними і водночас облагороджує їх.

Чи заперечує християнство право на фізичне поборення зла, зокрема право на війну та революцію?

Питання «Чи можна християнину поборювати зло силою?» аж ніяк не є новим. Поверхневе бачення природи християнства нерідко помилково створює хибне розуміння християнської любові як вияву пацифізму. Прихильники такого підходу часто звертаються до окремих цитат Святого Письма, приміром, до заповіді «Не убий» або слів про підставляння іншої щоки. Чи справедливим є такий підхід?

Ті, хто перетворюють християнство на пацифізм, зазвичай виривають окремі рядки із контексту усієї Біблії. Наприклад, вони чомусь не помічають, що окрім заповіді «Не убий» Старий Завіт містить перелік гріхів, за які передбачається смертна кара. До цього переліку, між іншим, входить і вбивство. Тобто гріхом вважається вбивство з певних егоїстичних мотивів (особиста неприязнь, корисливі мотиви), натомість смертна кара не вважається гріхом, оскільки вона є вимушеним актом, спрямованим на нейтралізацію зла.

Подібна ситуація із підставлянням іншої щоки. Ці слова Ісуса Христа зазвичай виривають із контексту усієї Нагірної проповіді. В тій же проповіді Господь говорить про видалення (сучасною мовою – «ампутацію») тих членів тіла, котрі призводять до спокуси. Однак тяжко знайти хоч одного святого, котрий дійсно відрізав би собі руку чи виколов око. Цілком очевидно, що Христос говорив образно, і підставляти щоку не варто так само, як видаляти руку чи око. Слова про підставляння щоки – це заклик до прощення особистих образ, але аж ніяк не безпосереднє правило поведінки, не «заповідь» бути пацифістом.

Християнин дійсно має любити ворогів, він повинен вміти їм пробачати. Проте вороги бувають різними. Світоч середньовічної України – св. Феодосій Печерський закликав: «Живіть мирно не лише з друзями, але й з ворогами, однак зі своїми ворогами, а не ворогами Бога». Вміння полюбити і пробачити особистого ворога нерідко дає позитивні плоди не лише на Небі, але й на землі, коли ворог змінюється і стає кращим. Однак не можна «жити мирно» з «ворогами Божими». При цьому під «ворогами Божими» слід розуміти не лише ворогів християнства, але й усіх, хто чинить зло. У певному сенсі варто любити і самого «ворога Божого», але така любов повинна розмежовувати зло і носія зла. Зло потрібно нейтралізувати – це програма-мінімум, а програмоюмаксимум є перевиховання носія зла (саме це є правдивим виявом любові до нього).

Приклад фізичного поборювання зла демонструє сам

Христос, коли із бичем у руках виганяє торговців із Храму (зараз за цей нетолерантний вчинок могли б порушити кримінальну справу). Тому, маючи приклад самого Спасителя, християнам не варто боятися поборювати зло фізично тоді, коли це дійсно потрібно. В багатьох випадках непокаране зло збільшується, розростається, як ракова пухлина. Боротьба з таким злом фізичною силою може бути не лише правом, але й обов’язком християнина. При цьому варто пам’ятати, що причиною боротьби має бути любов, а не ненависть: любов до Бога і Його Церкви, любов до Божого Закону, любов до ближніх (власної нації, рідних, друзів, беззахисних людей, котрі несправедливо зазнають утисків від «сильних світу цього»). Захист власної честі також може випливати із любові (любові до Бога, на образ і подобу Якого ми створені). Врешті-решт, фізичні методи впливу щодо носія зла можуть бути виявом любові до нього самого, намаганням виправити його.

Церква століттями проповідувала вчення про справедливу війну, про право на повстання проти несправедливої влади, про те, за яких умов людина має право фізично протистояти носіям зла. Якщо окремі сучасні священики чи церковні ієрархи заперечують ці права, це лиш свідчить про їхній відхід від справжнього християнства.

Побудувати Рай на землі неможливо. Тому християнство не ставить собі за мету пропаганду утопічного пацифізму. Завдання християнства у цій сфері – перетворити шакала на благородного вовка, виховати шляхетного лицаря, що використовує свій меч лише при реальній потребі і лише для творення блага.

Чи є християнство «єврейською релігією»?

Євреї дійсно відіграли величезну роль в історії спасіння. Можливо, це був не найкращий із народів, що існували на планеті. Однак, обравши юдеїв, Господь показав, що може із найгіршого зробити найкраще (і справді, у ті часи, коли євреї були вірними Богові, вони переживали періоди національного піднесення).

Однак з приходом на землю Ісуса Христа більшість євреїв не прийняли Божого Сина. Народом обраним від того  часу стала Церква, для якої немає «ні юдея, ні грека».

Звісно, впродовж християнської історії чимало євреїв приймали істинну віру і навіть ставали визначними святими (приміром, з юдейського роду походив св. Домінік; у новітній історії символом навернення юдеїв на християнство можна вважати св. Едіту Штейн). Але більшість представників цього народу не були християнами, а окремі фанатично налаштовані євреї вирізнялися особливою ненавистю до християнства. Отож, твердження про те, що європейським народам християнство нав’язали євреї, – це абсурд, адже не можна нав’язувати те, що ненавидиш і поборюєш.

Навпаки, можна припустити, що сьогодні поборювання християнства під маркою «принесеної жидами релігії» є вигідною багатьом єврейським фанатикам. По-перше, таким чином знищується

християнство. По-друге, ослаблюються самі християнські нації, адже вони позбавляються духовної сили і роздрібнюються за релігійною ознакою.

До якої християнської конфесії повинен належати український націоналіст?

На жаль, через людські амбіціє Церква є розділеною. В тому числі релігійний поділ існує й серед українців. Тому серед українських націоналістів є православні, греко-католики та римо-католики, тобто представники кількох традиційних напрямів християнства. Прикро, але такий стан речей є природним для релігійно розділеного народу. Одначе в Україні існує міжконфесійний мир. Такий самий мир має існувати й існує серед українських націоналістів. Спільна боротьба за торжество християнських і національних цінностей лиш зближує українських націоналістів, що належать до різних християнських конфесій.

Чи може бути українським націоналістом нехристиянин?

Ідеологія українського націоналізму є виразно християнською. Враховуючи те, що наше суспільство є духовно занепалим, серед сучасних дієвих українських патріотів існує певна кількість людей, котрі не є практикуючими християнами. Усі ці люди мають законне право належати до націоналістичного руху і приносити користь спільній справі. Одначе, не зважаючи на це, організований націоналістичний рух повинен стежити за чистотою власної ідеології (в т.ч. її християнським характером), а також заохочувати релігійне зростання власного членства.

Чи можна абсолютизувати націю?

Український націоналізм не перетворює націю на Абсолют, адже таким абсолютом є лише Бог. Нація є лише творінням, а творіння не можна ставити понад Творця. Нація не є вищою від Бога та Його Законів.

Націоналізм – це світогляд, котрий створює гармонійну систему цінностей. Коли ми говоримо «Україна понад усе!», то стверджуємо, що для нас нація і Батьківщина є найважливішими формами організації людських спільнот (а, отже, стоять вище, наприклад, класів чи регіональних груп населення), а також декларуємо власну готовність пожертвувати заради України власною свободою, майном, здоров’ям, життям. Гасло «Україна понад усе!» у жодному разі не означає, що ми ставимо інтереси власної нації вище від Бога чи моральних принципів.

Чи заперечує християнство можливість спасіння нехристиян?

Християнство є єдиною повністю істинною релігією. Інші релігії несуть у собі лише частину істини. Однак це не означає, що лише християни можуть потрапити до раю. Якщо людина не є християнином внаслідок об’єктивних обставин, але живе згідно з високими моральними принципами, керується власним сумлінням та почуттям любові, вона завдяки Божому милосердю та Христовій жертві може врятувати свою безсмертну душу. Принцип «поза Церквою немає спасіння» стосується тих людей, які були охрещеними, вихованими у християнській вірі, але потім відійшли від цієї релігії.

Сьогодні, аби протистояти глобалізму, лібералізму та іншим сатанинським явищам, християнським народам можна і навіть варто консолідувати свої зусилля з народами, що дотримуються інших традиційних релігій.

Яким було місце християнства в історії організованого націоналістичного руху?

Організований націоналістичний рух в Україні виник і активно розвивався у 20-30 роки минулого століття. Більшість націоналістів того часу були щиро віруючими практикуючими християнами. Одначе під впливом тогочасної інтелектуальної моди виникали спроби абсолютизувати націю, а сам націоналізм перетворити на своєрідну світську релігію. На щастя, ці спроби закінчилися нічим, і в розвитку націоналістичної релігії були розставлені чіткі акценти: націоналізм не замінює собою християнство, а випливає із цієї релігії та підпорядковується їй.

Коли виникла УПА, до її лав, а також лав ОУН влилося певне число людей із радянським вихованням, котрі, зокрема, не були практикуючими християнами. Виникли спроби ідеологічного обґрунтування того, що націоналіст необов’язково повинен бути християнином. В умовах еміграції подібних думок дотримувалися так звані «двійкарі», котрі покинули лави Революційної ОУН. Виступаючи проти чистоти націоналістичної ідеології (що з часом призвело до еволюції в бік демолібералізму та, навіть, націонал-комунізму), «двійкарі» намагалися поєднати націоналізм з байдужістю до релігійного питання.

Спроби відмежувати націоналізм від християнства були гостро засуджені Дмитром Донцовим, Степаном Бандерою та іншими ідеологами й лідерами націоналістичного руху. Саме ж націоналістичне підпілля в Україні тісно співпрацювало з Церквою у справі протидії більшовицьким окупантам.

Яким повинно бути місце християнської духовності і моралі у житті українського націоналіста?

Український націоналіст повинен бути християнином не номінально, а цілком реально. Християнство для нього має бути головним світоглядним, духовним і моральним орієнтиром.

По-перше, і в боротьбі, і в повсякденному житті націоналіст повинен орієнтуватися на норми християнської етики. «44 правила життя українського націоналіста» закликають нас жити «сувоpою моpаллю боpця» і дотримуватися високих моральних засад («Гидуй всякою лицеміpною облудою і хитpим фальшем», «Шануй жінок, що мають стати тобі товаpишками духа, ідеї й чину, але гидуй pозгнузданими. Цінуй високо матеpинство як джеpело пpодовження життя. З твоєї pодини зpоби кивот чистоти Твоєї pаси і Hації» і т.д.). У сфері міжособистісних стосунків, у сфері статевої моралі чи в інших сферах життя український націоналіст повинен вважати засади християнської етики непорушними. Немає таких етичних норм, виконання яких було б неможливим – є лише наша слабкість, і цю слабкість необхідно долати.

По-друге, християнський світогляд – це головний базис для формування лицарського характеру націоналіста-революціонера. Саме сила віри, любов до ближнього, Бога та Його Законів породжує жертовність і героїзм. Пам’ятаймо слова Євангелія: «Немає більшої любові, аніж віддати життя за друзів своїх».

По-третє, український націоналіст повинен не лише дотримуватися засад християнської моралі, але й жити глибоким духовним життям – молитися, регулярно брати участь у Літургіях, за можливості сповідатися і причащатися, не боятися відчути у власному націоналістичному покликанні руку Божого Провидіння. Свою боротьбу український націоналіст насамперед повинен розглядати як службу Богові.

Членами націоналістичного руху не стають янголи, за короткий проміжок часу дуже важко перетворитися на святого. Одначе кожен український патріот, поповнивши лави націоналістичного руху, має не просто можливість, але й обов’язок вдосконалюватися. Що чистішими будуть наші душі і серця, тим міцнішим буде наш революційний рух.

“НАЦІОНАЛІЗМ І ХРИСТИЯНСТВО” Київ 2014. с. 4-13

Також може бути цікаво...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *