В одному з мальовничих куточків Харківської області з 8 по 10 травня 2009 року з ініціативи Харківської крайової організації Спілки Української Молоді (СУМ) відбувся Всеукраїнський таборовий збір юнацтва "Слобідська Січ - 2009". Пропонуємо вам щоденник одного з учасників табору з коментарями і доповненннями його колег.

Обставини склалися так, що я і Марічка Слободенюк змогли прибути на місце збору лише увечері 8 травня. За день таборовики багато встигли – поставили намети, облаштували місце для багаття і похідну кухню, зібрали дрова для вечірньої ватри, підняли прапор України… А також взяли участь у двох вишколах: етнографічній лекції Оксани Підопригори «Слобожанські календарно-обрядові пісні та ігри» (вірніше це була не лекція, а радше практична демонстрація) і медичному вишколі, який провів сам комендант табору – Кость Черемський.

Ввечері нас чекає смачна вечеря від кухаря Олексія Вишнякова. Перед вечерею всі встаємо до молитви. Забігаючи наперед, скажу, що всі три дні Олексій, як справжній профі, балував нас фантастично смачними стравами: борщем, салатами, кашами, духмяним чаєм…

Після вечері усі зібралися біля ватри – обговорити плани на завтра, обмінятися враженнями за день, просто погрітись і головне – поспівати. Мабуть ніщо так не об’єднує, як таборова ватра.

Перед сном призначаються чергові на ніч. Чергуємо парами по одній годині. Нам із Марічкою дістається відрізок з 3-ї по 4-у ночі. Призначаючи нас черговими на цей час, бунчужний (аналог прем’єр-міністра) Євген Пономаренко каже, що робить великий подарунок, який ми згодом оцінимо. Але поки нам не зовсім зрозуміло, в чому ж полягає щастя прокидатись о 3-й (коли саме найсолодші сни сняться).

Отже, за п'ять до третьої під вухом ненав’язливо завібрувала моя Nocia – пора вставати і заступати на вахту. Стуканням по тенту нас підганяють хлопці, які чергували перед нами і зараз хочуть скорше запірнути у теплий спальний мішок і поринути у сни. Наївні…

Позіхаючи, проходжу до вогнища; щоб зігрітись, беру сокиру і розрубую кілька великих полін, кидаю їх у вогнище. Аж раптом… Тут я краще дам слово одній з учасниць табору Оксані Підпригорі:

“Я прокинулась від якогось незрозумілого неспокою і почула тихе перешіптування трьох головних осіб у таборі: коменданта, бунчужного і... кухаря! Слів було не розібрати... Спросоння в голові – жодної думки. Перевернулась на інший бік. Полежала. Іще полежала. Аж раптом перелякалася – потім з'ясувалося, що почали пускати петарди, я ж спочатку не зрозуміла, що то таке. Було пущено три петарди, і поки я міркувала, що то було і чи не пустять наступну петарду в наш намет, моя сусідка, яка потім запевняла, що нічого не чула, почала увісні кричати мені: "Ні, ні, ні! Не роби цього! Досить! Будь ласка! Не треба!". Я прислухалась, намагаючись зрозуміти, чи це вона мені каже уві сні, чи спросоння. Саме таку мене – розгублену, схвильовану і сонну – застали крики: "Алярм!" (напевно, з німецької «Alarm» – тривога).

Ми вилізли з наметів, хто в чому– в основному – у взутті на босу ногу. Один із найменших учасників табору виліз лише у бриджах – без взуття, і навіть без футболки. Комендант повідомив, що на табір було здійснено напад і ми маємо негайно евакуйовуватись. Він милостиво дозволив взутися тим, хто вибіг босоніж. До мене це не відносилось: я вибігла в легеньких туфлях на босу ногу, тож не стала йти перевзуватись. А нащо? Подумаєш, ніч... Подумаєш, цілий день ішов дощ... Подумаєш, грязючка... Подумаєш, кругом мокро... А шо нам! Отож, ми побігли. Бігли довго й нудно: лісом-полем, полем-лісом. Спуск – кульмінація пробіжки. Крутий спуск на повній сонній швидкості з пагорба. Це було щось! Я бігла ніби нормально, поки панові бунчужному не знадобилось повернутись, напевне, щоб подивитися, хто і як за ним біжить. Уся річ у тому, що в нього на голові був закріплений ліхтарик, який мене засліпив на кілька секунд, то ж я не помітила чергового горбочка землі, які завбачливо до того оббігала, чи то радше "обстрибувала". Добряче я тоді втрапила в грязюку – страшно було дивитись на мої штани. Якось докотившись до низа пагорба, ми вишикувались і порахувались. Одного не вистачало. Це був найменший учасник табору: він і його друг переплутали взуття і наділи різні кросівки 39-го і 36-го розмірів відповідно. Тому менший з них "трохи" затримався. Загалом "алярм" пройшов успішно. Смішно було потім чути оповіді дівчат, які були вперше на таборі. Вони розповідали комусь по телефону щось на кшталт того, що "Ці страшні дядьки підняли їх вночі по тривозі".

Ось такі в Оксани свіжі спогади, ні додати, ні відняти. Зазначу, що тільки прибігши назад в табір я зрозумів, чим нас ощасливив Євген: дійсно, приємніше підніматись під тихеньку вібрацію мобільного теле- фона, аніж під вибухи петард і свистки. Та й чергувати не так багато залишилось. І веселіше…

Ранок почався з руханки (тобто зарядки). Спочатку – пробіжка вниз до озера, а потім вправи для усіх частин тіла на пісочному пляжі. Кульмінація руханки – відтискання.

Повернувшись у табір, ми привели себе до ладу і почали готуватись до сніданку. В останній процедурі приймали участь усі: хтось підтримував вогонь, хтось мив котли, хтось нарізав бутерброди… Після сніданку я прочитав лекцію про історію СУМу, трохи розповів про судовий процес СВУ-СУМ, з якого почалась трагедія “розстріляного відродження”. На завершення розповів про сьогодення нашої Спілки, про наші проекти і акції. Моя розповідь була доповнена іншими сумівцями, зокрема Костем Черемським – головою Харківського СУМу.

Після лекції – чай, а далі – туристичний вишкіл. Бунчужний Євген знайомить нас із технікою розпалення багаття і облаштування тимчасового намету в екстремальній ситуації (наприклад, якщо ви заблукали в лісі, і на вас чекає ночівля в лісі, а з вами немає спеціального спорядження).

Зазначу, що кожний вишкіл починався зі “збірки”: лінійки під прапором, на якій комендант сповіщав про подальші плани.

Десь о 13:00 із Харкова приїхав о. Йоаким – священник Греко-католицької церкви у Покотилівці. Поки він готується до таборової Літургії, ми збираємося на ще один туристичний вишкіл. Марічка Слободенюк навчає нас в’язати різноманітні вузли, як от “вісімка”, “булінь”, “рифовий вузол” … Вишкіл проходить жваво, кожен намагається зав’язати вузол, іде обговорення. Скажу, що потім виявив вузол “вісімку” на шнурках кросівок – хтось пожартував!

Десь о 14:00 почалась Літургія. Одночасно з нею почалася злива. Євген Пономаренко: “Моя перша екстремальна Служба Божа під зливою – це було незабутньо! Особлива подяка отцю, що був стійким і не злякався дощу! З цього табору ми повернулись більш загартовані, як фізично, так і духовно!”.

Після Літургії усі зібралися біля багаття і почалася бесіда з о. Йоакимом. Обговорювалась надзвичайно актуальна в наш час тема – “секти”. Після бесіди отець подарував кожному з учасників табору церковний календар і молитовник.

А далі нас чекав смачнючий  – Олексій подав до столу пахучий, майже домашній борщ! Ех, смакота! Можна і відпочити… Але табірне життя не дає зупинитись і на хвилину. І ми йдемо на наступний вишкіл – стрілецький. Інструктор – Сашко Рохмаїл – показує техніку стрільби, нагадує про правила безпеки. Стріляємо з пневматичної рушниці. І доволі успішно, дехто навіть вибиває всі мішені.

А після стрільби короткий перепочинок і кульмінація дня – футбол. Грають дві команди по п’ять осіб. Коротке тренування, розмітка поля, і ось уже гра почалась. Напружена, з купою гострих моментів, боротьбою на кожному клаптику поля, падіннями, ударами у штанги… Основний час матчу – нічия 5:5. А в серії післяматчевих пенальті трохи більш поталанило одній з команд. Хоча насправді перемоги були достойні обидві, просто комусь пощастило трохи більше.

Закінчення дня вже традиційне– вечеря, чай і співи. Розходимося десь опівночі.

Цієї ночі чергувати вже легше. Втомлені керівники табору вирішують «помилувати» нас – нічну тривогу не оголошують. Наше з Марією чергування починається о 4:00. Марічка читає книгу при світлі ліхтарика, а я зігріваюсь, збираючи дрова і підтримуючи багаття. Нарешті, ставимо чай, дивимося на годинник. Оце так! А година майже спливла, чергування підходить до закінчення. З легким серцем здаємо вахту і йдемо додивлятися сни.

Ранок 10 травня. Спочатку руханка, потім хлопці йдуть набирати воду, тим часом дівчата (під керівництвом шеф-кухаря) готують сніданок. Поки він готується, встигаємо провести дві лекції: спочатку Євген Кальник розповідає про історію національної грошової одиниці– гривні, а потім моя лекція – про історію українського альпінізму і про “український слід” у Гіма- лаях.

Після сніданку, мабуть, найцікавіша акція табору – теренова гра, яку «привезла» учасниця табору з Івано-Франківська Настя Будаєва. Грають дві команди на полі, яке поділене на дві частини. На кінцях поля стоять прапори, що належать командам. Завдання: добігти до прапора противника, перебігши на його половину поля, схопити його і донести до своєї половини. При цьому, якщо гравець перебуває на чужій половині поля, його можна “заморозити” (тобто доторком руки зупинити на місці). “Розморозити” його може лише інший гравець із його ж команди.

Грали у теренову гру всі. Спочатку діяли прямолінійно, сподіваючись лише на швидкість бігу і сподіваючись прагнучи втекти від “замороження”. Потім почали будувати складні стратегії, як от: двоє йдуть на прорив, одного “заморожують”, але він прикриває прорив товариша, який і дістається прапора! Напружена гра закінчилася перемогою “синіх” (за кольором прапорця). Але переможених за традицією немає – на останній лінійці комендант табору вручив солодкі призи команді, що зайняла друге місце і команді, що виборола… передостаннє місце.

Після гри відбулося ще два вишколи: стрілецький і кухарський. Цього разу стріляли з різних положень. А кухарський вишкіл був присвячений задачі зварити суп із гречки, води, солі й сардини. Смакота! Це також про виживання: якщо робити супи, більше наїдаєшся і менше використовуєш продуктів. Також Олексій розповів, які види вогнищ бувають, і що треба робити, щоб зберегти вогнище під час дощу.

А потім остання збірка, останні накази коменданта табору, остання вечеря… Хутко згортаємо намети, збираємо рюкзаки, спускаємо прапор… і ось уже гостинний табір, який три дні був нашим домом, залишається позаду. Перетинаємо поле, дорога йде вздовж озера до села, по ній виходимо на зупинку автобусів. Через годину ми вже у Харкові.

Ось так закінчилась “Слобідська Січ – 2009”. Усе там було. Комарі, злива… але що вони можуть проти української молоді?! Ось тільки шкода, що лише три дні. Тому приїхавши додому і згадуючи пережите, ми подумки вже попереду, будуємо плани на “Слобідську Січ – 2010”.

До зустрічі!

Андрій ХРАБУСТОВСЬКИЙ,