Український націоналізм: підсумки і перспективи

За роки Незалежності українська наука досягла достатньо вагомих успіхів у дослідженні історії українського націоналізму. В той же час бракує комплексних праць, які б підсумували його вклад у визволення української нації та спроектували вплив на розбудову сьогоднішньої національної держави.

“Бандерівські читання”, які проводяться вже три роки поспіль, стають одним із тих небагатьох регулярних наукових форумів та дискусійних майданчиків, де системні студії українського націоналізму здійснюються саме в такому напрямку.

Олександр Сич (автор статті)

Методологічним фундаментом тематики “ІІІ Бандерівських читань” вважаємо відповідні постанови І Великого Збору (ВЗ) ОУН з 1929 р., в яких передбачено такі основні етапи боротьби націоналістів за власну національну державу: національне визволення, державне закріплення та розвиток держави.

Якщо абстрагуватися від деяких частковостей, то можна вважати, що сьогодні український націоналізм завершив визвольний етап і перейшов до етапу державного закріплення.

Тому цілком закономірно, що організатори “ІІІ Бандерівських читань” запропонували їх учасникам формат двох логічно взаємопов’язаних дискусійних панелей. Перша із них покликана підвести підсумки про внесок українського націоналізму у боротьбу за Українську державу на визвольному етапі, а друга – сформувати бачення її форми на етапі державного закріплення.

Саме це й зумовило тему та завдання статті. Автор ставить за мету визначити в ній основні позиції внеску українського націоналізму у постання сьогоднішньої Української держави, проаналізувати бачення її форми в його ідеологічно-програмових засадах на визвольному етапі боротьби та змоделювати її на етапі закріплення основ національної держави, обґрунтувати визначальність соціального характеру націоналізму на цьому етапі.

Об’єктом дослідження в статті виступає український націоналізм, а предметом – його ідеологічно-програмові засади.

І. Підсумки визвольного етапу.

Аналізуючи історію України ХХ століття, яке ввібрало в себе визвольний етап державницьких змагань, найважливішими внесками українського націоналізму у ньому можна вважати:

– визначення національної ідеї, суттю якої стала боротьба за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД). Ініціатива цього визначення належить фундаторові системних основ українського націоналізму М. Міхновському, який на межі ХІХ-ХХ століть всупереч домінуючій серед українських еліт того часу думці, що політичним ідеалом для України є її автономія у складі Росії, проголосив, що Україна має історичне і юридичне право на власну державність. Опісля найяскравіше цю ідею сформулював один із провідних ідеологів Організації Українських Націоналістів (ОУН) С. Ленкавський у першому пункті Декалогу українських націоналістів “Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї!”.

– політична винятковість та цілеспрямованість у боротьбі за реалізацію національної ідеї. ОУН – єдина політична сила, яка від своїх первинних витоків у формі Української Військової Організації (УВО) з 1920 р. і до проголошення Незалежності України у 1991 р. системно і цілеспрямовано вела боротьбу за визволення української нації та побудову УССД;

– визначальний вплив національно-визвольної боротьби ОУН-УПА на визначення національної форми відновленої у 1991 р. Української держави. Пам’ять про цю боротьбу жила в свідомості українців і її неможливо було оминути при визначенні зовнішніх ознак та атрибутів держави. Й це відбулося навіть всупереч тому компромісу між лідерами національного руху і московською колоніальною адміністрацією у Києві, який знаменував собою незавершеність Української Романтичної Революції 1989-1991 рр.

– державницька системність, планомірність і націоцентризм ОУН. Красномовно це засвідчили завчасна підготовка, проголошення Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 р. у Львові та оперативне формування центральних і регіональних органів Українського державного правління (УДП). Порівняльний аналіз із аналогічними процесами у 1991р. вказує, що натомість дисиденти 60-70-х, які відігравали ключову роль у проголошенні державної незалежності України, демонстрували емоційно-спорадичний підхід, зазвичай не виходячи у своїх програмних домаганнях за межі марксистського світогляду і чинного на той час совєтського конституційного ладу. Й така їхня програмна неготовність наклала свій негативний відбиток на весь подальший перебіг новітнього державного будівництва;

– глибоке аналітичне бачення суспільної ситуації та вибір адекватних їй оптимальних форм і методів боротьби за національне визволення. Зокрема, відмінне знання одвічного ворога української державності – імперської Московії – дозволяло ОУН влучно визначати і коригувати тактику боротьби з ним та передбачати її далекосяжний перебіг. А зокрема й спрогнозувати, що єдиним реальним шляхом національного визволення з-під її поневолення може бути тільки збройна революційна боротьба. Цей прогноз здавався помилковим у 1991-му, але збувся у 2014-му.

ІІ. Форма держави в ідеологічно-програмових засадах ОУН.

Закономірно, що на визвольному етапі в ідеологічно-програмових документах ОУН домінували питання стратегії і тактики визвольної боротьби, а напрацювання щодо форми Української держави та її внутрішньої організації носили схематичний характер. Їх деталізація відкладалася до переможного завершення національної революції і покладалася на плечі наступних, вже державницьких, поколінь українських націоналістів. Вони ж, замість того, аби по духу наслідувати своїх попередників і за їхнім прикладом шукати відповідей на актуальні для українства виклики, зазвичай наслідують їх по букві писань, шукаючи в них тих рецептів успіху, які б самі мали сформулювати.

Й, тим не менше, аналіз ідеологічно-програмових документів ОУН вказує, що її теоретики мали достатньо цілісне бачення форми майбутньої національної держави. Для того, щоби системно його реконструювати, слід виходити із політологічного засновку, що форма держави визначається через характеристику таких її складових: державний устрій, форма правління і політичний режим.

Державний устрій – це спосіб територіальної організації держави. Більшість теоретичних напрацювань українського націоналізму визвольного періоду – від проекту Конституції М. Міхновського і до постанов ІV-VI ВЗ ОУН-революційної (ОУН р) у 1968-1981 рр. – передбачали федеративний устрій Української держави. Зокрема Конституція М. Міхновського передбачала у її складі дев’ять самоврядних земель.

Очевидно, такий підхід виглядає дивним з уваги на сьогоднішні проблеми збереження соборності української державної території. Але він був цілком виправданим і зрозумілим в теоретичних моделюваннях українського державного устрою передвісниками ОУН та її ідеологами. Воно здійснювалося “з узглядненням відмінностей окремих земель, що ввійдуть до складу Української Держави”, а отже із намаганням максимально зберегти автентичність і неповторність кожної із етнографічних груп, які є складовими єдиної української нації.

Форма правління – це спосіб організації вищої державної влади. Програмові засади спочатку єдиної ОУН, а потім і ОУН р передбачали Українську державу у формі президентської республіки, у якій Президент мав бути наділений повноваженнями Головнокомандувача Збройних Сил та глави Уряду.

Політичний режим – це сукупність методів управління державою та взаємин влади із суспільством. Класично розрізняють режими: тоталітарний, авторитарний і демократичний. На відміну від державного устрою і форми правління, ця складова зазвичай не закріплюється в Основному Законі держави, але реально існує в політиці чинної влади і найкраще її характеризує.

Бачення політичного режиму значно трансформувалося від І ВЗ ОУН, який із цілком зрозумілих мотивів передбачав національну диктатуру в момент здійснення національної революції із поступовим її переходом в авторитарний режим націократії, і до ІV-VI ВЗ ОУН р, які в еміграції під впливом суспільної і світоглядної атмосфери західних країн теоретично моделювали в майбутній Українській державі класичний демократичний режим.

Так, у постановах І ВЗ ОУН з 1929 р. зазначалося: “В часі визвольної боротьби лише національна диктатура, витворена в ході національної революції, зможе забезпечити внутрішню силу української нації та найбільшу її відпорність назовні”. А вже постанови ІV ВЗ ОУН р з 1968 р. стверджують: “В Українській державі буде триподіл влади: законодавча, виконавча і судова”.

ІІІ. Форма національної держави на етапі закріплення її основ.

Перехід українських державницьких змагань на етап закріплення основ національної держави, а отже й реальної апробації теоретичних конструкцій націоналізму попереднього періоду, спонукає до пошуку алгоритмів їхнього оновлення.

Вихідними умовами моделювання форми Української держави на цьому етапі повинні, на нашу думку, стати ті виклики, які постають перед нею сьогодні і потенційно існуватимуть ще довший час:

внутрішні – формування національних основ держави і нестабільність її конструктивних елементів на цьому етапі;

зовнішні – небезпека подальших проявів агресивного імперського синдрому з боку Росії та процеси глобалізації, які загрожують самому існуванню інституту суверенної національної держави.

З уваги на ці виклики всі три складові елементи форми сучасної Української держави мають бути підпорядковані меті максимальної мобілізації національних ресурсів, а отже й жорсткої централізації державного життя. З цього приводу ще Ж.-Ж Руссо писав: “Час, коли створюється держава, подібний часові, коли створюється батальйон – це момент, коли організм найменше здатний до опору і коли його найлегше знищити”.

А тому державний устрій України в умовах сьогоднішньої російської агресії, яка потенційно загрожує перерости в затяжний заморожений конфлікт, прогнозованої на середину століття перспективи дезінтеграції Росії (член-кореспондент НАН України М. Михальченко, спираючись на експертні висновки російських фахівців, стверджує, що до середини ХХІ ст. другою по чисельності національною групою Росії після росіян будуть китайці, а російсько-китайський кордон може проходити по Уралу) і виникнення на північних кордонах України стану суспільно-державного хаосу, а також політики транснаціональних компаній (ТНК), спрямованої на дезінтеграцію суверенних національних держав методом втягування окремих їх частин до регіонального співробітництва, державний устрій має бути жорстко унітарний.

Відповідно, такі зовнішні виклики у поєднанні з внутрішньо-суспільними умовами формування основ національної держави вимагають президентської форми правління, а отже й чіткої вертикалі владного впливу на весь суспільний організм. Традиційна програмна вимога ОУН, що Президент має очолювати Уряд України в сьогоднішніх умовах посилюється ще й станом перманентної політичної конкуренції між ним та главою Уряду. Ліквідація цієї лінії протистояння сприятиме зміцненню політичної стабільності в державі.

Щодо моделі політичного режиму, то перш за все слід зазначити, що, не зважаючи на гучні демократизаційні декларації, протягом всього періоду Незалежності в Україні існував авторитарний політичний режим. Відмінність лишень полягала в тому, що, залежно від особистих характеристик того чи іншого Президента, він був ліберальнішим чи жорсткішим і мав ті чи інші додаткові ідентифікаційні ознаки. Однак його базовою ознакою при всіх Президентах України, починаючи від середини 90-х років ХХ ст., був і є олігархічний характер.

Науковці стверджують, що в таких суспільствах перехідного типу, як українське, наявність авторитарного режиму має логічно зумовлений трансформаційний характер. Так, зокрема, В. Кремень переконаний, що між демократією і тоталітаризмом проміжне місце займають авторитарні політичні системи, які “сприяють руйнуванню тоталітарних структур і створенню дієздатних демократичних інститутів”. Потенціал такого руйнування вчений вбачає в основних рисах авторитаризму: централізація влади, безапеляційний командний стиль керівництва, безумовне підпорядкування.

А якщо так, то на противагу нинішньому режимові олігархічного авторитаризму має бути вибудуваний альтернативний режим авторитаризму національного. Відмінність між ними полягає в тому, для досягнення якої цілі спрямовуються інструменти авторитарного управління державою. Якщо олігархічний авторитарний режим їх використовує в приватно-корпоративних інтересах, то режим національного авторитаризму мав би спрямовувати в інтересах всієї національної спільноти.

IV. Історичні передумови і сучасні підстави та перспективи соціального націоналізму.

На етапі державного закріплення закономірно змінююються завдання, а отже внутрішня ідеологічно-програмова сутність та зовнішні ідентифікаційні ознаки організованих форм українського націоналізму.

Вважаємо, що в умовах державного існування нації для українського націоналізму поряд із завданням збереження української ідентичності найважливішим постає завдання соціального захисту українців. З уваги на це український визвольний націоналізм трансформується в націоналізм соціальний. І саме в таких ідеологічно-програмових обладунках він має добрі перспективи для свого розвитку, опираючись на відповідні історичні передумови та сучасний суспільний ґрунт.

Навіть побіжний аналіз історії українського націоналізму на визвольному етапі вказує, що в його теоретичних напрацюваннях та ідеологічно-програмових засадах завжди був вагомо присутній елемент соціального.

Мотивами соціальної справедливості пронизані твориТ. Шевченка, якого ідеологи і засновники ОУН вважали “прабатьком” українського націоналізму. З цього приводу референт пропаганди Проводу ОУН у 1944-1945 рр. П. Дужий писав: “Шевченко став найвидатнішим Ідеологом української національно- та соціяльно-визвольної боротьби, Духовим Батьком українського націоналістичного руху, сумлінням і гордістю України” (виділення наше – О. С.).

Закономірно, що й творчість М. Міхновського, який на духовному фундаменті шевченкових писань вибудував системні основи українського націоналізму, також пронизана соціальною тематикою. Спочатку у своєму найвідомішому творі “Самостійна Україна” він з болем константує: “Правительство чужинців розпоряджається на території колишньої української республіки, наче в завойованій свіжо країні: висмоктує остатні сили, висмикує ліпших борців, здирає останній гріш з бідного народу. Урядовці з чужинців обсіли Україну і зневажають той люд, на кошт якого годуються”. А потім у “Десяти заповідях українця” відверто ідентифікує тих чужинців: “Усі люди твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди – се вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас”. Недаремно ж і внутрішню суть майбутньої Української держави М. Міхновський бачив через призму її соціяльної спрямованості і визначав її як “Республіку робочих людей”.

Значимістю соціальної політики пронизані і постанови майже усіх ВЗ та конференцій ОУН р. Навіть тих, що відбувалися в умовах двофронтового протистояння ОУН та УПА проти нацистської Німеччини та більшовицького СССР під час Другої світової війни.

Багатою на соціальну тематику є і спадщина ідеологів та провідних діячів ОУН р – С. Бандери, С. Ленкавського, Я. Стецька, П. Федуна-“Полтави” та ін. Класичною у цьому контексті вважається праця Я. Стецька “Дві революції”. У ній він на досвіді національної революції середини XVII ст. під проводом Б. Хмельницького дуже чітко і вкрай актуально для сьогоднішнього етапу розбудови Української держави визначив: “Момент національний завжди був тісно пов’язаний із соціальним. Українська революція, себто національно-визвольна війна, мала тільки тоді успіх, коли оба ці моменти були органічно поєднані. Як лише було нехтоване соціальне питання або, тим більше, коли заникала в свідомості українців національна причина неволі та національна мета боротьби – приходила поразка”.

Сучасними підставами для тези про пришестя доби соціального націоналізму є гостра для українського суспільства соціальна проблематика. Протягом всіх років Незалежності соціологічні дослідження вказують, що 80-85% українців перебувають на межі, або за межею бідності. Ті ж дослідження демонструють, що українців першочергово турбують саме соціальні проблеми: низькі доходи; високі ціни на товари першої необхідності і комунальні послуги; безробіття тощо.

Натомість такі культурно-національні маркери як мова, культура, історія тощо стоять, на жаль, у переліку їхніх пріоритетів далеко не на перших позиціях. Цей факт яскраво демонструє неврахованість на етапі закріплення державних основ тої тісної взаємозалежності національного та соціального аспектів національної революції, на якому наголошував Я. Стецько.

Якщо до наведеного додати, що під час проголошення у 1991 р. Незалежності населення України становило 52 млн., а на початок 2016 р. воно скоротилося до 42.6 млн., то цілком наочним є стан соціальної незахищеності української нації у власній державі та процес її поступового вимирання. А без її наявності зникне сенс вести боротьбу за збереження української національної ідентичності.

Інший вимір соціальної небезпеки пов’язаний із процесами глобалізації, які набирають все вищої динаміки. В умовах її здійснення транснаціональні корпорації (ТНК) становлять безпосередню загрозу добробуту громадян суверенних національних держав і перш за все держав перехідного типу на зразок України. ТНК зацікавлені у надвисоких прибутках і через такі наддержавні структури як МВФ, ЄБРР, Світовий банк, СОТ тощо здійснюють тиск на уряди держав з вимогою знижувати стандарти соціального захисту своїх громадян. В результаті цих процесів практично відбувається демонтаж популярної донині кейнсіанської концепції “держави добробуту”. Якщо взяти до уваги, що біля 70% ТНК походять зі США, а решта із країн Західної Європи та Японії, то можна прийти до висновку, що глобально світ стрімко стратифікується на клас надбагатих (населення західних країн і вузькі прошарки населення в інших країнах) та клас надбідних.

Такі внутрішні та зовнішні обставини виводять тему соціального захисту в програмово-ідеологічних засадах українського націоналізму на пріоритетні позиції.

До того ж, з точки зору політичної конкуренції, якщо нішу соціального захисту не опанує український соціальний націоналізм, то вона знову стане монополією лівих рухів, які почали втрачати свої позиції у світі ще з початку 70-х років ХХ ст., але активізацію яких в формі неомарксизму сьогодні відзначають спеціалісти-дослідники. Зокрема і в Україні після достатньо тривалої стагнації у таборі лівих політичних сил та після заборони комуністичних партії і ідеології можна очікувати сплеску політичних проектів лівого спрямування та відповідних теоретико-світоглядних напрацювань.

Пріоритетність програмової цілі визволення української нації на попередньому етапі боротьби за державність зумовила додаткову ідентифікацію українського націоналізму як націоналізму ВИЗВОЛЬНОГО.Ця ж логіка дозволяє визначати сучасний український націоналізм як націоналізм СОЦІАЛЬНИЙ і передбачати для нього високі перспективи розвитку.

Висновок. Український визвольний націоналізм зреалізував національну ідею, виражену першою точкою Декалогу українського націоналіста: “Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї!”. Сьогодні він передає естафету українському соціальному націоналізмові, перед яким стоїть завдання щодо реалізації національної ідеї, трансформованої до вимог другого етапу: “Наповнити Українську державу українським національним і соціальним змістом!”.

Олександр Сич

За матеріалами ukrnationalism.com

Також може бути цікаво...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *