Останнім часом все більше і більше українців вибирають активний спосіб відпочинку і залишивши спекотні пляжі і надянувши наплічник відправляються мандрувати Україною у пошуках нових вражень і пригод.

Загальновизнаним центром такого відпочинку є західна Україна. Могутні фортеці, готичні костьоли, бароккові палаци, стрімкі, надзвичайно чисті річки і над усим цим – величні Карпати. Дійсно туристичних принад у цьому краї багатенько.

Якщо ви живете в Харкові, то навряд чи матимете можливість на вихідних зазирнути на захід країни – нажаль, наше залізничне сполучення залишається в стабільно-допотопоному стані і наприклад до Івано-Франківська потяг йде аж 32 години. Але якщо ви хочете провести вихідні цікаво, активно, щось дізнатись про Україну, зробити купу класних фото і просто відпочити перед новим тижнем, не сумуйте – цікаве і прекрасне можна знайти і у власній оселі.

Саме у пошуках цього прекрасного Спілка Української Молоді розпочала проект “Вихідні по-Українськи”. Суть проекту – організація одноденних подорожей до найбільш цікавих куточків Харківщини, Полтавщини та інших куточків України, що знаходяться недалеко від Харкова. Проект має кілька цілей. По перше, просвітницька – адже іноді ми краще знаємо Париж і Лондон, ніж Полтаву і Чернігів. По-друге, комунікативна, бо коли два десятки активної і допитливої молоді збирається для спільної подорожі, з цього завжди виростає щось хороше – дружба, нові прокти, кохання... Уточнення: тут “молодь” – це стан серця, а не запис в паспорті. Ну і по-третє – оздоровча мета. Бо ж вирватись хоча б на день з промислового, гамірного міста і податись на природу в “провінцію” – це завжди корисно (доречі слово “провінція” взяте в лапки не випадково, бо чим більше отак подорожуєш, тим більше переконуєшся – на справжню провінцію перетворюється саме рідний Харків. Нажаль... Але це вже тема для іншої історії).

В цьому році в рамках проекту відбулось три подорожі. Всі вони були різними, кожна зі своєю родзинкою. Тож коротко варто згадати про кожну з них.

Подорож перша. 12 квітня, місто Полтава. Весна в розпалі. Нас двадцять троє, наш залізний кінь – арендований автобус “Mersedes” швидко мчить київської трасою і за дві години ми вже на місці. Порада всім мандрівникам – розпочинайте подорож Полтавою з старовинного козацького Хрестовоздвиженського монастиря (1650р.). Він знаходиться на пагорбі і є однією з домінант міста і гарно проглядається здалека. Цікаво – до центру рукою подати, а враження таке, начебто ти десь за містом, бо навкруги парк, поруч протікає невелика річка. Умиротворення – це слово найбільше підходить до цього місця. Приємна деталь – екскурсію проводить одна з сестер монастиря, дуже привітна, цікаво розповідає про історію монастиря, ненав’язливо прохає одягти хустки при вході до церкви. Її зовсім не обурює те, що в нашій делегації є дві сестри Греко-католицької церкви, вона привітно і з цікавість веде з ними розмову – приємне виключення для Православної Церкви Московського патріархату.

Наступна зупинка – музей Полтавської битви. Щороку він приймає тисячі відвідувачів і не тільки з України. Колекція музею дійсно вражає. Крім того в останні роки йде співробітництво зі шведськими товариствами, від яких музей отримав багато нових експонатів - картин, холодної зброї, копій унікальних документів, фотографій, тощо.

Після огляду музей – обід, а далі – оглядова екскурсія по центру міста. Екскурсію для нас проводить пан .... – студент і місцевий мешканець. Розповідь дуже цікава і нестандартна, про багато що не знайдеш інформації і в інтернеті. В прогулочному темпі ми піднімаємось на Іванову гору – до серця Полтави. Тут знаходиться відреставрований нещодавна Софіївський Собор, Біла альтанка, з якої відкривається чудовий краївид, пам’ятник галушці (звичайно, всі висловили бажання сфотографуватись, сидячи просто в тарілці зі смачною стравою). Ну, і головна родзинка – садиба Івана Котляревського. Так, так, автор “Енеїди” жив саме тут. Звичайно, ми бачимо лише реставрацію, але багато речей в середині хати – справжні. А навкруги - типове українське подвір’я: квіточки, тин, колодязь... І ексурсовод – темпераментна дівчина, що ледь не віршами з гордістю розповідала про видатного земляка.

На зворотньму шляху оглядаємо Спаську церкву. Вона цікава тим, що складається з двох “шарів” – внутрішньої дерев’яної церкви і кам’яної зовнішньої! Поруч ще одне архітектурне диво – колишній будинок Управи Земства. Він був побудований в 1908 році і над його створенням працювало ціле сузір’я відомих художників і архітекторів. Стиль будинку – український модерн і, можливо, що немає більш української будівлі в Україні. Сам Микола ІІ обурився ним під час відвідин міста в 200-ту річницю Полтавської битви (1909): "Стиль дома исполнен как бы для прославления малороссов и их истории, что крайне недопустимо и вредно для государства"...

На закінчення подорожі ми прогулюємось Корпусним садом. Це велика кругла площа, оточена красивими будинками в класичному стилі. В центрі площі – колонна з орлом на верхівці – спогад про Полтавську битву, а навколо парк. Біля колонни концерт симфонічно-джазової музики – гарне закінчення нашої мандрівки.

Друга подорож. 7 червня, Шарівка – Пархомівка – Наталівка. Цю подорож, напевно, варто було назвати “Відкриваючи Харківщину”. Виявляється, що і у нас є на що подивитись окрім заводських труб і пам’ятників комуністичним вождям. Всі три згадані поселення знаходяться на заході Харківської області, недалеко один від одного: Шарівка в Богодухівському районі, а Пархомівка і Наталівка – у Краснокутському.

Перша зупинка – село Шарівка. Тут знаходить палац цукрового магната Леопольда Кьоніга. Перші враження – невже таке можливе на Слобожанщині? Палац збудований в модному в кінці 19ст. стилі неоготики, тож нагадує скоріще замки західної Європи. В середині палацу-замку збереглось кілька залів. Привертає увагу прекрасна ліпнина і розписи в Блакитній залі і бібліотека, що повністю общита деревиною з міцевих дубів. Перед входом до палацу – залишки фонтану, а далі спуск до ставка, через який перекинуто кам’яний місток. А далі розпочинається парк, що плавно переходить у ліс.

Треба сказати, що стан палацу і парку – сумний. Зараз в палаці діє туберкульозний санаторій, що відлякую потенційних туристів і інвесторів. Хоча останнім часом потроху йдуть реставраційні роботи, ходять чутки про перенесення санаторію в інше місце і перетворення палацу на музей. Будемо сподіватись, що ці плани не кануть в Лєту і будуть хоча б частково реалізовані.

Наступна зупинка – село Пархомівка. Тут нас цікавить Художній музей. Ви спитаєте, і які картини можуть бути в такій глушині? Так от – в цьому музеї зберігаються картини Реріха, Врубеля, Пікассо, Ван Дейка, Бенуа, Левітана, Шевченка… Не вірите – завітайте самі! Дивовижно, що всі ці скарби зібрані завдяки зусиллям простого сільського вчителя - Афанасія Федоровича Луньова. Ведучи переписку з відомими музеями і художниками, збираючи експонати в уцілілих панський маєтках, а то й просто на харківській “барахолці”, він зумів перетворити простий сільський музей на музей світового рівня, такий собі “сільський Ермітаж”.

Коротка розповідь про екскурсію – справа майже безнадійна, тож краще приїхати самим і все побачити. Згадаю лише один кумедний епізод – в одному з залів знаходить картина радянської доби, яка називається “Ленін і... гуцули”!

Наталівка - остання точка нашої подорожі – маєток укранського цукрового магната, благодіника і мецената Івана Харитоненка. Маєток він назвав на честь доньки, зараз село, що знаходить поруч, називається Володимирівкою (ясно, що не на честь св.Володимира).

Ім’я Івана Харитоненка заслуговує уваги, адже воно згадується навіть в словнику Брокгауза і Єфрона! Він створив на Слобожанщині справжню імперію, залишивши після себе сімдесят тисяч десятин землі, одинадцять маєтків, лісництва, молочні ферми, сади і безкраї поля буряків і пшениці. По смерті батька маєток продовжував розбудовувати його син Павло Харитоненко, який мрія – створити на цих землях культурний осоредок, де б жили і творили б митці з вірою, що “прекрасне змінить світ”.

Сьогодні від маєтку збереглись лише флігель з вартовими-левами на вході, кам’яні ворота до маєтку, залишки манежу і стаєнь, водонапірна вежа. Остання теж має своє родзинку, бо виконана в стилі... башти готичного замку.

Але, звичайно ж, центром садиби є Храм – Спаська церква. Побудована і освячена в 1913р., вона виконана в стилі вишуканого модерну, автор проекту – архітектор О.Щусев. Привертає увагу різьблення на стінах – монументальне “Преображення” – 24 рельєфи зі зображеннями Святих на вході до храму, численні скульптурні вставки і горельєфи. Доречі точна копія цієї церкви знаходиться... в Ніцці.

Зараз в наталівському храмі відновлена служба Божа і лунають голоси хору під могутніми склепіннями славлячи Господа.

В кінці нашої подорожі ми зупиняємось на вечерю. Навколо безкраї поля рідної Слобожанщини, яку відтепер ми впізнали по новому.

Третя подорож. 13 вересня, село Опішне. Україна завжди славилась своїми гончарськими традиціями. Одним з центрів гончарства є старовинне козацьке село Опішне, що розкинулось на мальовничих пагорбах над річкою Ворскла. Це, доречі, найвище поселення на Полтавщині – 208 м. над рівнем моря. За писемними джерелами вперше згадується в ХІІ столітті. Упродовж останніх тисячоліть на території поселення інтенсивно розвивалося гончарство. Як результат - наприкінці ХІХ-на початку ХХ століття в містечку працювали близько 1000 гончарів, їх продукція експортувалася майже на всі континенти світу.

В 1986р. В Опішному було засновано Музей Гончарства. Нині він має статус національного і постає Всеукраїнським центром дослідження, збереження й популяризації гончарської спадщини України.

Наш шлях до Опішного пролягає через Старий Мерчик, Мурафу і Краснокутськ. Тут неподалік ми були влітку, тепер на деревах все більше осінніх фарб. Опішне знаходиться прямо на трасі Полтава-Гадяч, тож заблукати тут важкувато. Як власне і в самому селі, оскільки на вулицях – численні вказівники до музеїв та виставкових залів. Це надзвичайно приємно, відразу видно, що мешканці міста дбають, щоб заїджі туристи почували себе комфортно. Власне звідси і починається омріяна Європа – з порядку, чистоти і привітності у власній оселі.

Перша наша зупинка – Національний музей-заповідник українського гончарства. Основна експозиція знаходиться на повітрі – це виставка монументальної кераміки. Хор співаючих Котів, двоголовий Лев (це уособлення України з її “багатовекторністю”) , Опішнянська Мадонна, Янголи... чого тут тільки немає. Описати це неможливо, майже кожна скульптура викликає суцільні знаки огляду. Тож це треба бачити своїми очима. І все це на фоні мальовничих пагорбів вкритих яскравими осінніми лісами.

В самому музеї – фотовиставка присвячена історії гончарства, а також невелика експозиція. Але головне – це можливість спостерігати за роботою справжнього гончара – молода симпатична жінка демонструє нам техніку роботи за гончарним кругом. А далі наша спроба – перші гончарні “вироби” виходять з наших рук. Ставлю лапки, оскільки в основному вони виглядали як абстрактні геометричні фігури, але для першого разу це вже непогано. Неповторне відчуття, коли легким доторком пальців ти створюєш зі шматка глини витвір мистетства.

Після перекусу рушаємо далі. А далі у нас екскурсія по Меморіальному музею-садибі гончарської родини Пошивайлів. В яблуневому саду притулилася затишна садиба, де проживали Гаврило Ничипорович (1909-1991) та Явдоха Данилівна Пошивайли (1910-1994) – старійшини найдавнішого і одного з найбільш відомих гончарських родів України, знаний на весь світ гончарський дует – Гончар і Малювальниця.

В музеї-садибі дбайливо збережена велика колекція творів родини. Це роботи Гаврила Ничипоровича, а також його старшого сина Миколи, що успадкував батьківське ремесло і онуків – Юрка і Олеся. Останній згодом став директором Музею і саме завдяки його титанічній роботі Опішне з честю пройшло перщі складні роки після набуття незалежності і зараз є одним з найкращих музейних центрів України.

Твори родини Пошивайлів можна побачити в найбільших музеях України та зарубіжжя. Однак, поза межами цього хатнього музею їхні вироби сприймаються дещо абстрактно і лише в цій хатині живе Дух Добрих Господарів, їхні особисті речі, предмети інтер’єру і побуту, що оточували й супроводжували мистців і які можуть розповісти багато цікавого про дивовижну Гончарську Пару.

Після садиби-музею рушаємо до Центру розвитку духовної культури. Так називається вистакова зала, де експонуються вироби сучасних майстрів. Крім того можна переглянути виставку гончарних виробів з усіх куточків України, деякі з них представлені і вишитими рушниками.

Останній пунк программи – звичайно ж, сувенірний ринок, що знаходиться біля автостанції. Бо ж хочеться привезти додому хоча б частку того тепла і любові, яку вкладають у свої витвори опішнянські Майстри глини.

А що далі, спитаєте ви? А далі – музей видатого Філософа у Сковородинівці, Краснокутський дендропарк, Співаючі тераси у Городньму, гоголівські Диканька і Великі Сорочинці, Мгарський монастир, Святогірська Лавра... Можливості нашого регіону надзвичайні, досить лише перемогти лінощі і, взявши наплічник і фотоапарат, рушати в дорогу.

Тому і не будемо прощатись – до зустрічі на вихідних. Вихідних по-Українськи!

Андрій Храбустовський