«Величаємо тебе, святителю Христовий, Миколаю,
і почитаємо пам’ять твою,
бо ти молиш за нас Христа Бога нашого»
(величальна свята)

Святитель Миколай Чудотворець займає особливе місце у житті українського народу і, зокрема, слобожан. У народі кажуть: «Немає за нас заступника над Миколу», «Попроси Миколу – і він скаже Спасові».

«Багато великих і преславних чудес, – говорить святий Дмитро Ростовський, – здійснив цей угодник Божий на землі і на морі, допомагаючи тим, хто потрапив у біду; виносячи з глибин морських тих, хто потопав, визволяючи з неволі полонених та доставляючи їх додому, від меча та смерті людей рятуючи. Він багатьох людей зцілив, сліпим повернув зір, кульгавим нормальну ходу, німим мову. Багатьох в убозтві й злиднях збагатив, голодним їжу подав, і кожному при якій-небудь нужді був помічником, теплим заступником. Він швидко з’являвся там, де був потрібний…»

Ми не багато знаємо про життя св. Миколая. І навіть те, знаємо наповнене різними легендами. Знаємо, що святий Миколай довго був єпископом у Мирах, провінція Лікія, у Малій Азії.

Після Смерті Господь прославив його даром творення чудес, і зате дістав назву великого чудотворця. Його славні чуда були якраз головною причиною його швидкого і широкого культу.

Святитель Миколай народився близько 280 року у місті Патарі у Малій Азії за часів царювання римського імператора Валеріана. Його батьками були багаті та правовірні християни – Феофан та Нона. За поширеною легендою, Святитель Миколай вже у ранньому дитинстві, навіть коли був немовлям, почав творити чудеса: майже одразу після народження міг стояти на ніжках (поширений сюжет в іконографії) і, виявляючи доброчесність, до пізнього вечора відмовлявся від материних грудей по пісних днях: середах та п’ятницях.

Пізніше він також виявив схильність до сурового стримування і любив бути на самоті у роздумах про Бога. Святитель Миколай уникав мирських веселощів, часто бував у храмі Божому і, зрештою, відцурався мирського життя і прийняв чернечий чин.

Свою спадщину він роздав бідним. Особливо поширеною була історія про батька та трьох його дочок, які жили вкрай бідно. Щоб дівчата змогли вийти заміж, Святитель підкинув їм у віконце три вузлики з золотом на придане. За іншою розповіддю дізнаємося, що один Патарський громадянин, утративши всі свої гроші, хотів пустити своїх дочок на злу дорогу. Щоб допомогти і цій родині, Миколай підкидав таємно до їхньої хати мішечок золота. Так він робив тричі, що зберегло чесне ім’я родини.

Роздавши спадщину, він вирушив до Палестини поклонитися святим місцям, після чого повернувся до міста Патар, де єпископом був його дядько. За його порадою Святитель Миколай і став священиком.

За доброчесне життя Святитель Миколай був обраний єпископом свого рідного міста Мір у Лікії, звідси походить назва Святого – Миколай Мірлікійський.

А сталося це так. Коли помер в Мирах єпископ Іван, навколишні єпископи зібралися вибирати нового і просили Бога вказати їм найдостойнішого чоловіка на це звання. Архієпископ мав видіння у сні, щоб чоловіка, який перший прийде вранці до церкви на молитву, вибрати і висвятити на єпископа, бо це праведна людина, що горить любов’ю до Бога і ближнього.

Першим, хто прийшов до церкви на молитву, був святий Миколай. Тоді найстарший єпископ сказав йому, що він, за Божою волею, має прийняти свячення на єпископа. І хоч святий Миколай ніколи навіть не думав про таку високу честь, все ж не міг йти проти виразної Божої волі. Тоді він розповів архієпископу, що і він мав дивне видіння: Ісус Христос передав йому святе Євангеліє, а Божа Мати – єпископський омофор. І ось встав рано, щоб піти до церкви і просити у Бога ласки і просвітлення, як розуміти цей сон, а тут йому повідомили, що він має бути єпископом.

Святий Миколай, будучи владикою, не лише не змінив своєї милосердної поведінки щодо людей, а навпаки, його добродійність ще більше засяяла. Святий Миколай жив дуже скромно. Одяг був простий, він їв лише один раз на день, ввечері; весь час присвячував молитві і справам християнського милосердя. Щороку 1 вересня скликав на Собор духовенство, радився з ним про потреби народу, наказуючи дбати про бідних.

У сані єпископа він найчастіше зображався на іконах, у нього навіть є характерні зовнішні прикмети: високе чоло, округлі лінії лику та дбайливий, м’який, але суровий погляд «пастиря».

Існують розповіді про те, що коли він був єпископом, то захищав невинно засуджених. Так, прийшовши на місце страти трьох мешканців Міра, він встиг вихопити меч із рук ката та прилюдно викрив підкуплено суддю. Коли ж у Константинополі несправедливо засудили трьох полководців, він з’явився уві сні імператорові Костянтину та пояснив йому, як було насправді.

Святитель Миколай допомагав людям у найскрутніших становищах. Одного разу у Лікії, на батьківщині Чудотворця, стався неврожай. Дізнавшись про це, Святий Миколай змилосердився над людьми, що могли вмерти голодною смертю, і послав купця з кораблем, наповненим продовольством.

На Харківщині записана така легенда про Святителя Миколая: «Святий Микола-Чудотворець на небі не сидить, а тут, на землі, людям допомагає. Не те, що Касян – за панича убрався і до Бога пішов жалітися на людей: «Вони, – каже, – Миколу шанують, на його ім’я церкви будують, а мене не згадують!»
Бог вислухав Касяна та й каже до янголів: «Покличте мені святого Миколу. Скажіть, щоб зараз прийшов!»
– Нема його на небі! – кажуть янголи.
– А де ж він?
– Пішов на Чорне море людей рятувати!
– Почекай, каже Бог до Касяна, – Микола прийде, тоді поговоримо!
За якийсь час Бог знову посилає янголів за святим Миколою.
– Немає його, – кажуть янголи, – на землі людей від пожежі рятує!
Втретє посилає Бог янголів за святим Миколаєм.
– Немає його, – кажуть янголи, – він кайдани розбиває, козаків із турецької неволі визволяє!
– Аж за четвертим разом з’явився святий Микола перед Богом: у старій свиті, мотузком підперезаний, чоботи у болоті і руки в грязі.
– Де ти був? – спитав Бог, а святий Микола Йому відповідає:
– Помагав мужикові воза з багна витягати!
– Ось бач, – каже Бог до Касяна, – за що його люди шанують? Він на небі не сидить, на землі діло робить, а ти паном одягався і тут, на небі кутки обтираєш. Іди геть від мене!.. Будуть тебе люди боятися, але не будуть шанувати.

Святий Миколай чинив згідно з Святим Євангелієм: «Нехай не знає ліва рука, що дає права».

Нині у світі панує вже не закон безкорисного милосердя, але дух «бізнесу», реклами, заробітку навіть на святих речах і тому новочасні погани бажають до того використати і саму особу історичного Святителя Миколая, називаючи його «Сантою» чи «Санта-Класом». Отже, слід знати самим і пояснювати близьким і дітям, звідки походить звичай давати подарунки.

Під час гоніння в Римській імперії на християн та християнську церкву, за царювання Діоклетіана та Максимівна, святителя Миколая схопили і кинули до в’язниці, що було наслідком його ревного ставлення до Божої справи, за його дбання щодо чистоти християнської віри, за поширення царства Божого на землі. За часів імператора Костянтина Великого його звільнили, і він повернувся до свого приходу.

Існує давнє передання , що Святитель Миколай, засідаючи з Отцями церкви на першому Соборі в Нікеї (325 року), ревно захищаючи Православну церкву, чистоту християнської віри, виступив проти єретика Арія, який безбожно заперечував у Христі Божу природу і навчав, що Христос не був Боголюдиною, але тільки чоловіком, хоч і великим пророком і посланцем Божим. Коли ж і на Соборі Арій вперто хулив проти Христа, тоді Святитель Миколай, у якого увірвався терпець, вдарив Арія по обличчі. Справді Отці Собору не похвалили Святителя Миколая за це і навіть наклали на нього покуту. Однак, інші життєписці уважають це оповідання за видумане, адже святитель Миколай через ціле життя виказав себе надзвичайно спокійним і лагідним чоловіком. Та все таки, навіть у цьому вигаданому оповіданні є зерно правди, а саме, що Святитель Микола був ревним за справи Божі і святої Церкви.

6 грудня 345 року великий святитель помер. Тіло його було поховане в соборному храмі міста Мір. Про нього у церкві складено богослужбові пісні, акафісти чи стихарі, що приходять у свято Святителя Миколая чи кожного четверга. Із мощів Святителя Миколая, що сьогодні спочивають в італійському місті Барі, ще і дотепер випливає цілюще миро і діються при них чуда.

На наші Українські Землі культ Святителя Миколая приходить враз із християнською вірою. У 9 столітті був хрещений князь Аскольд під іменем Миколай. А У другій половині 11 століття у Києві була збудована церква святого Миколая на могилі Аскольда. Згодом на всі землі українські з’явилися численні церкви на честь Святителя Миколая, а у шануванні були чудотворні ікони. На окрему згадку заслуговує ікона св. Миколи Мокрого (себто Морського), опікуна вояків-моряків. З цієї причини рибалки, моряки , виходячи в море, брали із собою його образ. Мореплавці вірили, що Святий весь час присутній на кораблі, але бачити його неможливо. У разі великої бурі необхідно було дати святителю Миколаю обітницю: завжди святкувати його день, прикрасити образ або навіть збудувати на честь Святителя Миколая церкву. У найбільш небезпечні моменти образ Святого виносили на палубу і просили у нього захисту.

Ця ікона стала відомою близько 1090-1100 року через особливе чудо. Чоловік і жінка з малим синком поверталася зі свята у Вишгороді і плили до Києва човном по Дніпрі. Несподівано зірвалася буря і хлопчик випав із човна й утонув у Дніпрі. Кілька днів пізніше знайдено його живим і здоровим , але тільки мокрим біля ніг згаданої ікони Святителя Миколая, звідси й вона дістала свою назву. Іпатіївський Літопис під 1227 року говорить про чудотворну ікону Святителя Миколая у містечку Жидичиві на Волині, до якої приходили молитися наші князі.

А запорізькі козаки, перш ніж вирушати у далекий похід морем, служили у церкві молебні Богородиці і святому Миколі Чудотворцю.

В інших переданнях говориться, що Микола піклується не лише про людей, а й про тварин. Одного разу, – розповідається в одній із них, – застала селянина у лісі ніч. Розпріг коней, дав їм сіна і бачить – недалеко від нього зібралося багато звірів. Селянин очам своїм не повірив: заєць сидить поруч із вовком і не боїться його. Що за диво? Придивився уважніше – сидить між звірами сидить сива людина і щось розповідає тваринам, а ті уважно слухають. У старій людині впізнав селянин Миколу-Угодника.

Колись існував звичай брати Святителя Миколая своїм «поручителем», даючи перед його іконою ту чи іншу обіцянку. Того, хто не виконував своєї обіцянки, святий Миколай міг покарати. Карав святий Миколай і того, хто «не боявся гріха», і легковажно поводився з іконою. Якраз про такий випадок записано у селі Заброди Богодухівського району на Харківщині. «На досвідках всі пішли танцювати, а одній дівці не було пари, тоді вона вхопила образ Миколи Угодника і пішла з ним по хаті танцювати – і одразу ж одубіла, околіла…»

І нині Святий Миколай в чудесний спосіб допомагає людям: за свідченням очевидців, святий багато разів з’являвся на території Чорнобильської зони. Там він рятував людей з біди і нещадно карав злочинців.

В українській хаті, на покуті, поряд із образами Спасителя і Божої Матері, стояв образ Святого Миколая.. Образом святого Миколая ( так само як і образом Ісуса Христа) та Божої Матері, благословляли батьки своїх дітей до шлюбу.

Часто з іконою святого Миколи Угодника заходили вперше у нову хату. За нею зберігали цілюще зілля, яке збирали з молитвою до Святого Миколая.

Святитель Миколай дає нам прегарний приклад живої, діяльної та жертовної любові до Бога та ближнього, адже кожному ближньому бачив самого Ісуса Христа, тому так швидко і жертовно у кожній потребі поспішав йому на поміч.

До «Миколи зимнього» колись давно приурочували так звані братчини. Коли братчики, що належали до церковних, інших братств, збиралися в цей день своїм товариством, служили в церкві святому Миколаю молебні, ставили перед його образом одну велику свічку, а потім всі разом весело святкували.

Весело справляли «Миколи зимового» в українських родинах. Гостей шанували добрими, хоч і пісними стравами, адже піст, а ще пригощали пивом, яке неодмінно варили до цього великого свята.

У деяких місцях України побутував звичай: напередодні «Миколи зимового», приносили бідним людям так звану «тайну». Це міг бути, скажімо, мішок борошна, який несли ввечері, щоб мало хто бачив, і ставили під дверима хати. Люди казали, що то святий Микола подбав, щоб і «бідний Миколи справляв».

Справляли в Україні, зокрема на Харківщині, також «Миколиного батька». Весною – після «Миколи весняного», а зимою – в переддень «Миколи зимового».

Вже стало в Україні доброю традицією повсюди 19 грудня дарувати дітям від святого Миколая гостинці, чим дуже втішається малеча.

Раніше на Слобожанщині, Полтавщині, починаючи від «Миколи зимового» і до Різдва, пекли святкові пряники – «панянки», «коні», «коні з вершниками». Можливо, саме ці свят вечерні пряники і були на козацьких теренах різдвяним подарунком дітям від святого Миколая.

Багато народних звичаїв, обрядів, зокрема й тих, що були пов’язані з ім’ям святого Миколая, тепер, нажаль забулися, перевелися, а те що, збереглося , належним чином не цінується.

Тепер нам слід поговорити про такі зимові персоналії, як Санта Клаус та Дід Мороз і чи є щось спільного у них з Святим Миколаєм.

У православних християн Святого Миколая пам’ятають та шанують як історичну особу, у інших країнах він став прообразом міфічної фігури Санта Клауса.

У світі святого Миколая вважають за покровителя моряків, торговців, лучників, дітей та студентів. Святий Миколай є «старшим» серед святих: опікується воїнами, перевозить душі померлих на «той світ», володіє ключами від неба.

Оскільки Святий Миколай традиційно на Заході і в Америці він дарував подарунки. У 1804 році під патронажем Святого Миколая було засноване історичне товариство. Щорічно у день Святого Миколая на вулицю виносили дерев’яну статую святого (високу, у довгій мантії) і співали пісні про святого Миколая – Занята Клаусе.

У 1822 році інший житель Нью-Йорка Клемент Кларк Мур написав серію казок, де описав, що Санта Клаус прибуває у країну на восьми північних оленях. Клемент Кларк Мур також примусив Сакта Клауса лазити у будинок через димохід, щоб роздавати подарунки. У Філадельфії якийсь комерсант для закликання до магазину клієнтів наняв людину і одягнув його Санта Клаусом. Пізніше, в якості помешкання Санта Клауса вказувався Північний полюс. Пізніше на вітальних листівках в Америці Санта Клаус зображувався у червоній мантії.

Санта Клаус шанований у Західній Європі і Америці, він проникає у будинок через труби і кватирки, він розкладає подарунки у панчішки, частіше за все розвішані на каміні, і дзвонить у дзвіночки, ніби сповіщаючи про прихід Нового Року.

Як символ Дід Мороз появився задовго до зримого образа. Більш ніж дві тисячі років назад мешканці Півночі у зимові години викидали за поріг свої помешкань коржики, м'ясо – задобрюючи Мороза, щоб його дух не злився , не насилав лютий холод, не заважав полюванню.

Дід Мороз спочатку був злим і жорстоким чаклуном, що і знайшло своє відображення у поемі російського поета Некрасова «Мороз–Червоний ніс», де ради забави убиває у лісі молоду селянську вдову, залишивши сиротами її малолітніх дітей. Крім того подібний герой знаходимо у російських народних казках –Дід Мороз Червоний Ніс, Дід Тріскун, Морозко – цар всіх зимових місяців. Була також і казка про те, що Мороз живе у льодяній хатинці і дає дарунки тим, хто завітає до нього у гості. У середні віки у російських селах практикувалось «годування» Мороза, зокрема напередодні Різдва. Старший виходив на поріг з ложкою киселю і «пригощав» ним володаря холодів.

Дід Мороз вперше з’явився на Різдво у 1910 році, але його це не набуло широкого розповсюдження. У радянські часи був розповсюджений новий імідж: він з’являвся під Новий рік з подарунками. Цей образ створили радянські кінематографісти у 1930 році. У 1936 році соратник Сталіна Павло Постишев надрукував у газеті «Правда» статтю, де запропонував дитячий новорічний свято. Деякі сучасні дослідники історії засуджують Сталіна в тому, що він не знищив Діда Мороза, так як Дід Мороз, на їх думку «дитячий бог».

На свято він приходить із внучкою – Снігурочкою. Збірний образ Діда Мороза побудований за мотивами агіографії Святого Миколая, а також за описами давньослов’янських богів Зимника, Корочуна та інших. Своєрідний характер язичних богів обумовив початкову поведінку Діда Мороза – спочатку він крав дітей і носив їх у мішку. І в якості «відкупного» йому потрібно було дарувати подарунки. Згодом, як це часто буває, все стало «з ніг на голову», і під впливом православних традицій Дід Мороз став добрішим і сам став дарувати дітям. Цей образ був остаточно оформлений у СРСР,: Дід Мороз став символом свята Нового Року, який замінив в атеїстичній ідеології найулюбленішого (особливо дітьми) в дореволюційній Росії Різдва Христового. Отже, уявлення про Діда Мороза є складним сплетінням легенд і язичних вірувань різних часів і різних народів.

Вважається, що найголовніший Дід Мороз мешкає у Лапландії за Полярним колом. Саамі шанували його як доброго лісного духа, який допомагав тим, хто заблудився у лісі і лікував хворих або поранених звірів. Лапландія офіційно проголошена «Землею Діда Мороза» рішенням ООН з 1984 року. Там розташована і резиденція Санта Клауса, де він живе круглий рік разом з помічниками-гномами. Туди пишуть діти із багатьох країн світу.

Російський Дід Мороз живе у місті Великий Устюг, який розташований на північному сході Вологодської області і теж отримує листи від дітвори.

Отже, реалії безбожного часу, секуляризація культури наклала відбиток і на зимовий цикл християнських свят, спотворення уявлення про християнських святих, їх подвиг і моральний приклад. Тому сучасній молоді слід досліджувати здавалось би звичні речі і повертати до власних українських християнських джерел.

Статтю написала Ніна Немировська, викладач Колегіуму імені Патріярха Мстислава УАПЦ, для лекції, яка відбулася на Слобідських краєзнавчих студіях ХКО СУМ 19 грудня 2007р.