Сумівський спогад про Антона Пушкаря (1985-2023)

Автор СУМ Харків · Published 20.11.2023 · Updated Жовтень 18, 2024

13 жовтня виповнюється річниця з Дня народження Антона Пушкаря — харків’янина, воїна, українського патріота, який загинув напочатку 2023 року під Бахмутом, захищаючи рідний край від московської навали.

Коли нині згадуєш про Антона Пушкаря, то мимоволі подумками линеш у зовні мирні, але оманливі й підступні часи кінця 1990-х — початку 2000-х років. Тоді ще не було відкритої російської агресії, але московська політика до України вже не маскувалася і завдавала українським силам через просякнуті аґентурою державні структури доволі відчутні удари.

Проте спротив російським впливам в Україні був на ту пору вже суттєвим. І чинився він вбільшості через Українську Церкву й громадські об’єднання, організації і спільноти, які на кінець 1990-х років вже були розвинуті в українському суспільстві. Проте, все ж таки найдієвіший опір агресивній навалі російського світу тоді починався на базовому рівні — родинному. І дійсно, багато українських родин напротивагу російськомовному оточенню намагалися зберегти українську стихію в сімейному побуті, родинному вихованні дітей. Саме такою була родина Пушкарів, де батько — громадський діяч Ігор Пушкар і його дружина — відома українська поетеса й педагог Олена Голуб-Пушкар виховували своїй дітей — синів Тараса, Антона і доньку Олесю на українській традиції, християнських цінностях і патріотичних орієнтирах. Невдовзі настав час самоусвідомлення і самоствердження дітей як особистостей, коли звичного сімейного виховання для них було вже недостатньо. І цю проблему завчасно помітили батьки, коли зрозуміли, що для системного, цілісного і дієвого виховання українського характеру дітей потрібна була українська молодіжна організація. На той час у Харкові однією з найдієвіших патріотичних спільнот, яка займалася вишколом української молоді була Спілка Української Молоді (СУМ).

Саме в домівці Харківського СУМу на Сумській, 43 ми уперше познайомилися з Антоном і його старшим братом Тарасом. Напочатку 1999 року хлопців привів на одну з акцій їхній батько — Ігор Пушкар. В ході знайомства старші члени СУМу побачили жваве зацікавлення хлопців українськими справами й одразу запросили хлопців взяти участь у молодіжних таборах. Варто сказати, що на той час виховна робота у харківському СУМі була досить розвиненою. Вишкільні сумівські табори були різноплановими і провадилися зазвичай кілька разів на рік. Здається, у запропонований табір Антон і Тарас не змогли поїхати — щось їм зашкодило. Але вже вже через якийсь місяць Антон Пушкар зміг взяти участь у Весняному вишкільному зборі юнацтва “Слобідська Січ- 99”.

Тогорічний табір був досить жорсткий, адже передбачав не звичний стаціонарний, а мандрівний формат. Передбачалося пройти довгий і складний шлях дикими лісами Харківщини, провести теренову гру у екстремальних умовах, виконувати різноманітні тактичні завдання, навчатися першої домедичної допомоги і способів виживання в умовах дикої природи тощо.

Тоді у таборі всій сумівській громаді Антом запам’ятався жвавим, кмітливим і цілеспрямованим юнаком. Незважаючи на невеличкий зріст він напрочуд точно і швидко засвоював матеріал, ретельно виконував завдання і у борні практично завжди виходив переможцем. Гарно комунікував з однолітками і командирами. Звісно, у Антона цей табір викликав пречудові враження, тим більше, що завершився він на символічній місцевості — Козачій горі над Сіверським Дінцем на Зміївщині. Тій кручі, де за переказами у 1775 прийняв свій останній бій із московськими загарбниками козацький загін захисників місцевого Свято-Миколаївського монастиря. Пам’ятаю, що Антона Пушкаря розповіді про мужніх козаків дуже розхвилювали і викликали у нього багато запитань.

Наступні сумівські табори за участі Антона Пушкаря були не менш захоплюючими. Про це красномовно говорять світлини, на яких Антон під впливом радісної таборової атмосфери весело і бешкотно дивиться на нас крізь роки.

У СУМі в Антона були свої улюбені захоплення. Одним з таких було зацікавлення національними одноборствами — “Спасом” і “Бойовим гопаком”. У той час в Харківській організації СУМ активно діяла секція національного рукопашу на основі “Спасу” і серед членства культивувався особливий “дух воїна”. Харківські сумівці брали участь у різноманітних змаганнях із рукопашу, в тому числі — у поєдинках під час Міжнародного фестивалю козацьких одноборств у Запоріжжі. На цьому фестивалі команда харківських сумівців неодноразово була не лише учасницею, але навіть здобувала деякі перемоги. Серед переможців у 2001 і 2002 роках був і Антон Пушкар — пам’ятається, що два роки поспіль у змаганнях з українського рукопашу він займав треті місця (у своїй категорії). Незважаючи на свою порівняно невелику вагу Антон був дуже чіпким і твердим у двобоях з противниками. Він ніколи не переймався поразками, а настирливо йшов до перемоги. Виявляти в боротьбі стійкість і нестримний оптимізм — характерні риси Антона Пушкаря, які супроводжували все його життя. Антон неодноразово і успішно брав участь також у гуртових козацьких змагах “лава на лаву”, “гурт на гурт”, “двійка на двійку” тощо.

Наші мандрівки з Антоном Пушкарем нерідко продовжувалися Всеукраїнськими СУМівськими таборами і походами, як наприклад у 2000 і 2001 роках. Тоді звичними і навіть традиційними для сумівської спільноти були різнопланові таборування в Криму. Зазвичай маршрути подібних заходів прокладалися мальовничими місцями, на гірській місцевості і біля моря. Таборування були дуже насиченими і цікавими, адже вони проводилися з обов’язковими тереновими вишколами, військовою і парамедичною підготовкою, а також краєзнавчими ексурсіями. Напевне, різномантними і незабутніми для Антона були тоді мандрівки під сумівським прапором на Медвідь-гору, вздовж Великого Каньйону, до Бахчисарая, Чуфут-Кале, Ай-Петрі тощо. Крім того неймовірно потужним об’єднуючим чинником для сумівської молоді служило Чорне море, яке вважалося чарівним і колоритним Українським морем!

А згодом було багато й інших сумівських акцій — мандрівок, вшанувань українських героїв, відзначення традиційних народних свят тощо, в яких брав участь і Антон Пушкар.

Зокрема, особливою пошаною у харківських сумівців користувалося традиційне вшанування Різдва Христового. Зазвичай напередодні Різдвяних свят сумівська молодь збиралася на підготовку постановки традиційного Слобідського Вертепного дійства, сценарій якого ще наприкінці 1980-х років був перейнятий від українських дисидентів.

Розпочиналися вистави Вертепного дійстава у день Різдва Христового в Свято-Дмитрівському храмі. Після цього урочисті дійства переносилися з храму до міського простору і продовжувалися вулицями і площами Харкова. Антон Пушкар двічі брав участь у Вертепному дійстві (2001, 2002 роках). Характерно, що виконував у виставі він завжди важкі ролі — декламатора і возвіщателя. Ці образи потребували не лише знання великого за обсягами тексту, але й кмітливості та здатності до імпровізування у непередбачуваних ситуаціях, які раз у раз виникали при постановки Вертепу на міських просторах Харкова. Згадується, що справлявся зі своїми обов’язками у виставі Антон Пушкар завжди сумлінно і успішно.

Антон був глибоко віруючою людиною, вірним УГКЦ. З гідною поваги чинністю він відвідував Служби Божі і служив наочним прикладом іншим сумівцям у дотриманні християнських чеснот.

Антон був живим, цікавим і дотепним співбесідником, із характерним гумором і юнацьким скептицизмом. В різноманітних “теренівках”, силових одноборствах і життєвих ситуаціях він відзначався неймовірною впертістю і спрямованістю на перемогу. З часів юнацтва Антон Пушкар завжди викликав повагу своїм внутрішнім патріотичним стрижнем і відданістю Україні.

Антон пройшов свій шлях гідно і помер, як Український Воїн.

Його життя, його Чин, його геройська смерть стали важливим прикладом для виховання нинішніх і майбутніх поколінь української молоді.

Пам’ять про Антона Пушкаря завжди буде жити в наших серцях.

Честь України! Готов Боронити!

Павло Клененко, СУМ, Харків

Антон Пушкар-воїн

Антон Пушкар (перший ліворуч) у мандрівному таборі “Слобідська Січ-весна 1999” (Гомільшанські ліси, Зміївщина)

Сумівська команда після нагородження на Міжнародному фестивалі українського рукопашу “Запорізький Спас” (Запоріжжя, Хортиця, 2000 р.),
(у верхньому ряді третій зліва)