Чи чуєте ви, самозакохані до нестями лідери так званих опозиційних сил, що московські чорні круки вже літають над нашою Україною? Чи не пора врешті стати державниками й не дбати про вузько партійні інтереси, а подумати про долю українського народу?

Україна знаходиться у глибокому цейтноті: чинна влада нахабно й напористо вимітає путінською залізною мітлою залишки демократії, опозиційні сили марґіналізуються, втративши політичну мету й не знайшовши спільної мови, українська інтеліґенція з виглядом приреченого тупо прямує на донецько-українофобський ефашот, суспільство завмерла в очікуванні ще більших нещасть.

Ну, а деструктивні українські сили («противсіхи», «не піду на вибори» тощо), які призвели до «перемоги» ставленика Кремля В. Януковича, зайняли глуху оборону: ми не несемо жодної відповідальності, бо не обирали нікого з двох політичних зол – ні Тимошенко, ні Януковича. А тим часом на глум усьому світові Україна добровільно скочується до ганебного статусу російської неоколонії, плазуючи перед кремлівськими круками та малюючи паркани до приїзду московського ґебіста Кіріла, за статусом голови так званої РПЦ Московського Патрархату. Сьогодні сповна пожинаємо плоди бездіяльності й політичної безпринципності попереднього Президента України В. Ющенка, його прикінцеву здачу національних інтересів московським холуям.

Чого тільки вартує фраза В. Ющенка стосовно другого туру виборів-2010: «Українці, по суті, не мають справжнього українського вибору. Не бачу принципової різниці між обома претендентами (Тимошенко-Янукович. – Примітка редакції.). Голосувати за одного – втратити голову. Голосувати за другого претендента - не мати серця»?! Ох, і лукавив «месія»: Тимошенко була ж кандидатом від помаранчевого електорату! У результаті довтрачалися розуму, що аж викликали пришестя донецьких братків, керованих Кремлем. Так і пожинаємо плоди найнебезпечнішої антиукраїнської зброї - паталогічної ненависті Віктора Ющенка до Юлї Тимошенко. Ну що ж, можуть порадіти своїми «великими успіхами» й дрібні нацвождики як Ю. Шухевич, О. Тягнибок, Ю. Костенко, що справно орудували в Галичині на перемогу Януковича. А останнє просто зашкалює від цинізму: Юрій Шухевич аґітував зі сторінок газет, телеекранів за головного донецького пахана В. Януковича (ганьбив доостанку ім`я свого великого батька, леґендарного командувача УПА Романа Шухевича!).

Органічно вписалися в загально національний розбрат і розгардіяш більшість працівників красного письменства. Із літературного середовища хочеться виокремити двох найпопулярніших персоналій – Юрія Андруховича та Оксану Забужко. Останні доволі часто демонструють, м`яко кажучи, свою державницько-політичну незрілість, а то й громадянську безпринципність. Особливо вражає своєю безвідповідальністю остання політична сентенція Андруховича: «Якщо ще колись трапиться таке диво, що в Україні знову переможуть умовно кажучи, «помаранчеві», то потрібно буде дати можливість Криму і Донбасу відокремитися» (інтерв`ю для УНІАН, 22.07.2010 http://unian.net/ukr/print/387844).

Відомо, що історія мало кого вчить. Це, передовсім, стосується пересічних громадян. Натомість знаємо, що літератори конгеніального рівня й значення як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка не тільки генерували ідею української державності, а й ставали будителями національних інспірацій українців.

Шкода: бідолашній Україні просто не таланить із так званою інтелектуальною елітою. Утім, про Оксану Забужко. Перед другим туром виборів-2010 вона активно аґітувала «голосувати проти всіх» (Ось і «допротивсіхилася» Україна до нової Великої Руїни!). До речі, свою убогу арґументацію як закляття вона повторює й донині.

Прикро, що отримуємо один за одним політичні ляпи «класиків» української літератури, що явно не працюють на консолідацію України. Пригадаємо пані Забужко та її послідовникам, що велика політика – ланцюг постійних, але корисних компромісів. Не даремно один з політиків ХІХ століття лорд Палмерстон сказав таку фразу (її повторювали найбільші політики минулого століття): «Нація не має вічних друзів і союзників, нація має вічні інтереси». Саме про вічні інтереси української нації мали б на дозвіллі помізкувати ті, хто має вплив на суспільну думку.

Неодноразово пан Андрухович опростоволосився зі своїми публічними розумуваннями, зокрема щодо голосування в першому турі виборів-2010: мовляв, на зло Москві віддам свій голос за В. Ющенка. Добре, що хоч жалкує за свою позицію щодо другого туру виборів.

Однак про останнє мудрування Ю. Андруховича щодо «відокремлення Криму і Донбасу. Хочеться запитати в цього ексцентричного аматора-політика: як би оцінила офіційна Москва, Варшава чи Берлін заклик свого літератора до передачі сусідній країні частини своєї території? Думаю, невдасі довелося б довго вибачатися перед суспільством, а, можливо, й пакувати валізи, терміново шукаючи притулку в інших краях (Бо всюди подібні публічні думки класифікаються як посягання на територіальну цілісність країни.).

Ми поцікавилися, як реаґує на подібні висловлювання Андруховича знаний український поет і перекладач Мойсей Фішбейн. Ось його відповідь: «Я вже давно не цікавлюся заявами Юрія Андруховича й не реаґую на них. Полемізувати з ним не вважаю за потрібне. Якщо Вас цікавить моя думка щодо цієї пропозиції відокремити Крим і Донбас, відповім. Я вважаю: дискусії (надто тоді, коли вони є складовою чийогось самопіару) про те, яку саме частину України має бути віддано Росії, взагалі неприпустимі. Хоч скільки віддайте – Росії все одно буде замало. Після Криму й Донбасу йтиметься про Одещину, Миколаївщину, Харківщину, Сумщину... Тоді залишиться тільки галицька Україна зі столицею в Івано-Франківську (чи у Львові, чи в Тернополі, – про це Андрухович і Ко також подискутують)».

Зазначимо, що думки Ю. Андруховича щодо приєднання Криму й Донбасу до Росії звучать в унісон зі заявами Владіміра Жиріновського, рупора офіціозу Кремля. Правда, плани Жиріновського (Кремля) радше скидаються на анексію мало не всієї території України, ніж на її добровільне вливання в лоно матушки-Росії. Ось під яким імперським соусом він подає цю тему (радіостанція «Ехо Москви», 9.02.2010): «З усього видно, що це дві різні України: західна – це те, що входило до Австро-Угорщини, Польщі, – тобто це Прибалтика, а східна Україна – це Ташкент... Тому схід – це Росія. Донбас Сталін подарував, Крим – Хрущов. Це все входило до складу Росії, там в основному російське населення. І одна з причин перемоги Януковича – він знає українську мову, але в основі він російська людина. У перспективі так і станеться. Тому що Захід не віддасть нам Україну. І нам невигідно, щоб вона відходила вся й ставала другою Польщею. Тому ідеальний варіант – це Львів столиця України, все решта – назад, до Росії, – 8-й або 9-й федеральний округ».

Однак існує кардинальна різниця в мотиваціях Андруховича й Жиріновського: скандальний російський політик-шовініст не віддасть «ні п`яді русскай зємлі», а навпаки - сприятиме реалізації експансистських намірів кремлівських «яструбів», натомість український письменник-космополіт проявляє цілковиту байдужість до долі свого народу, до цілосності своєї Батьківщини. Пригадаємо: донедавна вважалося священним обов`язком захищати кордони своєї батьківщини від ворожих посягань.

Слід зазаначити, що свідомо чи несвідомо Ю. Андрухович, О. Забужко та іже з ними допомагають головному ліквідаторові В. Януковичеві реалізувати поетапний план Росії щодо знищення Української держави.

На жаль, нинішній гуляйпільський опозиційний бомонд з приводу інвазії в Україну кремлівської ґебні практично не випускає пари з уст. Звісно, не мають часу, воюють між собою. Відрадно, що хоч лунають з-за українського паркана приязні голоси. Днями свою тривогу за долю України висловила російська журналістка, безкомпромісний політичний діяч Валерія Новодворська («Ехо Москви», 22.07.2010): «Це дуже поганий сиґнал, тому що вороння, як правило, збирається не над живими, а над небіжчиками. І коли злітається ось таке вороння, значить, збирається розкльовувати... Наступна ялтинська змова, здається, очікується. Цього разу, мабуть, вирішуватимуть, як би здати остаточно Росії Крим. Не тільки Севастополь... Янукович – це зрадник, Янукович – це агент Москви... Ця людина не те, що там Крим, він із задоволенням і весь Схід би України віддав».

Чи знаєте ви, опановані власним величчям лідери опозиційних сил, глашатаї української інтеліґенції, задекларовані українські патріоти, що московські круки вже кружляють над нашою Україною? Чи не пора стати державниками й подбати про долю українського народу? Чи не пора сісти за всеукраїнський стіл перемовин, щоб виробити спільний план порятунку Батьківщини? І - докласти всі зусилля до його реалізації.

Час невпинно збігає, час кличе до активних дій! Поки ще чорні круки не розклювали нашу Україну.

Редакція еПОШТИ

subscription@eposhta.com