МЗШР «ГІППОКРАТ»: ВІСІМ МІСЯЦІВ У ЗОНІ АТО. Частина І. Місто на кордоні з ЛНР
Як ми потрапили в зону АТО?
Наслухавшись досить багато про спорожнілі лікарні на передовій і дефіцит кваліфікованих медичних кадрів у них, ми вирішили поїхати туди і допомогти як фахівці. Для нас це було своєрідним продовженням Майдану і ми були готові їхати як волонтери.
Але, усвідомлюючи певні ризики такої подорожі, ми вирішили від самого початку робити все максимально офіційно. Луганщину обрали з простої симпатії до її тодішнього очільника – генерала Г.Москаля. Він справляв враження адекватної людини, до якої при потребі можна було звернутися за підтримкою.
Попередньо зв’язавшись із обласним Департаментом охорони здоров’я в Сіверодонецьку, ми запропонували свої послуги і запитали, які фахівці найбільше потрібні в лікарнях зони конфлікту? Враховуючи насторожене ставлення представників місцевої влади до різного роду організацій, ми вирішили не афішувати нашої приналежності до “Гіппократу”, а працювати як волонтери-партизани 
. У Департаменті нашу ініціативу сприйняли з радістю. Як виявилося, найдефіцитнішими фахівцями на той час були лікарі-анестезіологи та хірургічні медсестри. Сформувавши малу групу, ми попросили направити нас до однієї з таких лікарень. Нам випало Щастя – bordertown на кордоні з ЛНР.
Їхали ми туди на “перекладних”: спочатку київським потягом до Лисичанська, а звідти – машиною обласного Департаменту – до Сіверодонецька. Тут нас гостинно зустрів тодішній начальник Департаменту Єгор Олександрович Маслов. Після ділової розмови за чашкою чаю попутною машиною “швидкої допомоги” нас відправили до Щастя. За Сіверодонецьком вже починалися блокпости, які свідчили, що ми наближаємося до зони АТО. Півтори години дороги – і ми в Щасті.
У місцевій лікарні на нас уже чекав головний лікар Олег Григорович Супрун, який, з огляду на безпеку, запропонував нам тимчасово замешкати в самій лікарні. Пізніше, завдяки його клопотанню, нам безкоштовно виділили кімнати в одному з місцевих гуртожитків. Харчувалися ми в лікарні також безкоштовно.
Щастя – це маленьке містечко з населенням близько 13 тис. на березі Сіверського Дінця, де знаходиться всім тепер відома Луганська ТЕС – основна електростанція Луганської області. До початку бойових дій на Сході України це містечко було Жовтневим р-ном м.Луганська. Відстань до самого Луганська становить всього 16 км, які можна подолати автом за 15-20 хвилин. На початку конфлікту місто тимчасово перебувало в руках сепаратистів, але 14 червня 2015 року воно повністю перейшло під контроль української влади і стало одним із важливих опорних пунктів на лінії розмежування з ЛНР (яка тут проходить по р.Сіверський Донець). Сьогодні м.Щастя адміністративно входить до складу Новоайдарського р-ну Луганської обл.
Ми приїхали до Щастя на початку березня і пробули тут, з короткими перервами, до кінця грудня 2015 року – цілих вісім місяців.
Тоді, в березні, місто зустріло нас порожнечею вулиць і чорними вікнами напівзруйнованих будівель. Навколо панувала якась неприродня тиша, яку періодично порушували звуки пострілів і вибухів. Особливо “цікаво” було ночами, коли темне небо освітлювали нескінченні “фейерверки” трасерів різного калібру…
Час ішов, а ми за повсякденною роботою навіть не помітили, як змінилося Щастя напередодні Нового 2016 року. “Оклигавши” від завданого шоку, місто поступово переходить до нормального життя: люди повертаються додому, ремонтуються будинки, лікарня, почали працювати магазини, дитячі садочки і школи.
Звичайно, тут залишається багато проблем, пов’язаних зі специфікою перебування в зоні АТО: періодичні обстріли, навіть із тяжкого озброєння (про які в новинах тепер не повідомляють, мабуть щоби не “псувати” загального оптимізму щодо виконання мінських угод 
), високі ціни в місцевих магазинах (які нагадують ціни на Хрещатику), а також дороге і погане транспортне сполучення із “зовнішнім світом”. Наприклад, до теперішнього адміністративного центру Луганщини – Сіверодонецька є тільки 2 автобусні рейси на день (відстань – 130 км, вартість – 80 грн), до Харкова – 2-3 ранкові приватні рейси бусом, на які треба записатися по телефону заздалегідь (відстань – 300 км, вартість – 300 грн).
Ще одна “проблема” – це настрій людей, багато з яких (не менше 2/3) залишаються “латентними” сепаратистами. Для них ніби нічого не змінилося, ніби й не було війни… На вулицях чи на місцевому ринку періодично можна почути розмови про “звєрства” Правого сектора чи “Айдара”, про те, що місто нібито зруйнували “укропи” .
Чим це можна пояснити? Передусім недоліками вітчизняної інформаційної політики. На жаль, попри запевнення “Мінстеця” про блокування російських і сепаратистських TV-каналів у зоні АТО, ці канали й досі лишаються чи не єдиним джерелом інформації для більшості місцевих жителів. Крім того, майже кожен мешканець Щастя має родичів на “тому боці” і постійно спілкується з ними, а у деяких – діти або чоловіки пішли в “апалчєніє”. Завдяки такому “спілкуванню” місто періодично наповнюється “достеменними” чутками про чергову дату наступу “апалчєнцев” (“скоро нас освободят от укропов!!!” ) або про те, що рибу з Дінця їсти не можна, бо вона нібито отруєна (“укропи сбрасивалі туда с вєртальотов трупи – рибакі всьо відєлі!!!” ). Пам’ятаю, як на початку нашого перебування в гуртожитку перелякані вахтьорші просили нас не ходити повз лікарню увечері, бо “там на крише сідіт снайпєр с Айдара і стрєляєт по всєх (нєдавно вот сасєдкє прішлось палзті на животє почті кіломєтр до дома, а то би убілі)” … Цікаво, що в той же час у цьому ж гуртожитку над нами проживали якісь симпатики “апалчєнцев”, які щовечора любили напиватися і горлати під музику “Вставай Донбасс, праґонім хунту вмєстє” та інші “хіти Новороссіі” …
Інколи я замислююся, чи можна взагалі якось із цим усім дати раду? Не знаю… Думаю, що покоління дорослих людей тут уже втрачено назавжди (за невеликим винятком). Тому всі зусилля зараз треба спрямовувати на роботу з дітьми і підлітками. Ось де – велике поле для роботи волонтерів-педагогів і психологів!
Адже Щастя – це Україна … (Далі буде)
