В ПАМ’ЯТЬ ПОЛЯГЛИМ ГЕРОЯМ СВУ – СУМ

До роковин Процесу “СВУ-СУМ”

С. Вожаківський

В ПАМ’ЯТЬ ПОЛЯГЛИМ ГЕРОЯМ СВУ – СУМ

Дурдуківський Володимир Федорович

Після чотирирічної боротьби (1917-21 р.) українського народу проти північного окупанта-Москви, Україна втратила свою незалежність, — Українська Соборна Держава впала. Хоч московські окупанти вчинили в Україні нечуваний терор, все ж патріотичні сили України духово не зламались, а продовжували боротьбу проти окупанта у формі повстань (Г. Чупринка, А. Яременко, Р. Войнаровський та багато інших). Українська інтелігенція — науковці продовжували боротьбу проти російсько-комуністичного окупанта під прикриттям громадсько-культурної праці серед населення. Слід ствердити, що Уряд Української Народної Республіки в часі відступу на захід (під тиском московських сил) залишив у підпіллі в Україні організацію, яка називалась: «БРАТСТВО УКРАЇНСЬКОЇДЕРЖАВНОСТИ» /БУД/. Пізніше, з політичних мотивів, учасники Братства Української Державности, як С. Єфремов /керівник/, А. Кримський, К. Боблий, проф. Гермайзе, В. Виноградов, Л. Старицька-Черняхівська, В. Дурдуківський і О. Гребенецький на свойому засіданні переіменували організацію Братство Української Державности на СПІЛКУ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ /СВУ/, яка з часом організувала нову формацію, — СПІЛКУ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ /СУМ/.

СВУ —СУМ, які у 1925-26роках остаточно організаційно оформилися, стали вже Всеукраїнським революційним підпільним рухом, який у своїй програмі ставив завданням, щоб до 1932 року опанувати підсоветські установи, організації та підготувати українське населення до революційного зриву проти північного окупанта.

Спілка Визволення України кинула гасла: «Нація над клясами! — Держава над партіями!»

СВУ, через Академію Наук, віцепрезидентом якої був академік С. Єфремов, провадила виховну роботу серед молоді, зокрема Дурдуківський, який очолив Науково-Педагогічну Комісію, яка фактично в практиці сповняла ролю міністерства освіти України. Також під впливом СВУ дули видавництва «Слово», «Книгоспілка», «Сяйво», «Рух». СВУ фактично була «підпільним урядом».

Єфремов Сергій Олександрович

Завданням Спілки Української Молоді /керівник М. ІІавлушков/ дуло підготовляти студенство високих та середніх шкіл до готовости революційного зриву за відновлення Української Суверенної Держави. Остаточно оформлена в 1921 році УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛЬНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА, очолювана Великим Митрополитом Василем Липківським, мала великий вплив на формування національної свідомости українського народу. Організатори УАПЦ Володимир Чехівський, академік-богослов Михайло Чехівський, о. Товкач одночасно були співорганізаторами СВУ—СУМ. Незважаючи на те, що Москва століттями «перевиховувала» український нарід на копил російської духовости, всеж з перших моментів організації УАПЦ населення масово переорганізовувалось на суто українські парафії. Уже на перших порах створення національної церкви начислялось понад 3200 парафій з 32-ма Єпископами.

СВУ—СУМ—УАПЦ це була об’єднуюча українська сила протиставна до т.зв. УССР, яка була насаджена в Україні імперською Росією і москвинами в керівництві УССР.

У спогадах сл. пам. В. Давиденка розповідається, що у Харкові, коли з’явилась українська церква, народ масами линув до своєї рідної святині в той же час в російських церквах /в Україні/ пустіло. Коли приїздив на Візитацію до Харкова Митрополит Василь, то майже увесь український народ, заповнивши вулиці і святиню, несли на руках Великого Митрополита з співом «ОСАННА ВВИШНІХ УКРАЇНСЬКОМУ МИТРОПОЛИТОВІ», — багато плакало з радости.

Вихованець Москви В. Ф. Марцінковський, перебуваючи у 1922 році на Україні, у своїх спогадах про подорож до Одеси, свідчить: «Я відвідав також місцевий український православний храм /в цей час організувалась українська православна церква/. На літургії дуло повно народу. Образи дули святочно вбрані вишиваними рушниками, згідно місцевого народного звичаю. Якась особлива ніжність і поетичність створювали українську мову, задушевною. А, який спів! Особливо потрясло мене виконання запричасного стиха: співали стих про страшний суд, повний священного тремтіння, тривожно призиваючи те, що судило безпечну душу від сна»…

Марцінковський по духу москаль, не в силі був опрокинути сили впливу української церкви на свій народ.

Органи ГПУ /ДПУ/ бачачи спонтанний здвиг українського народу, який відбувався по Україні, перейнялися страхом і поставили своїм завданням шукати інтенсивнішим доступом і способами, щоб зліквідувати УАПЦ.

І, знаходилися стукачі, як про це й згадує у своїх споминах Митрополит Липківський, що й потягнуло злочинну нитку до викриття 45-ти членного проводу СВУ—СУМ. Віддувалися масові арешти по всій Україні, починаючи від Головного Проводу й аж до низових клітин. Тюрми дули битком набиті арештованими, школи дули замкнені та використані, як тюрми. На кожного арештованого складалися протоколи допитів. Зрештою, відбувалися відкриті судові процеси. На процесі СВУ—СУМ судили діячів УАПЦ. Під час цього процесу совєтська преса писала:… «Автокефальна п’ятірка «СВУ», починаючи виконувати своє контрреволюційне завдання в УАПЦ, мала детально опрацьований плян; що передбачав усі можливості використання легального автокефальної церкви…., щоб пропагувати ідеї «СВУ» на селах».

Стало відомо, що за СВУ—СУМ—УАІІЦ було заарештовано до 40 000 осіб, яких частинно заслано до ҐУЛАҐ1В. Найбільш активних організаторів безпощадно розстрілювано, а зокрема, народові відомих 45 провідних членів проводу СВУ—СУМ—УАПЦ судочинці присудили 8—10 років заслання, і яких своєю смертю ніхто не вмер; один з них котрого засуджено умовно, опинився на еміграції, знеславлюючи СВУ—СУМ. Митрополита Василя, 32-х Єпископів та більше 2 000 священиків УАПЦ замордовано на смерть.

Не дивлячись на цей розгром, все ж велика кількість членів СВУ—СУМ не була викрита органами ҐПУ /ДПУ/.

По розгромі СВУ—СУМ—УАПЦ в Україні настав важкий гніту душах народу, цей жорстокий час масово оспівувався народом по Україні козацькою історичною піснею:

Я сьогодні щось дуже сумую,

Про козацькую долю згадав,

І про славу свою незабутню,

Що колись я, як сокіл літав.

Боронив свою рідну країну,

Не боявся я лютих татар,

Тоді слава про мене гриміла,

Не посмів глузувать яничар.

А тепер все пройшло, все минуло,

Чорна хмара кругом облягла,

Замість слави синам України,

Гірка доля у гості прийшла.

Після процесу СВУ—СУМ—УАПЦ комісар освіти т.зв. УССР, член московського політбюро Микола Скрипник, якии брав участь у допитах і слідстві підсудних, в одній своїй статті писав: «СВУ» у своїх лавах мала досить значне число професорів і викладачів вищих учбових закладів у Києві та інших містах… молоді контрреволюційні сили були об’єднані у додатковій організації СУМ /Спілка Української Молоді/,… яка підготовляла терористичні замахи на низку комуністичних робітників./ /АГ. Скрипник/, том 1-й, стор. 413, 1930 р., Харків/.

У так званій Українській Радянській Енциклопедії, Том 2-й, під гаслом «ПРОЦЕС СВУ» написано: «Відкритий судовий процес СВУ мав велике політичне значіння. Він розкрив ворожі наміри буржуазних націоналістів перетворити Україну в безправну колонію імперіялістичних хижаків».

Провідник СУМ М. Павлушков, на судовому процесі прокуророві заявив: «СВУ боролася за звільнення з-під «радянської» України. Ми розглядали сучасну Україну, як колонію Росії».

Незаперечним фактом є, що на Західних Землях України, які опинилися під Польщею, національний рух також не припинявся, а можливо у більш сприятливіших умовах набирав розмаху у більш динамічній активності. Молодечі націоналістичні організації та зокрема УВО під проводом Є. Коновальця паралельно з СВУ—СУМ провадили великі здвиги проти окупанта. Бойові акції УВО давались у знаки окупантові. Політичний рух на Західних Землях України переорганізувався в Організацію Українських Націоналістів /ОУН/, яка по розгромі СВУ—СУМ стала Всеукраїнською рушійною силою в боротьбі за УССД. Ця боротьба набрала виразної широко плянованої дії ОУН через проголошення 30-го червня, 1941 року, ДЕКЛЯРАЦІЄЮ ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТИ під провдом прем’єрміністра Ярослава Семеновича Стецька.

Цей акт німецько-нацистський загарбник зустрів кривавим розбоєм над ОУН та її сл. пам. провідником Степаном Андрійовичем Бандерою. Героїчна Українська Повстанська Армія, керована неперевершеним сл. пам. Генералом Тарасом Чупринкою, десятирічною активною боротьбою відстоювала Суверенність і Державність Відновленої Тимчасовим Правлінням Української Держави, проти двох наїздників.

У наслідок ІІ-ої світової війни багато української молоді опинилось на чужині, особливо в Европі. А тому, що з ініціятиви ОУН постало питання відновлення на еміграцїї СУМ, ідентичного з крайовою організацією СУМ, московсько-комуністична провокативна пропаганда повела на еміграції шалену кампанію проти СВУ—СУМ, з метою скомпрометувати еміграційний СУМ, мовляв, націоналісти взяли КҐБістську назву СУМ. Про те, що КҐБівське людоловство, провокації, скритовбивства застосовується тими диявольськими органами супроти націоналістів немає потреби доказувати.

Дошка “пам’яті діячів СВУ і СУМ – жертв судової розправи

Але дивним є, коли на еміграції із кіл, що проголошують себе демократичними революціонерами /що мені не зрозуміло, яка це демократична революція/, пишуть: «Пригадаймо, що першим і найбільшим актом советського масового терору, широко знаного тепер у світі під назвою «сталінські 30-ті роки», була, власне, відома фіктивна «справа СНУ» /В. Ірииіко, «Український голокосгп 1933 року» — стор. 30, видання Добрус-Сужеро, Нью-Йорк-Торонто, 1978р./. Авторові, скомсомолізованому, писати про те, що СВУ—СУМ не існувало, стверджувати, що це твір КГБ, є фальшива пропаганда, адже йому було лише 16 років, як відбувався процес СВУ—СУМ—УАПЦ. Де такі відомості дістав автор голокосту? Хіба від свого приятеля, по літературі товариша В. Собка, який знаходиться на терені УССР, а цей останній, через свого племінника Снігурьова, просунув на захід про вигадку СВУ—СУМ, з метою скомпромітувати ці організації. Слід підкреслити, що КГБ і тут попрацювало.

Що найгірше, а це, коли еміграційна Енциклопедія Українознавства, яка має бути науковим джерелом, подає за авторством Я. Білінського таке: «У літературі переважає думка, що СВУ—СУМ не існували, як організації, а скорше були провокаційною вигадкою ДПУ» /КГБ/.

Якщо писати в енциклопедії, що переважає думка, що СВУ—СУМ не існували, то така енциклопедія не є науковим джерелом, бо-ж слово переважає, нищить саму енциклопедію головно перед справжніми науковцями. Писання Білінського в енциклопедії сперті на особах, які тенденційно очорнювали СВУ—СУМ у 1931 році і тут на еміграції.

А що-ж свідчать особи, коли дізналися про таку писанину у вільному світі? А ось як:

Перше свідчення: Пані Анна Харлампович, яка має тепер 76 років з дому з містечка Броварі, Чернігівщина, розказує, що її батько Пантелей Харлампович у власній хаті провадив часто засідання верхівки СВУ, яка мала під собою три п’ятірки. Протягом декількох років приїздили до нас з Києва інструктори з централі СВУ такі, як Кочерга, Галан, Северюк, які в 30-му році були заарештовані і безслідно пропали. Мій батько, як місцевий Голова СВУ також був заарештований і більше ми його не бачили. Коли я дізналася з преси, що в ЕУкраїнознавства (Енциклопедія Українознавства – ред.) подано, що СВУ—СУМ є витвір КҐБ /ДПУ/ мене до такої міри збентежило, що я довго не могла отямитись, мені хотілося кричати на ввесь світ: брехуни, злочинці, провокатори. Я готова голову дати на відріз, бо ж мій батько згинув за ідею СВУ.

Друге свідчення: о. Іван Во-ов Лукіянович, який проживав у Добровеличківці /районний центр/ на Кіровоградщині, розповідає, що в його домі він провадив засідання п’ятірки /у складі 6 осіб/, членів СВУ, яких він організував з своїх парафіян. На цих сходинах ми обговорювали справи, — ширення правдивої історії України, організацій драматичних, хорових та інших гуртків, через яких, як провадити роз’яснювальну працю проти російської окупації України та підготовляти населення до зриву. Коли почались арешти, я втік до Хмелівського району, де оснувався в парафії настоятелем УАПЦ і також знайшов прихильних людей до СВУ—СУМ. Тут я попав під арешт, але доказів КҐБісти не мали, тому, що я тут був новою особою, але з часом добрались до мене.»

Трете свідчення: Михайлюк Анна з Новобузького району, на Миколаївщині, розповіла, що її дядько, /брат по батькові/, Михайлюк Михайло провадив серед молоді національно-виховну роботу. Він належав до СВУ— СУМ і у 30-му році був розстріляний, як голова організації. Він і вчив нас молодих пісню «Я сьогодні щось дуже сумую».

Четверте свідчення: П. Марія Карпова розповідає, «що у Миколаєві в семирічці, де я вчилась, існував гурток літературознавства в якому вивчались твори Шевченка такі, як «Кавказ», «До живих і мертвих і ненароджених» та патріотичні історичні пісні і все аналізувалось творчість під кутом національної просвіти. Коли в цій школі в 30-му році заарештували трьох учителів та декілька учнів, нам вияснили інші учні /старші/, що то були сумівці.»

П’яте свідчення: В Одесі існував обласний провід СВУ—СУМ, який складався із таких осіб: п. Родек – ректор педінституту, Іван Семенович Ільїн, – заслужений артист Республіки, Солтис Іван Дмитрович, – начальник Обласного Комітету у справах мистецтва. Всі вони були заарештовані і засуджені до розстрілу.

Шосте свідчення: В Петрівському районі, на Харківщині, існував відділ СВУ та СУМ. Керівником був Олексій Іванович Лукійович, – диригент оркестри. Тут сумівці вчинили замах на голову Райвиконкому Зелінського.

Можна було б навести більше прикладів, але із-за обмеженого часу невсилі згадати більше свідків.

Маю підкреслити, що цього року якраз припадає 50-тиріччя ганебного процесу над СВУ—СУМ та членів проводу УАПЦ, які були певним відтинком багатолітньої боротьби українського народу під московсько-большевицькою окупацією з позицій українського націоналізму в обороні підставових духових вартостей народу, загрожених матеріялістичним світоглядом. СВУ—СУМ—УАПЦ це символи і прапори національно-релігійної стійкости і змагань народу за його основні права.

Україна скривавлена, але нескорена, вона продовжувала боротьбу в дальшому етапі, під керівництвом ославлених ОУН—УПА—УГВР. Молода, непереможна Україна бореться далі. Ця бороть/ба пройнята ідеєю Володимира Великого, який оформив хрещення Руси-України у формах самостій тцької княжої доктрини, ця боротьба унадхненена добою Хмельницького-Мазепи, український змаг одушевлений Шевченком-Франком-Лесею Українкою, у чині за суверенність України поклали голови М. Міхновський і Петлюра, у змагу за відновлення УССДержави упав формотворень організованого українського націоналізму сл. пам. Євген Коновалеиь, і постаті незрівняного чину поклали свої голови в боротьбі проти окупанта України і такі, як Митрополит Липківський, С. Єфремов, М. Павлушков, В. Чехівський, Старицька-Черняхівська та інші, незрівняно в історії, відважний полководець Тарас Чупринка, який поляг у боротьбі за визволення многостраждальної України, упав з рук відвічного московського ката наш прапороносець ВЕЛИКИЙ МУЖ сл. пам. Степан Андрійович Бандера!

Хоч і падали наші герої, хоч і московсько-большевицька гидра застосовує людоненажерливих засобів до знищення українського Я, український народ вилонив із себе людину гасла «Київ проти Москви», який веде нині невгасиму боротьбу проти російського імперіялізму, застерігаючи світ від кривавої заливи комунізму, неокомунізму, неомарксизму і ще нео,-нео,-нео, -неофедералізму.

Віримо, що український націоналізм, керований Я. С. Стеиьком, стане символом здійснення у визволенні поневолених народів з під московського окупанта! Віримо, що прийде час, коли невольнії помоляться в Українській Самостійній Соборній Державі!

СПІЛКА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ 2

(з архіву ОУН, матеріял написании учасником СВУ-СУМ в рр. 1946-48.)

2. ПРОГРАМА Й ІДЕОЛОГІЯ «СПІЛКИ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ».

Головне завдання «Спілки Визволення України», як це виникає з зізнань усіх обвинувачених, було визволити Україну з-під совєтської влади, відірвати її від Росії та утворити з неї незалежну республіку. Це мала бути демократична республіка на чолі з президентом, з радою міністрів, відповідальною перед народнім представництвом, і з гарантією всіх громадянських свобод. Як зазначив Ніковський, після проголошення незалежности був би утворений нормальний тип європейської демократичної республіки. Зі зізнань обвинувачених видно, що «Спілка» бажала відбудувати Українську Народну Республіку, внісши деякі корективи до конституцій, які ухвалювали Центральна Рада і Трудовий Конґрес. Передбачалося також утворити військову диктатуру на переходовий час по упадку совєтського устрою, а згодом був би зреалізований парляментарний устрій.

Щодо аграрного питання, то «Спілка» мала на увазі відновити приватну власність на землю, — земля мала належати до тих, хто її обробляє, тобто до селян, але земля до них повинна була перейти, як зазначив Єфремов, за грошевим викупом її у великих землевласників. Приватну власність були б привернули в промислі і в торгівлі і лише підприємства загального державного значення залишались би удержавлені. Із зізнань Єфремова та інших виникало, що «Спілка» вважала за доцільне виплатити частину боргів царату, яка припадала на Україну, щоби в такий спосіб забезпечити собі добрі відносини з європейськими державами і можливість користуватися їхнім кредитом. Щодо релігійних справ, то Єфремов зазначив, що релігія це особиста справа кожного, але Автокефальна Церква, поки вона виконувала б якесь культурне завдання, могла мати деяку перевагу, деяку опіку держави. В такий спосіб «Спілка» вважала за доцільне забезпечити домінуюче становище Українській Автокефальній Церкві.

Треба, до речі зазначити, що поскільки «Спілка» була конспіративна організація, то писаної її програми не було і про неї свідчили лише зізнання підсудних.

Ідеологічно «Спілка» стояла на засаді національного визволення й відкидала засади комуністичного інтернаціоналізму та клясової боротьби. Головне гасло для всіх, як зазначив під час процесу Єфремов, було — держава понад партіями, нарід понад клясами, але були признані засади демократи. Єфремов у своїх зізнаннях додав, що він проти совєтського устрою тому, що цей устрій не забезпечує людності громадянських свобід. На закид прокурора, що на Україні, як і в цілому СССР, громадянських свобід позбавлена лише буржуазія, яка творить лише щось з 6% загального населення, Єфремов відповів, що позбавлення свобід цих 6-ти відсотків саме є несправедливістю, бо воно ламає засади демократії. «Спілка» між іншім боролася і за це, за повернення свобід і для цих 6-ти відсотків людности.

3. ТАКТИКА «СПІЛКИ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ».

Із зізнань Єфремова, Ніковського та інших обвинувачених виникає, що як головні засоби для добуття своєї мети «Спілка» вважала: а) провадити мобілізацію всіх патріотично настроєвих елементів в Україні; б) опанувати через своїх людей найважливіші совєтські організації та установи і вишукувати прихильників в совєтському апараті в Україні; в) підготовляти кадри, які слушного часу могли б кермувати революційною акцією і повстанням; г) розповсюджувати національну ідеологію серед широких шарів людности, а для цього проникати до совєтських видавництв і редакцій, до літературних і артистичних у групувань, утворювати хори, драматичні гуртки, освітні осередки тощо: д) інформувати громадянство про політичні події через нелегальне пресове й інформаційне бюро, зорганізоване у Харкові під проводом Миколи Чехівського; е) провадити аґітацію серед селян і робітників на грунті господарських і апровізаційних труднощів, а також і викликувати такі труднощі при допомозі своїх людей у кооперативних і господарських організаціях.

Як зізнав Ніковський, члени «Спілки» надіялися на можливість комплікацій у міжнародній ситуації Рад і на утворення єдиного фронту європейських держав проти СССР. Якщо наступила б інтервенція цих держав, «Спілка» також розпочала б збройну акцію проти Рад.

Цікаво, що, як виходило з зізнання Єфремова, «Спілка» вважала за можливе еволюцію совєтської влади в Україні в напрямку демократизації, а також і те, що совєтська влада, не маючи змоги виконати своїх обіцянок працюючим масам, примушена буде капітулювати, а владу від неї перейме організована демократія. Єфремов зазначив, що збройне повстання не було єдиним способом боротьби і що малося на увазі також і інші способи визволити Україну з-під влади Рад. Щодо терору, як способу боротьби, то на суді не здобуто досить даних, які дозволяли б допускати, що «Спілка» його застосовувала, хоч прокуратура і вживала заходів зафіксувати це у зізнаннях обвинувачених. Студент Павлушков зізнав, що «Спілка Української Молоді» принципово стояла за застосування терору, при чому частина членів уважала за доцільне застосовувати терор лише до найвищих осіб з совєтського уряду, а решта гадала, що це треба робити і щодо представників місцевої влади. Єфремов нібито казав Павлушкову, шо не будучи прихильником терористичних актів, вважає за можливе при совєтсьних умовинах застосовувати їх, при чім виключно щодо найчільніших представників совєтської влади, бо тільки тоді терор буде мати позитивні наслідки. Сам Єфремов на суді зазначив, що «Спілка Визволення України» не тільки не застосовувала терору, але навіть не мала для цього засобів. Взагалі терор був скоріше темою для теоретичних дискусій членів і поза ці межі не виходив. На практиці, як зізнав Єфремов, «Спілка Визволення України» не застосовувала ніякого акту терору і не забила ні одного комуніста…

У практиці «Спілка Визволення України» звертає увагу та особлива подробиця, що її члени, часто, маскуючи свої правдиві політичні переконання — прикидалися прихильниками комунізму, щоб у такий спосіб полегшити собі доступ до різних совєтсьних установ і законспірувати свою протисовєтську діяльність. Так, наприклад, один з головних обвинувачених, Гермайзе. ще з року 1922 робив вигляд, що розчарувався в національному українському русі і став «зміновіховцем», тобто визнав совєтську плятформу. Обвинувачений Павлушков це цілком підтвердив, додавши, що «Спілка» взагалі рекомендувала своїм членам стосувати таку тактику. Згадував про це у своїй промові прокурор Ахматов, говорячи про обвинуваченого Іваницю, який провадив подвійну гру, з одного боку вміщаючи в радянських часописах комуністичні статті і перебуваючи на становищі міськради, а з другого — будучи одним з найдіяльніших членів «Спілки».

4. «СПІЛКА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ» ТА УКРАЇНСЬКА ЕМІҐРАЦІЯ.

«Спілка Визволення України» постала, як вже відомо, під впливом відомостей, що їх отримав Єфремов з закордону, зокрема під впливом двох фактів: 1924 року вернувся до Києва Ніковський, який, покликуючись на інструкції, одержані від провідників української еміґрацм і Головного Отамана, заявив Єфремову, що наступив час розпочинати боротьбу за визволення і незалежність. Року 1926, як зазначив Єфремов, дістав він листа від емігранта Чикапенка, що в імені української еміграції вимагав утворити на Україні «Спілку Визволення України». Цей лист зробив велике враження і негайно ухвалено приступати до її організування. Другий факт, що мав велике значення, це було вбивство Петлюри у травні року 1926. Ця подія викликала величезне враження в Києві і була гаслом розпочинати акцію.

Контакт з українською політичною еміграцією утримувався за допомогою наукових закордонних відряджень декого з київських учених. Отже використано подорожі за кордон Ганцова і Черняхівського, які за кордоном з доручення Єфремова бачилися з провідниками української еміграції. З такий спосіб «Спілка Визволення України», підтримуючи постійний зв’язок із закордоном, діставала інформації про міжнародне становище совєтського Союзу, постачаючи з свого боку інформації про життя в Україні.

Обвинувачений Дурдуківський зізнав між іншим, що центральна група «Спілки» вживала всіх заходів, щоб перебувати у постійному зв’язку з українською еміграцією і закордонною філією організації. Розподілено і працю між членами «Спілки» за кордоном і в Україні: «Спілка» в Україні мусіла створити умови, що сприяли б боротьбі проти Рад і проголошенню незалежности, члени закордонної ФІЛІЇ повинні бути популяризувати ідею незалежности України у публічній думці європейських держав і використовувати для цього дипломатичні кола. На чолі закордонної філії «Спілки», за зізнаннями Дурдуківського, стояв Лотоцький, до складу-ж її входили Прокопович, Мацієвич, Чикаленко, Дорошенко. А за зізнаннями Ніковського до таких членів належали ще Шульгин і соціял-демократи Мазепа та Феденко. Шульгин мав провадити політичну акцію у Парижі, Лотоцький — у Варшаві, Мацієвич — у Букарешті, Дорошенко — в Берліні.

Обвинувачений Черняхівський наприкінці 1926 року відбув подорож за кордон, щоб поінформувати провідників української еміграції про постання «Спілки Визволення України», а також, щоб поінформуватись про настрої і пляни еміграції у зв’язку з убивством Петлюри. Черняхівський конферував з Дорошенком. Прокоповичем, Лотоцьким та іншими провідниками еміграції. Головне завдання цієї подорожі, як зазначив Дурдуківський, було довідатись, в якому стані перебуває український уряд після вбивства Петлюри, і як ставляться до нього великі держави. Черняхівського поінформовано, що місце по Петлюрі зайняв Андрій Лівицький, якого кандидатуру підтримала частина еміграції. По повороті з закордону Черняхівський поінформував членів «Спілки» про свої враження, після чого розпочалась велика дискусія про ролю і значення еміграції. Старицька—Черняхівська не надавала значення праці політичної еміграції та уряду УНР, зазначаючи, що краще ліквідувати українську державність, що залишилась за кордоном у формі уряду УНР, і замінити її на реальний провід, що утворився в Києві у формі всеукраїнської «Спілки Визволення України». Але проти цього категорично висловились майже всі члени президії СВУ. За зізнанням Дурдуківського, Єфремов, Ніковський і Чехівський рішуче були проти цього, зазначаючи дослівно, що «існування уряду УНР на еміграції це до певної міри угрунтування нашого права на Україну, наш дорогий, не платний, політичний вексель до Европи й до большевиків, — є це великий козир, великий плюс, якого вже не може придбати собі СВУ і який слушного часу відіграє рішуче ролю у справі «визволення».

Взагалі треба підкреслити, що майже всі обвинувачені, як це вони самі ствердили у своїх зізнаннях, визнавали прапор УНР, хоч серед них були прихильники й інших політичних орієнтацій. Так наприклад голова «Спілки Української Молоді», Павлушков, зазначив, що хоч він особисто і був прихильником гетьманату, але мусів провадити свою працю на плятформі УНР, бо загал молоді і студентів був цілком відданий цій концепції і перебував під впливом ідеології Петлюри, якого вважав національним героєм. Культ Петлюри був так поширений серед молоді, що — як зазначив другий обвинувачений студент Матушевський, – дехто зі студентів підроблював посвідчення ніби з підписом Петлюри, щоб у такий спосіб піднести свій авторитет серед молоді. Павлушков зізнавав також, що культ Петлюри розповсюджувано також і по інших трудових школах Після вбивства Петлюри у травні року 1926, в Софійському соборі у Києві влаштовано потаємну панахиду: зібрався тоді великий натовп, серед якого студенти розкидали проклямації, присвячені пам’яті Петлюри. Єфремов і Чехівський занали, що крім відправи у церкві «Спілка» влаштувала реферати про Петлюру. Поширювали також поезії, присвячені Петлюрі, що їх написало кількох визначніших сучасних поетів. Популярність Петлюри і вплив ідеології УНР були такі великі, що всяку працю, спрямовану проти Рад, можна було провадити лише під цими гаслами.

Характеристичне з цього приводу дав зізнання обвинувачений Ніковський. За його словами, він ще року 1924 зірвав з Петлюрою і виїхав до Берліна, де нав’язав зносини з групою колишнього гетьмана Скоропадського. Водночас він обіцяв Шульгинові та іншим представникам УНР, що в разі повороту в Україну, він не буде виступати проти Петлюри й УНР. Повернувши до Києва, Ніковський інформував Єфремова та інших про політичну ситуацію за кордоном, при чім гостро критикував Петлюру й уряд УНР. Проте Єфремов і інші зазначили Ніковському, що якщо він хоче мати успіх у своїй політичній і громадській справі, то не повинен критикувати Петлюру, якого всюди в Україні вважають національним героєм. Після цього Ніковський, як сам він це зізнав, змінив свою тактику і став підкреслювати, що він емісар УНР, довірена людина Петлюри й уряду УНР. Отже виходило, що Ніковський вернувся в Україну, щоб провадити політичну працю за вказівками прихильників Скоропадського. Взагалі у зізнаннях Ніковського чимало суперечностей.

Впливи й ідеологію УНР у політичному житті совєтської України ще більше підкреслив у своїй промові прокуратор Ахматов. Він зазначив, між іншим, що завдання «Спілки» в ділянці культури полягало на тому, що кожний письменник мусів у своїх творах популяризувати програму УНР. Концепцію УНР пропаговано також у колах Академії Наук, головно через медичну секцію Академії, якої члени дивилися на свою працю, як на шлях до утворення УНР. Науково-педагогіче товариство, що існувало при Академії Наук, об’єднавши всіх визначних працівників освіти, протиставляло себе народньому комісарятові освіти, як зазначив обвинувачений Іваниця, підготовляло кадри фахівців, навіть цілі департаменти, що слушного часу могли перетворитись у міністерство освіти УНР. Під гаслом УНР провадила свою працю і шкільна секція «Спілки Визволення України». Ахматов зазначив, що під впливом цього школа підготовляла з дітей кадри свідомих громадян УНР, Цікаво також те, що промови й інших прокураторів присвячені були не так провинам обвинувачених, як полеміці з концепцією УНР. Прокуратор Михайлик, наприклад, майже всю свою промову присвятив критиці ідеології УНР і Головного Отамана Петлюри. Також і Любченко головно полемізував з урядом УНР, не ощаджуючи чорних барв та вживаючи часто досить гострих висловів на його адресу, як наприклад «уряд ганебної торгівлі Україною», «уряд плазування перед світовим капіталом» і т.п. На думку Любченка головне завдання політики уряду УНР це «продажа України імперіялістам». Цьому, за словами Любченка, цілком відповідала програма «Спілки Визволення України», яка намічала реставрацію капіталізму й віддачу України «під протекторат панської Польщі».

[Опубліковано в журналі “Аванґард” (США), ч. 6 (155) 82 Р.XXXVI, С. 325-335]