СУМ було відроджено в Харкові

Вернутися подумки у події багатолітньої давнини – це і спокусливо, і боляче водночас. Адже за бажання опинитися у віртуальній дійсности неминуче доводиться платити гірким пробудженням і поверненням у сіре сьогодення. Та, незважаючи на це, ми згадуємо, бо віримо, що мандрівка дорогами минувшини допоможе нам віднайти призабуті думки і почуття, повернути втрачену рівновагу і бажання жити на повну силу.

СУМ_ прапор_1989

Одне з перших піднесень сумівцями синьо-жовтого прапора в Харкові. 1989 рік, липень, екологічний мітинг.

Уважний студент вітчизняної історії XX ст. напевно зауважить, що історія ця великою мірою творилася в Харкові. Це не потребує великих доказів. Досить згадати тільки один факт: бувши на початку століття колискою модерного українського націоналізму (діяльність Миколи Міхновського), Харків з часом почервонів настільки, що став не тільки столицею Радянської України, але і взірцевим заповідником сучасної українофобії.

І, мабуть, не випадково у 1925 році саме в Харкові була створена друга (після Києва) організація Спілки Української Молоди (СУМ). Перші сумівці одразу проголосили себе спадкоємцями великих ідей М.Міхновського та розгорнули широку діяльність із метою їх поширення і втілення у життя. Зрозуміло, що в умовах тогочасної дійсности така організація не могла проіснувати довго. Протягом 1929-ЗО-х років більшість членів СУМу була знищена чекістами. Але пройде 50 років, – і кілька молодих людей, натхненних ідеями свого земляка М.Міхновського, вирішать продовжити історію СУМу в Харкові.

Початок було покладено 17 червня 1989 року, коли Андрій Черемський, Генадій Шишацький, Ольга Геращенко, Світлана Шкумат та Ігор Живолуп створили ініціятивну групу з відродження СУМу. З цього приводу була написана відозва, широко розповсюджена в місті та Україні. Крім того, відозва була надіслана до централі СУМу у вільному світі та СКВУ.

Першою великою справою, за яку ми взялися, була справа відродження національної символіки. Почали з того, що придбали кілька метрів блакитної та жовтої єдвабної тканини, з якої моя мама – Черемська Валентина Іванівна – пошила перші в Харкові національні прапори.

Андрій Черемський, липень 1989 р., Харків

Андрій Черемський, липень 1989 р., Харків

Перше підняття синьо-жовтого прапора відбулося 1 липня 1989 року, коли сумівці, разом з активістами харківської філії Української гельсинської спілки (ХФ УГС), зібралися біля пам’ятника Т.Шевченку, щоби вшанувати пам’ять великого Кобзаря урочистим покладанням квітів. Всі учасники цієї акції були жорстоко побиті бійцями ОМОНу, а голову ХФ УГС поета-правозахисника Степана Сапеляка і голову СУМу лікаря А.Черемського (який і тримав прапор) було заарештовано і кинуто за ґрати. У відповідь активісти УГС і СУМу створили комітет захисту арештованих. Члени комітету оголосили голодування, писали заяви-протести до органів місцевої влади та преси, розповсюджували летючки і відозви до громадян міста. На судове засідання, яке відбулося 3 липня 1989 року прийшло багато небайдужих харків’ян. Згідно з постановою суду Ст.Сапеляк і А.Черемський були оштрафовані.

Сумівці на громадському мітингу. серпень 1989 р., Харків

Сумівці на громадському мітингу. Серпень 1989 р., Харків

Наближалися роковини Полтавської трагедії, які совєтський уряд хотів відзначити особливо голосно з уваги на роль цієї події в історії “братніх народів”. Планувалося провести театралізовану імітацію битви, до чого були залучені ріжні “воєнно-спортівниє патріотіческіє общества”. Очевидно, що зірвати цю урядову акцію ми були не в змозі, але висловити своє ставлення до неї могли. Прибувши до Полтави 6 липня 1989 року, ми зорганізували місцевих патріотів і опівдні провели у центральному парку жальбний мітинг, на якому полтавці вперше побачили національний прапор.

Після Полтави наші зусилля знову були спрямовані на пропаґанду і поширення ідеї національної символіки серед харків’ян. Додатковим поштовхом до цього стала постанова чергової “урядової комісії” про заборону використання синьо-жовтого прапора і тризуба під час громадських зібрань. З метою привернути увагу української та світової громадськости до цієї теми, ми вирішили провести однодобове публічне голодування. Протягом тижня активісти ХФ УГС та СУМу проводили бесіди й лекції з історії національної символіки в саду Шевченка та вузах міста (Національний університет ім. В.Каразіна, педагогічний університет ім. Г.Сковороди). Крім цього, ми надіслали відповідні телеґрами до багатьох газет і практично до всіх українських організацій краю та діяспори. В голодуванні, яке відбулося 15 липня 1989 р. у саду Шевченка, взяло участь близько 100 осіб. Українські патріоти зі Львова, Києва, Донецька, Москви, а також українці Англії, Австралії, Німеччини, Канади та північної Америки підтримали нашу акцію численними телеграмами. Після 15 липня на кожному мітинґу, що проходив у Харкові, активісти СУМу розгортали синьо-жовті прапори та корогви із зображенням тризуба (їх виготовив відомий харківський мистець Валерій Бондар).

Андрій Черемський після дванадцятиденного протестного голодування. Вересень 1989 р., Харків.

Андрій Черемський після дванадцятиденного протестного голодування. Вересень 1989 р., Харків.

Як і варто було чекати, наша діяльність знаходила своє відображення на шпальтах місцева “жовтої” преси. Особливо тут відзначилася ґазета “Соціалістична Харківщина” (тепер “Слобідський край”). Активісти ХФ УГС та СУМу неодноразово зверталися до редакції ґазети з відкритими листами, у яких закликали журналістів до об’єктивности і правдомовности. Але, оскільки наші заклики лишалися без жодної відповіді, ми були змушені розпочати збір підписів проти ґазетярів-пасквілянтів, а 28 жовтня 1989 р. зорґанізували пікетування будинку редакції.

Очевидно, що така активна діяльність СУМу не дуже смакувала харківській владі. Неодноразові напади на членів орґанізації з метою фізичної розправи, численні ґазетні пасквілі, утиски у навчальних закладах, на роботі у батьків – все це не приносило видимої користі. Тому влада вирішила піти у відкритий наступ. 22 серпня 1989 року мене, як голову СУМу, за пропаґанду національної символіки було заарештовано і кинуто за ґрати. На знак протесту я оголосив голодування на весь термін ув’язнення. Голодування тяглося 12 діб (з них 6 діб – “сухе”, тобто – без вживання води). У відповідь сумівці та активісти ХФ УГС утворили комітет захисту арештованого товариша та оголосили тривале ланцюгове голодування, в якому взяли участь близько 80 харків’ян. Одночасно подавалися заяви до орґанів влади та преси, випускалися летючки і відозви до громадян міста. Було влаштовано кілька мітинґів протесту. Установчий з’їзд харківського Народнього Руху, що проходив 2 березня 1989 р., надіслав телеграми протесту до ООН та Президій Верховних Рад СССР і УССР. Уночі 3 вересня мене було госпіталізовано у реанімаційне відділення міської лікарні №27, після чого, завдяки клопотанням громадськости, звільнено з-під варти.

Сумівці на панихиді за знищеними діячами СВУ-СУМ. Червень 1990 р. Харків

Сумівці на панихиді за знищеними діячами СВУ-СУМ. Червень 1990 р. Харків

Окрім пропаганди національної символіки СУМ активно включився до боротьби за легалізацію Української греко-католицької церкви. Першим кроком у цьому напрямі було створення громади вірних УГКЦ. З метою пожвавлення релігійного життя на Харківщині ми нав’язали міцні зв’язки з київською громадою УГКЦ (парох  – о. Валерій Шкарубський) і священиками зі Львова та Івано-Франківська. Члени СУМу реґулярно їздили до Києва, щоби взяти участь у Службі Божій та ознайомитися з новою реліґійною літературою. У відповідь, до нас приїздили священники і миряни з ріжних куточків України. Велику увагу парафіяльна молодь (значну частину якої складали сумівці) приділяла самоосвіті. Активно вивчалася біблійна історія, катехизм та доґматика. Особливо уважно ми студіювали історію відносин Української церкви з Апостольською столицею. Тепер кожна велика акція на Слобідщині, у якій ми брали участь, проходила за обов’язкової присутности на ній священика УГКЦ.

Особливо запам’яталися події 4 листопада 1989 року. У цей день спільними зусиллями ХФ УГС, СУМу та культуролоґічного товариства „Спадщина” на колишньому центральному міському цвинтарі (тепер – Молодіжний парк) було встановлено Хреста пам’яти жертв голодомору 1932-33 рр. На наше прохання зі Львова приїхав о. І.Троць. Отець Іван урочисто і зворушливо відправив панахиду та освятив хрест. Акція пройшла дуже орґанізовано, незважаючи на численні провокації з боку міліції та КҐБ. Потягом тижня сумівці і патріотично настроєні харків’яни несли цілодобову варту коло хреста, побоюючись можливих актів вандалізму з боку комуністів. Хрест вистояв. Інколи, у хвилини розпуки, я згадую події тих днів і думаю, що так само мусить вистояти і наша віра у світле майбутнє України.

Окремо слід згадати події 15-19 листопада 1989 року. Саме в ці дні в Україну з Сибіру було перевезено для перепоховання прах В.Стуса, М.Литвина та О.Тихого. З Харкова на похорон поїхала дуже численна делеґація, яка включала членів УГС, СУМу, товариства “Спадщина”, РУХу та просто національно свідомих громадян. Сумівці до виїзду готувалися дуже ретельно. Насамперед, ми замовили три великих вінки з синіх та жовтих квітів (на кадрах тогочасної хроніки їх видно дуже добре, оскільки подібних вінків не привіз більше ніхто), підписали жалубні стрічки. Крім цього, взяли із собою кілька прапорів і коругов. 19 листопада вранці ми були на Софійському майдані, де формувалася процесія. Йдучи в колоні по вулиці Володимирській, я побачив, що прямо біля будинку КҐБ майорить червоно-чорний прапор. Його розгорнув Володя Лесин, член київської націоналістичної орґанізації “Дія”. Раптом до нього підбіг відомий дисидент з УГС Олесь Шевченко і став відбирати прапор, волаючи щось про “провокацію”. Бачити це було просто нестерпно. Я підсвідомо кинувся на допомогу товаришу і, підхопивши знамено, виніс його наперед колони. Інколи по телевізору можна побачити кінохроніку тих подій: багатолюдна жальбна процесія, на чолі якої між двома синьожовтими прапорами майорить червоно-чорний, як символ української крови, що рясно скропила нашу землю.

Я дякую милосердному Богові за те, що дозволів мені пережити ці щасливі хвилини, цю особливу радість – нести прапор Української Революції. До мене підходило багато людей похилого віку зі сльозами на очах і дякували за можливість бачити цей Прапор знову, через багато років після придушення українських визвольних змагань під проводом ОУН-УПА. Цілком інакше відгукнувся на це провід УГС – Л.Лук’яненко, В.Чорновіл, О.Шевченко. Вони публічно засудили цей вчинок і відмежувалися від нас. Фактично це стало початком розколу новітнього українського національно-визвольного руху на “демократів” і націоналістів.

Валерій Бондар і Андрій Черемський під час громадських заходів. 1990 р., Харків

Валерій Бондар і Андрій Черемський під час громадських заходів. 1990 р., Харків

Торкаючись теми розвитку СУМу в Україні, хочу відповісти на одне цілком слушне запитання. Чому СУМ на початку не зміг поширити свою мережу в інших реґіонах України. А натомість у Львові, Києві та деінде виник СНУМ (Спілка незалежної української молоди)?

У 1989 році ідея створення єдиної всеукраїнської молодіжної патріотичної організації, на противагу комсомолу, була дуже актуальною. Оскільки на той час, єдиним орґанізованим українським середовищем була УГС, то саме довкола неї збиралася національно свідома молодь. Наслухавшись по хатах передач радіо “Свобода”, ми дивилися та дисидентів, ніби на казкових героїв і, звичайно ж, сприймали кожне їхнє слово, як одкровення. Досить великим авторитетом серед молоді, особливо львівської, тоді користувався В.Чорновіл. Тому, коли з його вуст прозвучало, що СУМ – це провокаційна вигадка НКВД (на підтвердження своїх слів він посилався на “відому” книгу Ґєлія Снєґірьова “Набої для розстрілу”), це було беззастережно сприйнято на віру. Ніби ненароком пан Чорновіл зауважив, що, мовляв, у діаспорі СУМ “скомпрометував” себе співпрацею з бандерівцями, тому в Україні відновлювати таку “скандальну” орґанізацію не доцільно. Ці слова (я їх особисто чув з вуст пана Чорновола на його львівській квартирі у липні 1989 р.) неприємно втиналися нам у вуха, але якось заперечити такому “авторитетові” на той час ми просто не наважувалися.

На щастя, Харків ніколи не втішався великою увагою з боку офіційних провідників УГС. На нас просто ніхто не звертав уваги, тому ми і змогли втримати СУМ, як осередок молодіжного націоналістичного руху на Слобідщині. Що ж стосується львівської та київської молоди, то над нею тяжіла постійна опіка УГС. Саме тому в цих містах замість СУМу виник СНУМ, який спочатку відігравав роль своєрідної молодіжної фракції УГС, дотримуючись ідеолоґічних засад “декларації прав людини”. З часом СНУМ розколовся на “демократичну” (голова – Ігор Деркач) та націоналістичну половини.

Надходив кінець 1989 року. За перші півроку свого існування харківський СУМ змужнів і розрісся. На той час у нашій організації було вже кілька десятків членів і у новий, невідомий нам 1990 рік ми входили з єдиним бажанням – продовжувати розпочату боротьбу.

 

Андрій Черемський,

Харків

Також може бути цікаво...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *