Вернутися подумки у події десятилітньої давнини - це і спокусливо, і боляче водночас. Адже за бажанням опинитися у віртуальній дійсності неминуче доводиться платити гірким пробудженням і поверненням у сіре сьогодення. Та, незважаючи на це, і ми згадуємо, бо примо, що мандрівка дорогами минувшини допоможе нам віднайти призабутих думки і почуття, повернути втрачену рівновагу і бажання жити на повну силу. Уважний студент вітчизняна історії XX ст. напевно зауважить, що історія ця великою мірою творилася у Харкові.

Це не потребує великих доказів. Досить згадати тільки один факт: бувши на початку століття колискою модерного українського націоналізму (діяльність М. Міхновського), Харків з часом почервонів настільки, що став не тільки столицею Радянської України, але й взірцевим заповідником українофобії.

І, мабуть, не випадково у 1925 році саме у Харкові була створена друга (після Києва) організація Спілки Української Молоди (СУМ).

Перші сумівці одразу проголосили себе спадкоємцями великих ідей М.Міхновського та розгорнули широку діяльність з метою їх поширення і втілення у життя. Зрозуміло, що в умовах тогочасної дійсности така організація не могла існувати довго. Протягом 1929-ЗО-х років більшість членів СУМу була знищена чекістами. Але пройде 50 років, - і кілька молодих людей, натхненних ідеями свого земляка М.Міхновського, вирішать продовжити історію СУМу в Ятряні.

Початок було покладено 17 червня 1989 року, коли Андрій Черемський, Генадій Шишацький, Ольга Геращенко, Світлана Шкумат та Ігор Живолуп створили ініціативну групу по відродженню СУМу. З цього приводу була написана відозва, широко розповсюджена у місті та в Україні. Крім того, відозва була надіслана до централі СУМу у вільному світі та СКВУ.

Першою великою справою, за яку ми взялися, була справа відродження національної символіки. Почали ми з того, що придбали кілька метрів блакитної та ж сотої тканини, з якої моя мати пошила перші у Харкові національні прапори.

Перше підняття синьо-жовтого прапора відбулося 1 липня 1989 року, коли сумівці, разом з активістами харківська філії УГС, зібралися біля пам'ятника Т.Шевченку, щоби вшанувати пам'ять великого Поета урочистим покладанням квітів.

Всі учасники цієї акції були жорстоко побиті бійцями ОМОНу, а голову ХФУГС поета-правозахисника Ст.Сапеляка і голову СУМу лікаря А.Черемського (який і тримав прапор) було заарештовано і кинуто за ґрати.

У відповідь активісти УГС і СУМу створили комітет захисту арештованих. Члени комітету оголосили голодування, писали заяви-протести до органів місцевої влади та преси, розповсюджували летючки і відозви до громадян міста.

На судове засідання, же відбувалося 3 липня 1989 року прийшло багато небайдужих харків'ян. Згідно з постановою суду Ст.Сапеляк і А.Черемський були оштрафовані.

Наближалися роковини Полтавської трагедії, які совєтськии уряд хотів відзначити особливо голосно з уваги на роль цій події в історії "братніх народів". Планувалося провести театралізовану імітацію битви, до чого були залучені ріжні воєнно-спортівниє патріотіческіє общества. Очевидно, що зірвати цю урядову акцію ми були не в змозі, але висловити своє ставлення до неї могли.

Прибувши до Полтави 6 липня 1989 року, ми зорганізували місцевих патріотів і опівдні провели у центральному парку жалобний мітинг, на якому полтавці вперше побачили національний прапор.

Після Полтави наші зусилля знову були спрямовані на пропаганду і поширення ідеї національної символіки серед харків'ян. Додатковим поштовхом до цього стала постанова чергової "урядової комісії" про заборону використання синьо-жовтого прапора і тризуба під час громадських зібрань.

З метою привернути увагу української та світової громадськости до цієї теми, ми вирішили провести однодобове публічне голодування.

Протягом тижня активісти ХФ УГС та СУМу провели бесіди і лекції з історії національної символіки в саді Шевченка та вузах міста (університет, педінститут). Крім цього, ми надіслали відповідні телеграми до багатьох газет і практично до всіх українських організацій краю і діаспори.

В голодуванні, яке відбулося 15 липня 1989 р. у саді Шевченка, взяло участь близько 100 осіб. Українські патріоти зі Львова, Києва, Донецька, Москви, а також українці Англії, Австралії, Німеччини, Канади, ЗСА підтримали нашу акцію численними телеграмами.

Після 15 липня на кожному мітингу, що проходив у Харкові, активісти СУМу розгортали синьо-жовті прапори та корогви із зображенням тризуба (їх виготував відомий мистець Валерій Бондар).

Як і варто було чекати, наша діяльність знаходила своє відображення на шпальтах місцева "жовтої" преси. Особливо тут відзначилася газета "Соціалістична Харківщина" (тепер "Слобідський край"). Активісти ХФ УГС та СУМу неодноразово зверталися до редакції газети з відкритими листами, у яких закликали журналістів до об'єктивности і правдомовности. Але, оскільки наші заклики лишалися без жодної відповіді, ми були змушені розпочати збір підписів проти газетярів-пасквілянтів, а 28 жовтня 1989 р. зорганізувати пікетування будинку редакції. Очевидно, що така активна діяльність СУМу не дуже смакувала харківській владі. Неодноразові напади на членів організації з метою фізичної розправи, численні газетні пасквілі, утиски в учбових закладах і на роботі у батьків - все це не приносило видимої користі. Тому влада вирішила піти у відкритий наступ. 22 серпня 1989 року мене, як голову СУМу, за пропаганду національної символіки було заарештовано і кинуто за ґрати.

На знак протесту я оголосив голодування на весь термін ув'язнення. Голодування тяглося 12 діб (з них б діб - "сухе", тобто - без вживання води).

У відповідь сумівці та активісти ХФ УГС утворили комітет захисту арештованого товариша та оголосили тривале ланцюгове голодування, в якому взяли участь близько 80 харків'ян.

Одночасно подавалися заяви до органи влади і преси, випускалися летючки і відозви до громадян міста. Було влаштовано кілька мітингів протесту. Установчий з'їзд харківського НРУ, що проходив 2 березня 1989 р. з ініціативи членів СУМу надіслав телеграми протесту до ООН та до Президії Верховних Рад СССР і УССР.

Уночі 3 вересня мене було госпіталізовано у реанімаційне відділення міської лікарні №27, після чого, завдяки клопотанням громадськости, звільнено з-під варти.

Окрім пропаганди національної символіки СУМ активно включився до боротьби за легалізацію УГКЦ. Першим крокам у цьому напрямі було створення громади вірних УГКЦ.

З метою пожвавлення релігійного життя на Харківщині ми нав'язали міцні зв'язки з київською громадою УГКЦ (парох о.Б.Шкарубський) і священиками зі Львова та Івано-Франківська.

Члени СУМу регулярно їздили до Києва, щоби взяти участь у Св.Літургії та ознайомитися з новою релігійною літературою.

У відповідь, до нас приїздили священики і миряни з ріжних куточків України.

Велику увагу парафіяльна молодь (значну частину якої складали сумівці) приділяла самоосвіті. Активно вивчалася біблійна історія, катехизм та догматика. Особливо уважно ми студіювали історію відносин Української церкви з Апостольською столицею.

Тепер кожна велика акція на Слобідщині, у якій ми брали участь, проходила за обов'язкової присутності на ній священика УГКЦ.

Особливо запам'яталися події 4 листопада 1989 року. У цей день спільними зусиллями ХФ УГС, СУМу та культурологічного товариства „Спадщина" на колишньому центральному міському цвинтарі (тепер - Молодіжний парк) було встановлено Хреста Пам'яти жертв голодомору 1932-33 рр.

На наше прохання зі Львова пришв о.І.Троць. Отець Іван урочисто і зворушливо відправив панахиду та освятив хрест. Акція пройшла дуже організовано, незважаючи на численні провокації з боку міліції та КГБ. Потягом тижня сумівці і патріотично настроєні харків'яни несли цілодобову варту коло хреста, побоюючись можливих актів вандалізму з боку комуністів.

Хрест вистояв. Інколи, у хвилини розпуки, я згадую події тих днів і думаю, що так само мусить вистояти і наша віра у світле майбутнє України.

Окремо слід згадати події 15-19 листопада 1989 року. Саме в ці дні в Україну було перевезено для перезаховання прах В.Стуса, М.Литвина та О.Тихого. З Харкова на похорон поїхала дуже численна делегація, яка включала членів УГС, СУМу, товариства "Спадщина", РУХу та престо національно свідомих громадян.

Сумівці до виїзду готувалися дуже ретельно. Насамперед, ми замовили три великих вінки з синіх і жовтих квітів (як потім виявилося, таких вінків не привіз більше ніхто), підписали жалібні стрічки. Крім цього, взяли з собою кілька прапорів і коругов.

19 листопада вранці ми були на Софійському майдані, де формувалася процесія. Йдучи в колоні по вулиці Володимирській, я побачив, що прямо біля будинку КГБ майорить червоно-чорний прапор. Його розгорнув Володя Лесин, член київської націоналістичної організації "Дія". Раптом до нього підбіг відомий дисидент з УГС О.Шевченко і став відбирати прапор, волаючи щось про "провокацію".

Бачити це було престо нестерпно. Я підсвідомо кинувся на допомогу товаришу і, підхопивши знамено, виніс його наперед колони.

Я дякую Богові за те, що дозволів мені пережити ці щасливі хвилини, цю особливу радість - нести прапор Української Революції. До мене підходило багато людей похилого віку зі сльозами на очах і дякували за можливість бачити цей Прапор знову, через багато років після придушення українських визвольних змагань під проводом ОУН-УПА.

Цілком інакше відгукнулися на це провід УГС - Л.Лук'яненко, В.Чорновіл, О.Шевченко. Вони публічно засудили цей вчинок і відмежувалися від нас.

Фактично це стало початком розколу новітнього українського національно-визвольного руху на "демократів" і націоналістів.

Торкаючись теми розвитку СУМу в Україні, хочу відповісти на одне цілком слушне запитання. Чому СУМ на початку не зміг поширити свою мережу в інших регіонах України. А натомість у Львові, Києві та деінде виник СНУМ?

У 1989 році ідея створення єдиної всеукраїнської молодіжної патріотичної організації, на противагу комсомолу, була дуже актуальною. Оскільки на той час, єдиним організованим українським середовищем була УГС, то саме довкола неї збиралася національно свідома молодь. Наслухавшись по хатах передач радіо "Свобода", ми дивилися та дисидентів, ніби на казкових героїв і, звичайно ж, сприймали кожне їхнє слово, як одкровення.

Досить великим авторитетом серед молоді, особливо львівської, тоді користувався В.Чорновіл. Тому, коли з його вуст прозвучало, що СУМ - це провокаційна вигадка НКВД (на підтвердження своїх слів він посилався на "відому" книгу Гелія Снєґєрьова "Набої для розстрілу"), це було беззастережно сприйнято на віру.

Ніби ненароком пан Чорновіл зауважив, що, мовляв, у Діаспорі СУМ "скомпрометував" себе співпрацею з бандерівцями, тому в Україні відновлювати таку "скандальну" організацію не доцільно. Ці слова (я їх особисто чув з вуст пана Чорновола на його львівській квартирі у липні 1989 р.) неприємно втиналися нам у вуха, але якось заперечити такому "авторитетові" на той час ми просто не наважувалися.

На щастя, Харків ніколи не втішався великою увагою з боку провідників УГС. На нас просто ніхто не звертав уваги, тому ми і змогли втримати СУМ, як осередок молодіжного націоналістичного руху на Слобідщині.

Що ж стосується львівська та київської молоди, то над нею тяжіла постійна опіка УГС. Саме тому у цих містах замість СУМу виник СНУМ, який спочатку відігравав роль своєрідної молодіжної фракції УГС, дотримуючись ідеологічних засад "декларації прав людини".

З часам СНУМ розколовся на "демократичну" (І. Деркач) та націоналістичну половини.

Надходив кінець 1989 року. За перші півроку свого існування харківський СУМ змужнів і розрісся. На той час у нашій організації було вже кілька десятків членів. Нас було вже досить багато і у новий, невідомий нам 1990 рік ми входили єдиним бажанням - продовжувати розпочату боротьбу.

Андрій Черемський