Швейцарія багатомовна (?)

Швейцарія – конфедерація, вона складається з різних частин – кантонів.
В окремому кантоні “закріплена” ОДНА мова, і якщо ви хочете працювати в німецьковомному кантоні – маєте знати німецьку мову, у французькомовному – французьку.
При бажанні стати громадянином Швейцарії здається іспит на знання мови в цьому конкретному кантоні.
Якщо ви з німецькою мовою приїдете до французького кантону – ви ніколи не станете громадянином Швейцарської конфедерації.
У Швейцарії мовне питання розв’язується тим, що це союзи різномовних держав, і що вони знайшли спільний знаменник після кровопролитної громадянської війни, після того як переможці вирішили, що вони зможуть жити з переможеними, якщо вони встановлять чіткі правила державної організації в кожній з держав, які складають Швейцарську конфедерацію.

У кожному кантоні своя конституція, свій уряд, свій парламент, свій суд, свої закони (парламент та уряд – є як на федеральному, так і на кантональному рівнях). Адміністративна автономія і законодавчі повноваження дуже значні. До речі, Швейцарія не має офіційної столиці.

Країну можна поділити на етнічні регіони (в кожному своя переважаюча мова). З 26 швейцарських кантонів всього 4 мають офіційний статус багатомовних: Берн (німецько-французький), Фрібург (франко-німецький), Вале (франко-німецький) і Граубюнден (німецька, ретороманська та італійська мови).

В кожному кантоні своя загальноприйнята мова, з іншою вас просто не візьмуть на роботу чи на владні посади.

Особливістю Швейцарії є те, що кожна мовна спільнота межує з державами, які є носіями відповідних мов і тому їм не загрожує зникнення.

Якщо хтось з необережності назве німецькомовного швейцарця німцем – це вважається великою образою. Там є швейцарський варіант німецької (свій діалект), який вважається мовою гірських селян. Це є повага до власної мови та походження.

Відео толкове, радимо цілком подивитися.

Основні тези з лекції Портникова: Головне питання України – це не питання економічного добробуту чи корупції. Питання економічного добробуту й корупції – це питання всіх країн.
Головною проблемою, яку має вирішувати Україна, щоб відбутися як держава, є питання формування її ідентичності.
Якщо це розколює суспільство, то це означає, що та частина суспільства, яка не підтримує такі ідеї рано чи пізно стане частиною іншої держави. Бо люди, які розмовляють російською мовою, ходять до російської церкви, які мають російську культуру орієнтацію не мають нічого спільного з українцями і мають все спільне з росіянами. Рано чи пізно люди, або території ними населені, стануть частиною Російської федерації.
Яка різниця, як називається вулиця, якщо вона заасфальтована. – Яка різниця, чи заасфальтована вулиця, якщо вона стане не твоя.

---

 

Правда про швейцарську багатомовність || Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ

Джерело: http://slovoprosvity.org/2019/06/19/pravda-pro-shvejtsarsku-bahatomovnist/

Судячи з емоцій, які після зміни президента України з подачі людей певної культури і, зазвичай, з вражаючими банківськими рахунками, розгорілися навколо ролі й місця української мови в Україні, мусимо бути готовими до того, що нам ще доведеться боротися за імплементацію Закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Не виключено, що знайдуться “гарячі голови”, які спробують скасувати закон, ухвалений 26 квітня 2019 р. Члени українського парламенту Вадим Новинський, Олександр Долженков та Михайло Папієв 10 травня цього року заявляли, що усіма доступними їм правовими (зокрема й міжнародними) шляхами домагатимуться скасування того фундаментального закону буття української нації. Ці галасливі і балакучі крамарі вже намагаються дурити українців казками про багатомовних бельгійців, швейцарців та іспанців, які у своїй багатомовності біди-горя не знають. Вони заявляють: чому б українцям не почати так жити, а не “зациклюватися” на мові.

Ще у ранньому дитинстві чув я давню народну мудрість: “Кожному дурневі, а особливо тому, хто неправдою здобув багатство, здається, що поїв усі розуми світу”… Коли ще дитиною полюбляв повторювати цю народну фразу, мені зауважили: “А яким чином ти відрізняєш, хто дурень, а хто ні?” Хоч мене й пробували виручити, підказуючи різні прислів’я на кшталт: “Мудрий не все каже, що знає, а дурень не все знає, що каже”, проте відповідь на поставлена запитання знайшов у дорослому житті, коли волею Долі потрапив у журналістику. Отже, мудрий — це той, хто незалежно від рівня освіти усвідомлює недостатність знань, хто відкритий до дискусії. А дурень — той, хто видає брехню за істину і готовий за неї битися. На жаль, часто цю готовність сторонні сприймають як свідчення правди. Зокрема й у питанні вже згадуваних бельгійської і швейцарської багатомовності.
Свого часу, ще у грудні 2012-го ми готували до друку працю, присвячену міфам про європейську багатомовність. З цією метою я брав інтерв’ю у вихідця з України, тоді віце-президента одного з банків в Цюриху Андрія Демчука та у бельгійського дипломата, українця Зенона Коваля, сина легендарного Омеляна Коваля. Майже 8-річної давності досі ніде не друковані розмови з ними не втратили актуальності з огляду на фантазії, які ми чули у час раннього Кучми, у час Януковича, які ми чуємо на старті президентства Володимира Зеленського. Вашій увазі пропонуємо інтерв’ю з уродженцем Львова, а нині киянином Андрієм Демчуком.
— Нині знову йде накручування “мовного питання”. Як приклад успішної багатомовності ставиться Швейцарія. Чи могли б Ви пояснити, у чому полягає її багатомовність?
— Порівнювання України і Швейцарії у питаннях мови є свідченням або невігластва, або це свідома провокація. Україна і за Конституцією, і по суті є унітарною державою. Швейцарія — це федеративна держава — добровільне об’єднання трьох різних мовних регіонів, кожний із яких складається з низки кантонів. Кантони до моменту створення 1848 року Швейцарської федеральної держави були повністю суверенними державами зі своїми власними кордонами, армією і валютою. Це зумовлене гео­графічним положенням Швейцарії. Її землі розташовані на перехресті великих військових походів з півночі на південь та з заходу на схід, що змушувало населення до відповідної поведінки. Спільність території виявилася сильнішою від різноманіття її мешканців.
На відміну від добровільного об’єднання мінідержав на території нинішньої Швейцарії (союз окремих з них нараховує вже понад 700 років) Україну завоювала російська імперія і російську мову насаджувала шляхом жорстокої денаціоналізації корінного населення. Не перераховуватиму всі акти та циркуляри про заборону української мови.
У Швейцарії є чотири національні мови — німецька, французька, італійська та мова романш, яка належить до ретороманської групи мов. Проте офіційні лише три мови — німецька, французька та італійська. Носії мови романш — це мешканці невеличкого регіону на південному сході країни між Італією та Австрією. Вони навіть не мають окремого кантону, а входять до змішаного німецько-італійсько-ретороманського.
На слух ця мова нагадує трохи італійську і трохи німецьку мови. Проте вважається вона самостійною мовою, своєрідним раритетом у культурному пейзажі не лише Швейцарії, а й Європи. Цією мовою розмовляє приблизно 0,5 відсотка від загалу населення країни, себто приблизно 35 тисяч осіб. Проте держава нею опікується. Є початкові школи, газети і навіть телебачення.
У політиці переважає німецька і французька мови, оскільки є найбільш поширені у Швейцарії. Наприклад, з 26 кантонів 17 німецькомовні. 72 відсотки населення Швейцарії є німецькомовними швейцарцями, 13 відсотків є франкомовними. Це 4 суто франкомовні кантони та три двомовні французько-німецькі, 6,5 відсотка мешканців Швейцарії італійськомовні.
— Це приблизно півмільйона мешканців. Чи не висловлюють вони незадоволення, що їхню мову ігнорують?
— Я не можу однозначно заявляти, що італійська мова відсутня у політиці, бо не завжди слухаю засідання парламенту. Можливо, там і виступають італійською, враховуючи, що в італійському кантоні (один кантон є суто італійським, а один змішаний) мовою вищої школи є італійська. У питанні розуміння між мешканцями італійського та французьких кантонів проблем менше, оскільки ці мови є до певної міри споріднені. Освічений прошарок суспільства знає щонайменше три мови.
— У чому полягає суть двомовних кантонів?
— У тому, що в межах одного кантону одна частина розмовляє, наприклад, німецькою, а інша французькою. Там уся документація дублюється двома мовами. Хоч, правду кажучи, навіть усіма трьома мовами, які на території Швейцарії є офіційними. І тут маю на увазі й документи (їх є три примірники різними мовами), які заповнює людина, коли звертається до органів влади, і написи на товарах, які споживає людина. І цікаво, що чиновник, як правило, запитує формуляр/бланк тією мовою, якою потребуєте. Від деякого часу дублювання документів, прочинаючи від інструкцій і закінчуючи державними актами, здійснюється ще й англійською. І хоч вона не належить до офіційних мов, її значення дедалі більше зростає. Нині приблизно 25 відсотків мешканців Швейцарії — іноземці.
Ріст ваги англійської мови знайшов віддзеркалення у навчальному процесі. Ще не так давно навчання у перших трьох класах відбувалося національною мовою кантону. З четвертого класу вводилася іноземна мова. Це була одна з двох інших офіційних мов Швейцарії. Від минулого року всі учні, починаючи з другого класу, обов’язково вивчають англійську мову. Це спричинено не лише дедалі зростаючою присутністю у Швейцарії чужоземців. Доволі часто траплялися курйозні ситуації, що мешканці Цюриха та Женеви з середньою освітою не могли порозумітися між собою, бо поверхнево ставилися до вивчення іншої національної мови. Тому дедалі частіше вони використовують англійську мову для взаємопорозуміння.
— То, може, й в Україні посилити увагу на вивчення англійської мови? Може, тоді врешті-решт відпаде проблема двомовності?
— Ситуацію в Україні не можна порівнювати з ситуацією у Швейцарії. В Україні всі знають українську мову. А мовні спекуляції мають під собою політичний ґрунт. Мовна карта використовується для збурення напруження у період перед виборами. Нею грають для руйнування одного з атрибутів державності, яким є мова. А для особливо “обмежених” — це абсурдне забезпечення права на незнання в державі державної мови.
У Швейцарії не виникає особливих проблем між мешканцями франкомовних та італомовних кантонів, оскільки їхні мови споріднені, як російська та українська у нас. Проблеми є з німецькими кантонами, оскільки це зовсім інша мовна група.
Прикро, але за кордоном мало хто розуміє українську мовну ситуацію, а дивляться на неї крізь призму потужної російської пропаганди. І у тому немає нічого особливого, бо і в Україні мало хто розуміє мовну ситуації у Швейцарії, хоч “рупори” двомовності часто на неї посилаються.
Тож великим лукавством є порівнювати Україну і Швейцарію. Швейцарія — федерація. На федеральному рівні лише парламент, уряд та гроші. Податкова політика належить до компетенції кантонів, поліція є кантональною, освітні стандарти є кантональними. Окрім федерального парламенту та уряду є кантональні парламенти та уряди. Особливістю Швейцарії є те, що кожна мовна спільнота межує з державами, які є носіями відповідних мов. І тому їм не загрожує зникнення.
— Ті, хто заглядає в глибину операційних систем комп’ютерів, мабуть, звернули увагу, що існує швейцарський варіант німецької мови. Чи можна пояснити це?
— Хоч майже 70% Швейцарії німецькомовна, проте це не є класична німецька мова. У Швейцарії розмовляють швейцарським варіантом мови. Німцям непросто її зрозуміти. Це дещо нагадує ситуацію, коли б в Україні, скажімо, полтавець хотів зрозуміти гуцула, котрий швидко говорить.
В основі швейцарського варіанту німецької мови — мова гірських селян, і з часом це викликало завзяття та гордість за свою мову. Якщо хтось з необережності назве німецькомовного швейцарця німцем, це вважається великою образою. Попри мовну спорідненість, на побутовому рівні між німцями та німецькомовними швейцарцями існують великі антагонізми. У німців простежується зверхнє ставлення, мовляв, вони належать до “вищої культури”. Хоч коли підходити об’єктивно, то швейцарці багатші й економічно сильніші.
Антагонізми спостерігаються також між франкомовними швейцарцями та французами. Це тільки підсилює повагу до власної мови.
— Ви сказали, що англійська мова дедалі глибше входить у життя швейцарців. Чи не існує небезпеки, що англійська заглушить національні мови?
— Ні, не існує! Швейцарці з великою повагою ставляться до своїх мов. І хоч нині англійська мова стала неоголошеною мовою банків, бізнесових середовищ та міжнародних організацій, я наголошу на ситуації, яка повинна би стати повчальною для нас, українців. Мені розповідали, що в Цюриху всі важливі бізнесові рішення ухвалюють не на офіційних засіданнях, а на так званих коктейлях. А там, звичайно, всі переходять на національну мову. Її непросто зрозуміти навіть німцям, не згадуючи вже про англомовних осіб. Це не робиться для якоїсь зневаги до інших, а щоб підкреслити, хто в швейцарській хаті господар…
— З цього можу зробити висновок, що, попри мовну неоднорідність Швейцарії, можемо говорити про феномен швейцарської нації?
— Попри мовні розбіжності можна говорити про монолітну націю. Швейцарці дуже пишаються своєю державою. Пишаються своїм економічним рівнем, своїм нейтралітетом. Вони з цього мають не лише економічні дивіденди. Ця країна є платформою для врегулювання міжнародних спорів. Швейцарці дивляться скептично на так звану стару Європу. Для них неприйнятною є роздута європейська бюрократія. Вони вважають, що без її допомоги можуть впоратися з усіма завданнями. Тому 2002 року швейцарці на референдумі не підтримали членство у ЄС.
Для всіх, попри мовні особливості кантонів, однаковим символом є швейцарські годинники, швейцарський шоколад. Для, скажімо, франкомовного швейцарця ментально ближчими є німецькомовний швейцарець, ніж француз з сусідньої Франції. Я читав у місцевій публікації, що Швейцарія є країною з найвищим рівнем патріотизму. Лише у Швейцарії біля кожної другої хати на флагштоку піднято державний прапор.
— З нашої розмови я глибше зрозумів, звідкіля у нас береться твердження, що можна бути патріотом України і не обов’язково при цьому володіти українською мовою…
— Мовне питання належить до дуже делікатних і вимагає витонченого підходу. І не тільки в Україні. А й у Швейцарії також. Правда, не в контексті співіснування мов. Колись у франкомовній Лозанні зі мною трапилася прикра ситуація. За­йшов я до крамниці, щоб купити телефон. На моє англомовне звертання продавець з притиском заявив, що тут не розмовляють англійською мовою і демонстративно сміявся з мене. У подібних ситуаціях опинялися і мої друзі. Це не лише брак культури, а форма внутрішнього бунту, що нині англійська мова стає мовою міжнародного спілкування. Франкомовне населення пам’ятає часи, коли такою мовою була французька. Воно вважає, що французька нічим не гірша від англійської і хотіло якщо не повернути колишню роль французькій, то бодай зрівнятися у значимості з англійською.
Подібне явище ми маємо і в Україні. Багато хто живе ностальгією за тими часами, коли російська мова була мовою спілкування щонайменше третини світу. І коли їм тепер кажуть, що російська мова в Україні, у світлі українських та міжнародних законів, є мовою однієї з рівноправних між собою національних меншин, то частина людей на ментальному рівні цього сприйняти не може. І на тому цинічно грають політики. Ми як нація, яка дивиться у майбутнє, не маємо права викорінювати це переконання, бо програємо. Тут усі державні мужі повинні розуміти, що розвиток державної мови потребує і фінансових, і інтелектуальних інвестицій. Так, як це робить Швейцарія. З мого спілкування з багатьма російськомовними людьми в Україні зрозумів, що за роки незалежності вони ментально стали українцями, хоч мовою мислення у них залишається російська. Тут розвиток освіти зробить свою справу. Коли я читав лекції у Києво-Могилянській академії, то побачив, що там усі розмовляють українською мовою. І вважають це престижним для себе.
— Ви згадали про інвестиції в інтелект нації, у розвиток книжки і підтримку мови, які робить Швейцарія. Які це суми?
— На жаль, не знаю. Адже ці питання у компетенції кантонів, бюджет кожного з яких набагато вищий від федерального. Знаю, що на науку виділяють шалені гроші. Швейцарія стягує до себе найкращі уми з усього світу. Політехніки в Цюриху та в Лозанні, які є федеральними вишами, зуміли притягнути світові інтелектуальні величини. Я особисто знаю щонайменше 20 осіб з України, які працюють тут у науці. Думаю, те саме і в культурі. Тим паче, що у Швейцарії є дуже багато культурних офісів.
— Чи є у Швейцарії якісь мовні обмеження на працевлаштування?
— Людина може вільно в будь-якому місці працювати, єдина умова — знання мови. Там не мислима ситуація, щоб хтось, скажімо, з німецьких кантонів, міг собі дозволити поїхати до єдиного маленького італійського кантону і “на правах більшості” вимагати, щоб йому підпорядкувалися. Сподіваюсь, що й в Україні донеччани, приїжджаючи до Львова на роботу, не вимагатимуть, щоб до них пристосовувалися. Також очевидно, що час уже працює на нас, бо молодь мислить по-іншому…