“СПОГАДИ ПРО ПОЧАТОК…”

(як у Харкові кінця 1980-х відроджувалося українське громадське життя)

Навесні 1989 року перебудова увійшла в силу вже наскільки, що її подих зробився відчутним навіть у Харкові.

Велика кількість Харківських обивателів, котрі до того принципово не хотіли розуміти “репаного хахляцкава нарєчія”, спочатку соромливо, а потім дедалі більш впевнено залепетали саме на цьому “нарєчіі”, час від часу усе ще мабуть за звичкою, виправдовуючися один перед одним у тому, що “ми іть тоже хахли…, тоість украінци…”

Та найдивніші метаморфози почали коїтися в університеті, де на філологічному факультеті з’явився ТУМ — Товариство української мови! Справедливості заради, слід зазначити, що ТУМ був не першим неформальним об’єднанням, котре з’явилося у Харкові. Ще раніше з’явилися “Спадщина” та “Народний Рух за Перебудову”, але зважаючи на те, що Товариство з’явилося саме на філфаку, де навіть розмовляти на повен голос українською мовою серед студентів-філологів уважалося за річ, м’яко кажучи не зовсім пристойною, і на те, що одним з ініціаторів його створення був один із викладачів, котрий до того часто не зовсім схвально відгукувався про студентів, котрі набравшися нахабства дозволяли собі вживати “петлюрівських”, за його словами, висловів на зразок: “позаяк”, “потяг”, “пан” чи “пані” і подібних, замість “оскільки”, “поїзд”, “товариш” чи “товаришка”, вже заслуговує на увагу. Оцей пан (назвемо його так, бо тепер він уже не боявся цього слова, адже “стало модним”), не зважаючи на своє зовсім не українське прізвище, раптом став щирим українцем, причепив собі до одного піджака одразу два рухівські значки (один — праворуч, другий — ліворуч) і зробився активним борцем проти русифікації.

Такі ж дивовижні перетворення відбувалися і з іншими нашими викладачами. Ще один з них, котрий до того часу без здригання не міг говорити про жовто-блакитний прапор (“на мою думку він нам не потрібен, у нас є радянська соціалістична символіка”) і котрий блід від одного погляду на тризуб, теж пришпилив до піджака жовто-блакитний кружечок (з тризубом!) і став активним проповідником православного християнства та захисником зневаженої української культури та звичаїв, мабуть зовсім забувши про те, що ще за рік перед тим він боронив студентам-філологам, котрі під його орудою проходили у Богодухові фольклорну практику, влаштовувати святкування Купали…

Поступово метаморфози почали відбуватися і на студентах. Студент першого курсу українського відділення філфаку Ігор Живолуп вирішив створити при факультеті молодіжне відділення “Руху за Перебудову”. Одразу ж знайшлося з десяток охочих. Запрошував вступити й мені, на що я погодився. Але при собі Ігор списку майбутніх членів орґанізації не мав, а коли за кілька днів я поцікавився у нього що там з “Рухом”, то він сумно мені повідомив, що майже всі 8 чи 9 чоловік від членства в орґанізації відмовилися.

Одначе, як мовиться серед народу: “Лиш перша чарка колом, а друга — соколом” — то був лише початок. Один мій знайомий з відділення філфаку — Сашко Ткачов повідомив мені, що 12 травня, у п’ятницю, у сквері, що біля історичного музею (цей сквер чомусь охрестили “ямою”), збереться харківська національно-свідома громада.

Уранці, 12 травня, я приїхав на місце зборів. Вже здалеку побачив прикріплений до спинки лави не дуже великий, але добре помітний жовто-блакитний прапор. А під ним… Подиву моєму не було меж! Під ним сиділа активний борець із проявами українського націоналізму наша комсорґиня — Геращенко Ольга! Ота сама Геращенко Ольга, котра якщо тоді і вшанувала мене поглядом, то лише для того, аби зневажливо пирхнути бачачи перед собою закоренілого націоналіста, котрий ніяк не хоче переходити зі своєї репаної хахляччини на “вєлікій, могучій і общепонятний” і, о жах! — навіть під її шаленим тиском не збирається вступати до комсомолу.

Я навіть зупинився при вході вагаючися чи варто взагалі туди йти, але побачивши там же однокурсників Віктора Тарана та Сашка …, а також Ігоря Живолупа та Сашка Ткачова, а головне, запримітивши, що з другого краю скверу сюди поспішає ще й моя однокурсниця Марія Бурмака (зірка її на той час іще не зійшла), вирішив зайти і собі.

…Збори  виявилися досить нудними. Ми довго сиділи на лавках обабіч прапора, розмовляли про всіляку всячину, але більше — це стосується хлопців — посмоктували цигарки і мовчали.

Знічев’я я навіть наважився поговорити за нашою неприступною комсорґинею пані (чи може товаришкою?) Геращенко, і, навіть переписав для неї слова національного гімну “Ще не вмерла Україна”, про який новоспечена патріотка, як виявилося, лише “щось чула”. Від неї довідався, що погляди свої вона змінила під впливом опального на той час поета Степана Сапеляка. Узимку 1988 р. у нас в університеті відбулася з ним зустріч, після якої вона з ним познайомилася і тепер часто зустрічається. Це зібрання, як виявилося, теж було ініційоване ним і, більше того, він нібито скоро мав прийти до “ями” й сам. Проте, п. Сепеляк так і не прийшов.

Ми вже хотіли розходитися, як раптом наше тихе дозвілля потривожив приїзд міліцейського “бобика”. Працівники міліції вирішили поцікавитися, хто ми такі, чому тут  зібралися і що то за прапор майорить над нами. У декого перевірили документи; запропонували зняти “не встановлену законом символіку”.  Ми відмовилися це зробити і навперейми почали запевняти охоронців порядку у незаконності їхньої вимоги. Як це не дивно, але нам пощастило їх переконати. Найбільше старалася пані Геращенко. З тією ж самою запопадливістю, з якою вона іще рік тому таврувала український націоналізм, вона тепер захищала його і, здавалося, ладна була покласти голову за національну ідею… Дивні діла Твої, Господи!

Нас залишили у спокої. “Бобик” від’їхав. Та не встигли ми ще поділитися враженнями від того, що сталося, як міліціонери з’явилися знову. Цього разу без машини, вони запропонували усім бажаючим пройти з ними до відділення, щоб “почитати закони”. Більшість погодилися йти. Залишилася Марійка Бурмака та ще кілька не знайомих мені хлопців і дівчат. Не на висоті виявися і я, не бажаючи йти до відділення і даремно. Через 2 дні після того, від Ігоря Живолупа довідався, що хоча у відділенні їх як “ворогів народу” й переписали, проте їм вдалося довести свою правоту і відтепер збори у “ямі” стануть постійними. А через день я мав розмову з членом ТУМу п. Івченком, який пропонував відвідувати збори товариства. Я на ці зібрання не ходив: почалася літня сесія, бракувало часу. А 23 червня, у п’ятницю ввечері, слухаючи радіо почув частину однієї з передач “Свободи”. Мова йшла про те, що ґрупа харківських студентів виступила з ініціативою відродити харківський СУМ. Ведучі зачитали цілий список імен, серед яких я пізнав лише одне знайоме ім’є — Ігоря Живолупа.

Наступного дня, у суботу, незважаючи на брак часу, я не втерпів і все-таки пішов до “ями”. Там було досить цікаво. Прийшли кобзарі і лірник. Зібралося дуже багато людей, і не лише молоді, були люди — й набагато більше — старшого віку. Один з кобзарів — не дуже літня ще людина — “на біс” виконав пісню “Полтавський сотник” — у нього це дуже гарно виходило.

 

Не обійшлося і без ексцесів. Якась жіночка, за її словами “русская”, улаштувала щось подібне до мітингу “за їдіную і ніділімую”. Точилося  суперечки про те, чи існує взагалі Україна, чи може це просто вигадка проклятих націоналістів. За її словами, виходило, що ніякої України не існує. Бо і Київ, і Львів і Харків — це, виявляється все “русскіє ґарада, Рассія”. Чому? А “патаму шта била Кієвская Русь. Русь — Рассія! Слишітє? А Кієвскай Украіни нє била”…

На її роздратований крик підійшов спочатку Ткачов, потім іще якісь люди. Почалася суперечка. По-моєму всією громадою її трохи переконали. Принаймні вона перестала тупотіти ногами і істерично кричати. Може всім миром нам навіть удалося б зробити з неї українську патріотку (чим нечистий не жартує, адже відомі випадки, коли антиукраїнськи налаштовані особи раптом ставали українськими патріотами і готові були за національну ідею сорочку на собі порвати (навіть зовсім нову), на той час були вже відомі), але аж на двох машинах раптом приїхала міліція і мітинґ припинився сам собою. Вони ж нічого не робили. Просто походили, подивилися, трохи послухали кобзаря та лірника та й пішли собі геть.

Восени цього року перебудова сягнула свого апогею. Проукраїнські, а разом з ними і антиукраїнські настої у місті сягнули своєї вершини. Люди, щодня цілком відкрито, почали збиратися біля виходу з метро на майдані Дзержинського. Наші зібрання в “ямі” забулися якось самі собою — у них уже просто не було жодного сенсу.

Кількість людей біля метро наростала з кожним днем. Мíсця біля виходу почало бракувати. Натовп став випліскуватися на площу, просуватися вглиб саду Шевченка та до університету.

Говорили про все. Про голодомор 30‑х, репресії 30‑50‑х, русифікацію, хрущовську відлигу, перебудову та її натхненника Ґорбачова.

Час від часу, спочатку несміливо, а потім з усе більшою настирливістю, між тими хто збирався на площі почало дискутуватися питання про подальшу доцільність існування Радянського Союзу. Більшість схилялись до думки про те, що Радянський Союз не потрібен. Одначе, тут таки поставало питаннє: “Яке державне об’єднаннє, чи які об’єднання мають з’явитися замість нього?” І отут думки розходилися. Багато людей уважало, що на місці Союзу мають постати незалежні Національні держави, але були й інші міркування.

Часто на площі Дзержинського з’являвся літній, сивоволосий чоловік. Ходив від гурту до гурту, дослухався до розмов і, нарешті втручався у якусь дискусію, з перших же слів заволодівав увагою слухачів. Говорив про те, що треба гнати комуністів, що СРСР не потрібен, і, так само, не потрібні й окремі національні республіки. За його словами всім народам слід було об’єднатися довкола Росії, під одним російським прапором, утворивши одну єдину російську державу з однією державною мовою — російською. Нема чого шкодувати за національними мовами та культурами, усім нам потрібна велика сильна держава — Росія!

Говорив виважено, майже ніколи не підвищуючи голосу, хіба лише інколи, наголошуючи на якомусь важливому питанні, наводив арґументи. Його слухали уважно, майже не перебиваючи. Слухав і я. Його арґументи мене чомусь не переконували, проте перебивати промовця, котрого слухали кілька десятків людей, я не наважувався, тим більше, що єдинонеділимці  чомусь і патріотично налаштовані члени “Руху” та “Спадщини”, — вони з дивовижною поблажливістю махали на нього рукою і казали: “А, нехай собі висловлюється. Наше суспільство має бути демократичним, щоб кожен мав висловити свою думку.” Це було не зрозуміло. Демократія демократією, але що спільного можуть з нею антиукраїнські ідеї, котрі висловлював не він один?

Не зважаючи на брак часу на площу я приходив часто. Якщо мені бракувало хисту перешкоджати бити українських патріотів різними єдинонеділимцями, то я принаймні міг відтягнути від слухання їх чорносотенних речей  бодай невелику частку людей, розповідаючи їм про історію України, походження назв “Русь” та “Україна”, національний прапор, герб та гімн. Сам про усі ці речі я знав не багато, але, як виявилося, інші знали іще менше.

Тут, на площі, іноді продавали, а, траплялося, й роздавали безкоштовно львівську самвидавську ґазету “Поступ”. Я читав її номери, а потім переказував їх зміст тим, хто не читав.

Тут же на площі поступово завів знайомство з хлопцями приблизно мого віку (19‑25 років): Валерієм — студентом юридичного інституту, Ігорем — водієм тролейбуса, Віталієм — вантажником, Володимиром — студентом будівельного інституту та деякими іншими проукраїнськи налаштованими молодими людьми. Поступово у мене з’явилася ідея створити молодіжну орґанізацію, котра б активно, але у межах існуючого законодавства, виступала проти подальшої русифікації, насадження ідей про відновленнє Російської імперії та проти сепаратизму (дехто вже почав було поговорювати про створеннє окремої від Росії та України Слобідської республіки): СУМ, не зважаючи на інформацію подану “Свободою”, у Харкові на той час був ще не дуже й помітним.

Ідеєю про створеннє молодіжної орґанізації я поділився з однокурсниками, але серед них вона схвалення не знайшла; знайомі ж по площі хлопці поставилися до неї позитивно. Умовилися зібратися у мене в гуртожитку і обговорити це питаннє більш докладно. Зустріч відбулася 19 листопада об 11 годині ранку. На неї прийшло лише троє чоловік — згадані мною Володимир, Віталій, та Ігор. Трохи почекали на інших, але більше, нажаль, не з’явився ніхто. Довелося розпочати засіданнє учотирьох. Прозасідали понад 2 години. Обговорили стан перебудови та культурно-національне питаннє, вирішеннє якого, на нашу думку, йшло черепашачими темпами. Особливо зачепили, також, і тему про сепаратистських та єдинонеділимських настроїв, котрому ніхто з демократів чомусь не поспішає давати гідної відсічі, і, нарешті прийшли до висновку, що коли так, то до справи треба братися самим, для чого й слід створити свою власну спілку. Орґанізацію вирішили назвати Спілкою Демократичної Молоді України. За нашим задумом, вона мала б поєднати молодих людей різних національностей та політичних поглядів, котрі мешкають на території України, для яких є дорогою доля їхньої Батьківщини та які у міру своїх сил і можливостей прагнули б вивести її з існуючого тупику.

Те що нас було поки що зовсім не багато, нас не лякало. Ми збиралися розпочати виданнє своєї власної ґазети, котру назвали “Єдність” (мали на увазі єдність душ членів Спілки).

Ніякої поліґафічної бази для видання свого друкованого орґану ми, зрозуміла річ, не мали, та й Ґазету збиралися множити на примітивному копіювальному пристрої — ґектоґрафі, на опис якого я випадково натрапив у якійсь ще дореволюційній енциклопедії. Що правда, і для його виготовлення ми поки що не мали нічого потрібного, тож ґазету вирішили друкувати на звичайній друкарській машинці.

На цю ґазету ми покладали певні надії, бо, в основному, саме завдяки їй ми збиралися залучати до своїх лав нових членів і тому, саме через це, у першому її номері було вирішено надрукувати статут і проґраму нашої Спілки, котрі ми уклали на цих же зборах.

Головою орґанізації було обрано мене. На мене ж таки було покладено обов’язки головного редактора ґазети і скарбника, і, хоча я пробував протестувати, хлопці запевнили, що вірять у мої сили і знають що я не підведу. …Приказка про те, що “де два українці, там три гетьмани” цього разу не справдилася — кожен хотів бути рядовим членом і особливої відповідальності не нести ні за що…

Отож, орґанізація, хай поки що і малочисленна, з’явилася на світ. На наступних зборах постало питаннє про те, у який же спосіб ми змогли б реалізувати свої проґрамні положення? Вирішили не чекати поки хтось звернеться до нас, а самим іти до УГС, “Руху”, ТУМу та “Спадщини” і, для початку, запропонувати їм свою допомогу. Найпершою вирішили одвідати УГС, як найбільш стару і найбільш шановану правозахисну орґанізацію. 26 листопада, в неділю увечері, удвох із Володимиром Деркачем поїхали до представника УГС п. Сапеляка, адресу його я взяв у п. Геращенко.

Ми довго шукали його особняк. Заблукали на якомусь цвинтарі серед хрестів. Запав вечір. Вже натемно знайшли його житло. Пан Сапеляк прийняв нас надворі без особливого ентузіазму. Розмова не тривала довго. Він сказав, що перш ніж щось робити, ми маємо звернутися до НРУ і зареєструватися у п. Пасічника, ну а він сам, звісно, матиме нас на увазі і через пані Геращенко повідомлятиме про різні акції. На цьому аудієнція і закінчилася.

Ще вранці цього ж дня мені вдалося знайти друкарку-жінку, у котрої я колись жив на квартирі. За свій кошт у неї надрукував 33 примірники тексту національного гімну “Ще не вмерла Україна” та домовився про друк нашої ґазети. Текст гімну розклеїв по місту, а кілька примірників наступного дня почепив ще й в університеті.

Через кілька днів після того сходив до “Спадщини”. Там появу нашої Спілки сприйняли зі значно більшим ентузіазмом. Пан Петро Черемський запрошував нас узяти участь у Різдвяних Святах. На зборах орґанізації передав його пропозицію хлопцям. Погодилися. Вирішили навіть виготовити різдвяну звізду, у котрій мала бути лампочка. Відповідальність за виготовлення звізди поклали на Слюсаря Віталія.

30 листопада, у четвер, всі разом ходили на збори “Спадщини” розучувати колядки. 5 грудня, у вівторок, в університеті я ходив до ТУМу, де мав розмову з п. Івченком. Появу нашої орґанізації він сприйняв з більшим ентузіазмом, ніж пан Сапеляк. Він схвалив наш намір “не відмовитися від усіх, а діяти спільно з різними орґанізаціями” і запропонував нам допомогти ТУМові у проведенні запланованої цим товариством культурницької акції на Бєлгородщині. Там, ув одному з українських сіл ТУМ хоче заснувати свій осередок. А для цього, для початку треба відвести туди до бібліотеки українські книжки, та провести у школі збори, на яких розповісти про перебудовчі процеси у Україні та про хвилю національного відродження. Задумано не погано, та от тільки нікому їхати, усі страшенно зайняті! То може цю почесну місію візьмемо на себе ми?

На зборах я оповів про все хлопцям. Їм ідея сподобалася. Щоправда, ніхто з нас теж не мав надмір вільного часу, але з властивим нам тоді юначим запалом, услід за класиком, ми вважали, що “де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і мамку, лети повинність ісправлять”, і тому вирішили “летіти”. Ну й чого там гріха таїти, думалося ще й про те що може нам вдасться у тому таки селі заснувати осередок і нашої орґанізації. Нагода випадала чудова! Не спробувати було б просто гріхом.

Їхати вирішили Віталій Слюсар та я. На себе я взяв орґанізаційний момент справи, а Слюсареві доручив підготувати щось на зразок невеликої розповіді з історії Слобожанщини, до якої, як відомо, належить і переважна частина Білгородщини, та стислу розповідь про перебудову в Україні та зокрема на Харківщині і все, що пов’язане з нею.

У понеділок, 4 грудня, я повідомив п. Івченка про те, що наша спілка готова взяти на себе цю поїздку. Як не дивно, але ця інформація у нього викликала чомусь досить млявий інтерес, і він без зайвих розмов послав мене до заступника п. Безхутрого котрий за його словами теж бере участь у цьому.

Звістку про появу нашої орґанізації п. Безхутрий сприйняв дуже іронічно, хоча нашу допомогу прийняти погодився. Сказав прийти до нього за два дні. За цей час він брався підготувати “охоронну ґрамоту” — документ, котрий би засвідчував, що ми діємо від імені Товариства, аби у нас не виникло ніяких непорозумінь із тамтешніми властями, та взяти для нас гроші на придбання квитків. Українські книги — показав їх мені — вже були. Забрати їх я також зможу за два дні, а виїжджати треба у вівторок 12 числа. Отож, усе гаразд. Подзвонив Слюсареві, переповів йому про розмову з п. Безхутрим. Збираємося в дорогу.

За два дні по тому, як і домовлено, я знову пішов до п. Безхутрого, де на мене чекав сюрприз, бо, як виявилося, він для цієї поїздки майже нічого і не зробив! Тож про гроші і квитки я маю тепер домовитися з п. Юрченком сам, а про “охоронну ґрамоту” маю звернутися до п. Івченка. Словом, як у тій приказці “Іван киває на Петра”, адже п. Івченко мене по все це до п. Безхутрого послав, і той хоча й виявив достатньо іронії, нібито брався зробити все, аби ця поїздка відбулася, а що стосується п. Юрченка, то про нього досі взагалі ніхто навіть і не згадував, бо я б уже давно зустрівся з ним! Єдине, на що п. Безхутрий спромігся протягом цих двох днів, то це довідатися, в якому саме населеному пункті моє відбутися акція — хутір Голубцівка. Пішов на кафедру української літератури шукати п. Юрченка, та де там! Виявляється має бути саме у вівторок по обіді, якраз тоді, коли ми вже маємо виїжджати, а зараз його і в Харкові геть не має! Ну, що ж — назвався грибом — лізь у кіш! Доведеться нам їхати без “охоронної ґрамоти” і за власний кошт. Та що ж робити? Повертаюся знову до деканату — може п. Безхутрий бодай розповість як до тієї Голубцівки їхати, де її шукати, адже Бєлґородщина.

— А, — бадьоро відповідає на моє питаннє п. Безхутрий, — про це запитаєте студента Артюшенка, він сам із Голубцівки… — У мене опустилися руки, бо “студент Артюшенко” учора поїхав додому!

Вийшовши з деканату, у коридорі несподівано натикаюся на п. Івченка і викладаю йому усі виниклі проблеми. Якусь хвилю поміркувавши над сказаним мною, він іде в деканат до п. Безхутрого, де вони удвох довго щось обговорювали. Потім п. Безхутрий виходить із деканату і навіть не глянувши на мене кудись швидко йде, а п. Івченко тоном слідчого, чомусь дуже суворо, починає розмовляти зі мною, розпитуючи про те, що ми збираємося робити у Голубцівці? Питаннє досить дивне, адже усю проґраму заходу мав розробити ТУМ, а ми, пам’ятається, мали бути лише її виконавцями.

Викладаю п. Івченкові загальний план того, що ми хотіли зробити зі свого боку, суто від себе. Розказую про розповідь з історії Слобожанщини, котру готує Слюсар, не таюся з бажанням заснувати на Білґородщині осередок нашої СДМУ… А п. Івченко все допитується, що іще та що іще. Та ще й так суворо…

— Все! — нарешті кажу йому. — Що ми іще можемо? Ми — маленька слабосила орґанізація, котра нараховує лише кілька членів. ТУМ, — додаю, — куди більший, а з його боку за весь цей час для цієї поїздки мало що зроблено…

Я ще не встиг скінчити, як п. Івченко раптом вибухнув гнівом і закричав:

— Ти спочатку поводитися навчись!.. — одвернувся і швидко пішов геть. — Все! — кинув через плече, не обертаючися, — Все! Акція відміняється!

Від подиву я лише відкрив рота. Ну все то і все. Як наше вам не влад, то ми з своїм назад. Дивно тільки якось вийшло: ми самі зголосилися допомогти у проведенні цього справді потрібного заходу, а тепер ще й доводиться бігати за кимось, нариватися на іронію, щось випрошувати, та ще й вислуховувати образи, ніби ми чогось для власного блага хочемо.

У суботу, наступного дня, відбулися збори, на яких я розповів хлопцям про дивний учинок ТУМу. Вони були дуже задоволені. Особливо засмученим і розчарованим був Віталій Слюсар. Він, як виявилося, підготував не просто розповідь, а досить велику лекцію і помінявся на роботі змінами, аби мати можливість здійснити цю поїздку. Я постарався його втішити, запропонувавши надрукувати його розповідь у другому номері ґазети (перший мав от‑от вийти). Він погодився, хоча й сказав, що за таку свиню, яку підклав нам ТУМ в особі згаданих панів, “в натурі треба бить морду!” Я не мав чим заперечити йому.

23 грудня, в суботу, нарешті з’явився перший номер ґазети “Єдність”. Більшість примірників її було надруковано на хорошому ґлянцевому папері, проте з величезною кількість помилок: друкарка виявилася не надто уважною людиною.

Власне кажучи, говорити про те, що перший номер ґазети уже побачив світ, було ще зарано: примірники ґазети не мали заголовків — їх ми планували намалювати самі, великими буквами, в кольорі, кожен на певному числі примірників. Для цього я навіть виготовив портативний трафарет і спробував писати назву під нього. Не вийшло — розпливалася фарба. Що ж, доведеться кожну літеру назви вимальовувати і розфарбовувати окремо.

О 8 годині вечора прийшли хлопці і забрали кожен своє число примірників для розфарбовування.

24 грудня, в неділю увечорі вийшли з ґазетами на Площу, де, в основному, й вирувало політичне життє Харкова. Надрукована на гладенькому ґлянцевому папері, з гарно виписаними жовто-блакитними та червоно-чорними (Слюсар постарався) літерами заголовку, ґазета мала величезний успіх. Усі примірники було розкуплено вмить! Якась пані, як вона сказала, зі “Спадщини”, дізнавшися про те, хто ми такі, дала нам 10 крб “на розвиток спілки”, отож витрати на друк було покрито з надлишком.

Ґазету ми планували не лише продавати за гроші, а ще й розвішувати по місту окремі номери. Для цього було надруковано кілька спеціальних примірників першого номера, де текст був лише з одного боку. Один такий примірник ми вивісили на вул. Сумській, два я вивісив в університеті, а два Володимир Деркач — у своєму інституті (ХІБІ).

30 грудня уранці у мене побували гості — незнайомий хлопець та двоє дівчат. Справа у тім, що коли в університеті я вивішував перший номер ґазети, до мене підійшов якийсь юнак. Він сказав, що уже знайомий з нашими проґрамними положеннями, в усьому згоден з ними і запитав, чи не могли б ми десь зустрітися, щоб поговорити про Спілку більш докладно? Я дав йому свою адресу у гуртожитку, забувши поцікавитися хто він є сам. 30 грудня, в суботу, він мав прийти об 11 годині ранку. Він і прийшов, але не сам — привів із собою двох дівчат, котрих не став мені представляти.

Гостей треба було десь посадити. Хлопцеві я запропонував присісти на ліжко, а стосовно дівчат сказав:

— А панночок ми ось сюди посадимо — і подав їм два крісла.

Почувши, що їх називають “панночками”, дівчата злякано перезирнулися і знесилено попадали на сидіння. Далі розмова точилася лише поміж мною та хлопцем. “Панночки” мовчали, лише час від часу кидаючи на мене налякано-зацікавлені погляди.

Бесіда наша тривала не довго. Хлопець розпитався у мене скільки нас всього, на які кошти існуємо, які акції провели та що плануємо робити далі. Отримавши вичерпні відповіді на всі ці запитання, він сказав, що подумає на предмет вступу до нас. Забрав дівчат і пішов. Більше я його ніколи не бачив.

Після того, як вони пішли, я поїхав на базар та купив тумблер для звізди — вмикати і вимикати лампочку.

Увечорі з хлопцями замість зборів поїхали до “Спадщини” розучувати колядки — наближалося Різдво.

Усе, ніби, йшло гаразд. Готувалися до Різдва, готували наступний номер “Єдності”, де основним матеріалом мала бути написана Слюсарем розповідь про історію Слобожанщини, чекали на появу нових членів, і єдине, що мене турбувало, то це те, що навесні наступного року я мав перевестися до Львівського університету — не давала спокою хвора печінка і покладав надії на цілющі води Трускавця та Моршина.

На Новий Рік ніяких акцій не передбачалося. Це сімейне свято кожен відзначав удома. А 7 січня 1990 року відсвяткували Різдво разом — у купі зі “Спадщиною” та “Рухом” ходили, колядуючи, вулицями міста. На жаль без звізди — Віталій так і не зміг її змайструвати. Але свято пройшло чудово! Ми лише співали колядки, а от “Спадщина” та “Рух” підготували вертеп, ставили різдвяні сценки, були наряджені “Козак”, “Циган”, “Лях”, “Коза” і под. Народу подивитися різдвяне дійство зійшлося дуже багато. Святкування скінчилося у парку ім. Ґорького. Ми допомогли віднести до п. Пасічника, тодішнього голови “Руху”, вертепну скриньку і розійшлися по домівках.

Після зимових канікул, під час яких я їздив додому, на рідну Черкащину наприкінці місяця лютого, я мав розмову з пані Валентиною Овод — редактором чи не єдиної в той час на Харківщині незалежній ґазети “На сполох!” Пані Овод цікавилася нашою орґанізацією. Від неї я довідався, що у Харкові створюється нова молодіжна орґанізація “Сокіл”. За кілька днів я побував на її зборах, ознайомився зі статутом та програмою (на той час іще не затвердженими), котрі за своїм духом видалися мені досить близькими до наших, проте набагато ширшими і продуманішими. На наступних зборах нашої Спілки я розповів про “Сокіл” хлопцям і запропонував, зважаючи на близькість проґрамних положень, вступити всім до цієї орґанізації.

7 березня 1990 року ми всі, майже у повному складі, тобто я, Володимир, Ігор та Віталій (Юрко останнім часом до політичних справ охолонув і з’являвся рідко) пішли на збори “Сокола”, після яких утрьох Володимир Деркач, Віталій Слюсар та я вирішили вступити до цієї орґанізації. Ігор відмовився. Таким чином, трохи поповнивши лави “Сокола”, наша Спілка Демократичної Молоді України перестала існувати. Свій невеликий скарб — 10 крб. — ми передали до скарбу “Сокола”.

Людей у “Соколі” було значно більше ніж у нас. Перше місце за чисельністю мали повноправні члені орґанізації, до яких тепер належали і ми. Була певна кількість т.зв. “симпатиків” — людей, котрі симпатизували орґанізації, проте членами її з якихось причин поки що не були. Як серед перших, так і серед других, переважали хлопці віком від 14 до 27 років.

Приміщення свого “Сокіл” поки що не мав. Ми збиралися спочатку в університеті, потім нам раптом запропонували збиратися в одній із кімнат обкому комсомолу. Займалися переважно культурницькою та спортивною діяльністю: поїздки по місцях голодомору та страт кобзарів, “вилазки” на природу і т.ін.

Інформація про “Сокіл” кілька разів з’являлася в ґазетах, про нас згадували по радіо. На початку квітня “Сокіл” збирався вшанувати своїм візитом навіть кореспондент “Нью‑Йорк Таймс”. Ми довго чекали на нього до зборів і після, проте він так і з’явився.

В травні у Львові повинна була відбутися конференція молодіжних орґанізацій, куди мали прибути і представники “Сокола”. Позаяк у зв’язку з переведеннєм до Львівського університету я мав їхати до Львова, мені було доручено зустрітися там з представником “Карпатського Клубу” Тарасом Бойчуком та домовитися з ним про розміщення делеґатів від нашої орґанізації, що я і зробив, домовившися з ним про житло для них. З Тарасом Бойчуком одвідав також нововідкритий музей українських січових стрільців, багато з яких були колись і членами існуючого на початку XX ст. в Галичині “Сокола”. Було досить цікаво.

На літо цього ж року спільно зі “Спадщиною” та “Рухом” ми запланували провести купальське свято, котре в Харкові востаннє відбувалося 100 років тому. Я зголосився написати сценарій до цього свята.

Сценарій я віддав Петрові Черемському — головному орґанізаторові цього свята.

Прочитавши текст, п. Черемський в основному схвалив написане, багато дописав сам. За цим сценарієм ми і почали готуватися до Купала.

Репетиції проходили в тому ж таки обкомі комсомолу. Під час цих репетицій ми ще вносили зміни до сценарію, що робило його цікавішим і веселішим. Так, в рядки:

“— Де ти Купайло ночувало,

Що ти Купайло вечеряло?

— Ночувало я на Журавлівці,

Вечеряло я хрущі в борщі…”

Сашко Смирнов запропонував замість останніх слів про “хрущів в борщі” записати “хрущі в горілці”. Так і зробили.

Усе йшло гаразд. За кілька днів надрукували афіші. Я разом із Смирновим розклеїв їх по місту.

6 липня, іще з полудня, ми прибули до Журавлівського гідропарку, де й мало відбутися свято. На протилежному березі річки, не далеко від пляжу, розбили кілька наметів та вкопали щоглу, на якій підняли жовто-блакитний прапор, котрий у ті часи багатьма іще сприймався як щось екзотичне.

Близько п’ятої години вечора розпочалося свято. Поряд знаходився пляж, тож глядачів не бракувало. Багато людей спеціально приїхали на Журавлівку, довідавшися про свято з афіш.

Святкуваннє закінчилося опівночі пусканням на воду вінків із запаленими свічками. Людям свято сподобалося. Більшість розійшлися далеко за північ.

 

Тарас Овчаренко,

с. Вільхівець, Черкаська область