«Християнський націоналізм» Михайла Кушніра
На сьогоднішній день ім’я Михайла Кушніра є призабутим. Навіть у націоналістичному таборі про нього знають лиш одиниці. Тим не менше, його чималий творчий спадок терпеливо чекає повернення на Батьківщину, адже висловлені ним консервативно-націоналістичні ідеї, будучи виразно «антисучасними», з огляду на входження українського суспільства у простір Постмодерну лиш набирають все більшої актуальності.
Складні історичні перипетії, що випали на долю української нації у середині ХХ ст., занесли здібного до інтелектуальної праці і водночас відданого традиційним національним та релігійним цінностям Михайла Кушніра на Захід. Тут він і відбувся як талановитий публіцист, матеріали якого прикрашали собою тогочасні українські еміграційні видання. Достатньо лиш переглянути кілька його публікацій у «Визвольному шляху» (місячник, що видавався Революційною ОУН), щоб переконатися у глибині думки цього мислителя.
Сподіваюся, що творча спадщина Михайла Кушніра ще встигне стати предметом вивчення та популяризації у сучасній Україні. У цій же статті хочеться закцентувати свою увагу на праці доктора Кушніра «Перспективи українського християнського націоналізму», котру можна розглядати як певну квінтесенцію зрілих поглядів мислителя (праця видана у 1973 році видавництвом «Америка», що в Філадельфії).
«Християнський націоналізм», про який писав на сторінках своєї книги Михайло Кушнір, не був чимось сутнісно відмінним від націоналізму ОУН. Тут не буде зайвим зауважити, що в українській націоналістичній традиції склалися два підходи до розуміння терміну «націоналізм». Якщо поглянемо на «рафінований» націоналістичний дискурс, то побачимо там своєрідну монополію на розуміння цього терміну. Зрозумілий в такому сенсі український націоналізм апріорі є християнським, соціальним, антиімперським, нешовіністичним тощо. Відповідно, в даному семантичному полі не може існувати якийсь «націоналізм», котрий є, наприклад, нехристиянським або шовіністичним, а, отже, сам термін «націоналізм» не потребує якихось доповнень.
Михайло Кушнір у своїй роботі дотримується іншого розуміння, згідно з яким семантичне поле поняття «націоналізм» є ширшим. Саме тому він вживає поняття «християнський націоналізм». Такий підхід допомагає йому не лише підкреслити християнський характер українського націоналізму, але й підсилити пафос власного твору. Слід пам’ятати, що строге розуміння терміну «націоналізм» склалося в націоналістичному дискурсі не відразу. Так, приміром, визначний ідеолог і натхненник націоналістичного руху Дмитро Донцов у статті «Церква і націоналізм» (1924 р.) протиставляє власному баченню націоналізму «націоналізм 19 віку, що вийшов із принципів 1789 року». Розмежовування «різних націоналізмів» Донцов здійснював і пізніше. Таке ж розмежовування провадили деякі інші представники націоналістичного руху. Отож, Кушнір своєю рецепцією поняття «націоналізм» цілком вписувався у націоналістичну інтелектуальну традицію.
Найперше, що заворожує у праці Михайла Кушніра, – це виразний універсалізм, зокрема панєвропейський пафос. Кушніра як консервативно-християнського мислителя цікавить не лише українська нація, але й «сучасне людство, що повертається до поганства», в тому числі духовно, ідейно і політично дезорієнтована Європа. Автор «Перспектив українського християнського націоналізму» стоїть на тій позиції, що прив’язання до власної нації є не перешкодою, а, навпаки, передумовою правдивого універсалізму; ліберальному розумінню людства як суми затомізованих індивідуумів він протиставляє концепцію людства як органічної спільноти різних народів, відмінності яких, власне, й творять красу людської цивілізації.
Як патріот не лише України, але й Європи, Кушнір усвідомлює надзвичайну глибину кризи, у якій опинився даний регіон планети. З одного боку, європейські національні спільноти продовжували роз’їдатися борнею різних ідей, з іншого – ставали помітними постмодерністські інтелектуальні тренди, що зводилися, зокрема, до «критики метанарацій» та «відмови від великих проектів». «Багато сучасних письменників, – зазначає з цього приводу мислитель, – стоїть на становищі, що доба “ізмів” скінчилася і що люди розчарувалися не тільки в якійсь одній ідеології, в комунізмі чи в фашизмі, але в ідеології взагалі. На їх погляд, людство зробило один із найбільших і найболючіших дослідів – ідеологічних експериментів (…) Переживаємо, твердять автори, добу руїни найбільшої єресі, яку породила наша цивілізація. Цю єресь можна б назвати єрессю ідеології. Її істотним і найглибшим змістом є віра в можливість привернення “раю на землі”».
Зрозуміло, що до такої ідеології, як комунізм, Кушнір ставився виключно негативно. «Фашизм» (який, щоправда, був позбавлений характерної для комунізму есхатологічності) також розглядається ним як явище негативне. Проте це аж ніяк не спонукає мислителя підтримати гасло деідеологізації, адже він цілком свідомий того, що «неможливість і зайвість нової доктрини “раю на землі” не означає, що можна обійтися без сформулювання цілей і окреслення ідеалів». Тим паче, коли на Заході закликали до максимальної деідеологізації, на схід від Залізної завіси продовжували марити імперськими планами. Відтак, ідеології воюючого комунізму Захід мав протиставити власну ідеологію, котрою, на думку Кушніра, мав бути «націоналізм християнського типу – національна ідея, сперта на основи християнського світогляду і на свідомість загальноєвропейської єдності».
Говорячи про «християнський націоналізм», Кушнір протиставляє його тим «націоналізмам», котрі відіграли негативну роль в історії Європейської цивілізації. Власне, нехристиянський характер цих «націоналізмів», на думку Кушніра, й посприяв їхній невдачі, а також подальшому тріумфу антинаціональних і, водночас, антихристиянських сил: «Майже в усіх країнах Європи націоналізми впали. Впали, бо не були християнськими, або були замало християнськими».
Яким же було коріння нехристиянського «націоналізму»? Відповідаючи на це питання, доктор Кушнір зазначає: «Коли намагаємося окреслити, з християнського становища, націоналізми нехристиянського типу у Західній Європі, мусимо ствердити, що вони були самі по собі певного роду єрессю, – були одним із “ізмів”, одним із напрямків, зроджених у добі блукання людської думки, починаючи від часу реформації, а ще більше від часу народження раціоналізму». Як бачимо, Кушнір у даному випадку розглядає нехристиянський «націоналізм» як одне з явищ європейської апостазії, як прояв утечі європейців від Бога. При цьому він цілком свідомий того факту, що апостазія, руйнування традиційної християнської цивілізації, була довготривалим процесом і вбачає витоки цього явища у філософському раціоналізмі (що ж стосується Реформації – дуже важливого етапу руйнування християнської цивілізації, на що вказував, приміром, Рене Ґенон, – то тут Михайло Кушнір не церемониться і чітко зазначає: «Реформація в своїй істоті була розпутанням егоїзму, що панував у цих народів, які зірвали з Римом, зорганізуванням їх енергії для безоглядної, неперебірливої боротьби з іншими народами. Найкращою ілюстрацією тієї правди була боротьба Англії, що намагалася знищити потугу католицької Іспанії, підтримуючи піратство в тих роках, коли між обидвома державами формально панував мир»).
Між іншим, критикуючи раціоналізм як чинник занепаду християнської Європи, Кушнір, подібно до Донцова, критикує також емпіризм, що, зрештою, як і раціоналізм, має своє коріння у схоластиці загалом та в номіналізмі як її девіації.
Приміром, ще в «Націоналізмі» Донцов критикує емпіричне, номіналістське розуміння нації: «Для середньовічної філософії (номіналістів), в розгар спору про universalia, “універсальне” було лише сума “окремих”, обнята одним і тим самим ім’ям, словом. Універсальне – се було тільки збірна назва для різних речей, і поза ними не мало ніякої реальності. Так думали і наші провансальці про націю». Кушнір також критикує виключно емпіричне розуміння нації та її інтересів: «Вояк, який радо жертвує життя на полі бою, не робить цього у власному інтересі. А яке ж добро одиниці може бути визнане гідним посвяти для нього життя? Він не робить цього і для інших. (…) Добро всіх одиниць, узятих окремо, отже і їх суми, зрештою, не один раз стоїть у явній суперечності із поставою, яку вояк, що гине на війні, займає. Капітуляція завжди служить добру одиниці куди ліпше, ніж запекла боротьба. Чи не було б для нас, українців, як людей, ліпше, коли б ми всі, добровільно, визнали себе москалями чи поляками? Або чи не було б ліпше для ірландців, як людей, коли б вони віддавна визнали себе англійцями? А проте, скільки крові пролито в ім’я свободи України й Ірландії. Чи проллялась вона даремно?
А втім це річ очевидна, що вояк, який посвячує своє життя на війні, не посвячує його для суми інтересів людей таких, як він, але посвячує його для батьківщини, – отже для чогось, що є значно більшим, ніж сума одиниць».
Отож, Кушнір розглядає батьківщину як сутність, котра є вищою за емпірично існуючий нарід, причому ця вищість, очевидно, є не лише аксіологічною, але й онтологічною.
Критикуючи нехристиянські «націоналізми», особливу увагу Михайло Кушнір присвячує «фашизмам», під якими, ймовірно, варто розуміти власне італійський фашизм та німецький націонал-соціалізм (таке узагальнення, на мою думку, є недоречним, проте Кушнір у даному випадку використовує саме таке, загальноприйняте розуміння термін «фашизм»). Чи не головним недоліком «фашизмів», на думку Кушніра, була абсолютизація народу (тим паче, хибно зрозумілого). Про «фашизми», а також «скрайні націоналізми» мислитель говорить як про карикатури «правдивого націоналізму, націоналізму, спертого на християнську мораль». Приміром, про німецький націонал-соціалізм Кушнір зазначає: «… в гітлерівському русі відбилося в карикатурі і насміху здорове зерно, заключене в автентичному націоналістичному русі, як у філософії Маркса і більшовицькому русі відбилося в карикатурі здорове зерно християнських понять, згідно з якими треба змагати до подвигнення, накормлення, обдарування свободою і гідністю – погноблених і убогих».
Цікавим є і наступний момент критики Михайлом Кушніром «фашизмів» ХХ ст. «Фашизми, – зазначає мислитель, – не були в своїй істоті споріднені з націоналізмом. Вони ставили своїм ідеалом не націю, а державу. Замість розвивати державне життя шляхом децентралізації, що було ідеалом націоналістів, вони душили його тотальною системою. На місце нації-родини поставили механізм-державу, яка стала великою тюрмою, з прикметами, що під багатьма оглядами нагадують прикмети марксистської держави, створеної в Совєтській Росії».
Наведені у попередньому абзаці міркування Михайла Кушніра є більш, ніш слушними: тоталітарні держави ХХ ст., як комуністичні, так і «фашистські», стали своєрідним підсумком розгортання проекту Модерну. Органічній національній спільноті вони протиставили раціональний за своєю природою механізм, котрий дійсно виявився «великою тюрмою». Говорячи про «правдивий націоналізм», Кушнір хоче звільнити його від духу Модерну з його механічним етатизмом. Ідеалом Михайла Кушніра є «децентралізована» держава, яка, очевидно, передбачає не лише територіальну децентралізацію (задля збереження регіональних особливостей, що складають величезне багатство нації), але й протилежний тоталітаризму принцип субсидіарності – невтручання держави у ті сфери життя суспільства, в яких це суспільство здатне до самоорганізації.
До речі, принцип субсидіарності є важливою складовою суспільного вчення Католицької Церкви. Про субсидіарність, передусім, говорить Папа Пій ХІ у своїй енцикліці «Quadragesimoanno». «Наскільки несправедливо, – зазначає Понтифік, – відбирати у людини те, з чим вона може впоратись завдяки власній ініціативі і працьовитості, і віддавати спільноті, настільки ж несправедливо доручати суб’єктам вищого порядку те, що можуть зробити суб’єктинижчого порядку». Енцикліка «Quadragesimoanno» була видана за часів існування в Італії фашистського режиму і, говорячи про принцип субсидіарності, з-поміж іншого ставила собі за мету «підправити» фашистський режим, адже цей режим і дійсно, попри ряд негативів (ідея тоталітарної держави, надмірна абсолютизація нації), мав позитивні сторони (в усякому разі, автентичний італійський фашизм був ближчим до ідеалів християнського суспільного вчення, ніж такі тоталітарні системи, як німецький нацизм, ліберальна демократія чи, тим паче, більшовизм).
Творчість Михайла Кушніра значною мірою відштовхувалася від усвідомлення того факту, що над народами Заходу продовжувала висіти небезпека комунізму. З цього приводу автор «Перспектив українського християнського націоналізму» слушно зазначав: «Однією із рис оборонного фронту Західної Європи і визвольного фронту Східної Європи… є сповидна ідейна порожнеча. Історичне змагання, яке розгортається, є не тільки політичне, воно є передусім ідеологічним змаганням. Демаркаційна лінія, яка ділить два ворожих табори, розбиває всі народи, надаючи цим змаганням прикмет міжнародної громадянської війни. Коли можна теперішнє змагання прирівняти до чогось в минулому, то хіба до релігійних воєн в Європі у XVI i XVII віках, а дещо до хрестоносних походів і пізніших змагань християнського світу з маврами і Туреччиною».
При цьому доктор Кушнір не розглядав капіталізм та ліберальну демократію як серйозного противника комуністичного блоку. Скорше, у комунізмі та лібералізмі він бачив споріднені сили, яких об’єднувала ненависть до націоналізму та християнської духовності: «Соціалістичний інтернаціонал збанкрутував по Першій світовій війні. Але, здається, здобув великих фінансистів і лібералів, – капіталістичний інтернаціонал, що працює з ним у тихому союзі. Це він перебрав команду на світовому фронті, що йде ламаною лінією до боротьби з націоналізмом. Лінія покручена, деколи входить глибоко в націоналістичний табір; підлазить підземними ходами до противника, оточує його невидними, але колючими запорами; діє серед противників конспіративно, підступно беручи на себе їх постать, починає від газів дуже лагідних, але одурманюючих».
Не важко здогадатися, що і противагою комунізму, і альтернативою звироднілій ліберально-капіталістичній системі Кушнір бачить саме «правдивий націоналізм»: «Тільки націоналізм християнського типу – національна ідея, сперта на основи християнського світогляду і на свідомість загальноєвропейської єдності, може довести до здійснення цього ідеалу. І тільки такий націоналізм може усунути ідейну пустку, яка в Європі від деякого часу заіснувала» (під «цим ідеалом» Кушнір має на увазі «привернення давньої, середньовічної родини християнських народів, родини народів, яка конечну європейську єдність погодила б із свободою і з відрубним, незалежним життям кожного народу зокрема»). Проте у полі зору мислителя перебувало ще одне ідейно-політичне явище – християнський суспільний рух, під яким варто розуміти передусім робітничий рух, що виник як противага соціалістичним рухам і в боротьбі за соціальні перетворення намагався спиратися безпосередньо на соціальне вчення Католицької Церкви (підвалини цього руху були закладені ще енциклікою Папи Лева ХІІІ «Rerumnovarum»).
Християнський суспільний рух Михайло Кушнір оцінює амбівалентно: «Християнсько-суспільний рух є великою і незвичайно корисною силою, але він має з політичної точки зору один основний недолік: його думковою точкою виходу не є схоплювання цілообразу політичних справ своєї країни, Європи чи світу, але є змагання виконати тільки одне, частинне завдання, а саме перевести або підготовити подумані по-християнськи суспільні реформи (…) … в психології та поставі цього руху є невигойна вада, яка позначає цей рух дивною слабістю: люди цього руху, в основі речі, не розуміють політики і нею не цікавляться. … вони вносять до властивої політики парафіяльну вузькість овидів (обріїв), добродушну м’якість, поступливість і нахил входити в непотрібні компроміси в усіх справах, крім лише тих, які сягають у ділянку засад християнської доктрини. (…) Це не є люди, які могли б стояти на висоті вимог політичного життя нашої доби: вони занадто м’які для керування політикою, вони замало мають в собі твердості, героїзму та духа боротьби і занадто наївні». «Християнсько-суспільний рух, – підсумовує Кушнір, – не репрезентує всієї політичної правди, за якою тужить Європа, але тільки її частину. І тому він теж не скоординує Європи».
«Скоординувати Європу», задовольнити її «тугу» спроможний, на думку Кушніра, лиш «християнський націоналізм», приклад якого він вбачає в українському націоналізмі. Цей же «християнський націоналізм» може бути альтернативою і шовіністичній атомізації Європи, і антинаціональному, глобалістичному об’єднанню на кшталт сучасного Євросоюзу: «Повне розбиття Європи на атоми держав і народів, які рядилися своїм егоїзмом – було шкідливе. Єдність Європи є конечністю, але надто далеке просунення цієї єдності було б також незвичайно небезпечне і шкідливе. Загальноєвропейська наддержава однаково совєтського чи несовєтського стилю, була б в майбутньому таким самим нещастям, як панування в Європі крайньої засади егоїзму і боротьби за існування».
Недивно, що і в часи Михайла Кушніра, і зараз проти християнського націоналізму точиться війна. Тоді, у 1973 році мислитель зазначав: «Сотки часописів і журналів у т. зв. вільному світі, не виясненого походження, для молоді, жінок, для людей з високою освітою, філософічних, релігійних, гуманістичних, літературних – згідно і планово б’ють в націоналізм, а натомість поширюють ідею якогось світового уряду, пацифізму і міжнародного об’єднання. Витворюється якась могутня секта, що закидає свою сінь на всі ділянки думки і творчости, що послідовно бойкотує всякі вияви творчості в націоналістичному таборі. Україна є предметом особливого зацікавлення таємних реалізаторів цього плану…»
Ситуація не дуже змінилася і в наші дні. Проти християнства і націоналізму розгорнуто широкий фронт боротьби. При цьому ворог продовжує використовувати свою надзвичайно підлу тактику: намагається протиставити Христову віру та вірність високим ідеалам Земної Вітчизни – чого тільки варті представники «аберації християнства» (Петро Іванишин), які сумлінно відпрацьовують закордонні гранти, несучи українцям під маркою християнства т. зв. «демократію» та «загальнолюдські цінності» (однаково як антинаціональні, так і антихристиянські). А тому Михайло Кушнір залишається актуальним – так само, як загальновизнані класики націоналістичної думки, так само, як плеяда вісниківців, так само, низка ще досі недостатньо відомих в Україні діаспорних авторів, котрі, живучи на Заході, не поклонилися Золотому Тельцеві і лишились,натомість, вірними своїй Земній Батьківщині та Батьківщині Небесній.
Ігор Загребельний, джерело — Zentropa.net
