Визначні діячі СУМу 1920-х років: Сарма-Соколовський Микола Олександрович

1. Микола Сарма-Соколовський (1910-2001)

САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ (нар. 19.05. 1910, с. Хороше Павлоградського повіту на Катеринославщині (тепер Петропавлівський р-н Дніпровської обл.) – п. 9.08. 2001, м. Новомосковськ Дніпровської обл.) – художник, бандурист, поет, священик УАПЦ, один з організаторів СУМу 20-х років, учасник підпілля ОУН, політв`язень.

КОБЗАРСЬКИЙ ПАНОТЕЦЬ

(спогад)

Початок 90-х років ХХ ст. був бентежним і захоплюючим. Калейдоскоп подій хмелив голову, хвилі громадського піднесення збурювали внутрішню потугу, спонукали до активного вияву національних почуттів. У людей прокинулася спрага до відкритого спілкування, до пошуку однодумців… І час дивним чином сприяв подібним процесам – на деякий період ніби відкрилися “брами щирості”, небайдужі люди радо ішли на контакти і в колі однодумців нерідко ділилися своїми ідеями, прагненнями і надіями.

Серпневого дня 1992 року, під час однієї з громадських акцій Спілки Української Молоді, до мене підійшов відомий харківський поет Микола Козак і, відкликавши вбік, докірливо заговорив:

– Ви тут виступаєте за реабілітацію політв’язнів, а чи знаєте, що в Новомосковську живе видатна людина – колишній учасник СУМу двадцятих років, крайового проводу ОУН, священик, поет і бандурист Микола Сарма-Соколовський?

Я був ошелешений: невже в наших краях ще є живі учасники спротиву 20-40-х років? Невже станеться нагода зустрітись із людиною, яка поєднувала у собі те, чим я був захоплений і чим марив останні роки. Потреба на спілкування з людьми-символами була дуже високою у нашому молодіжному середовищі. Для нас не існувало перепон, юнацький запал й авантюрний порив дозволяли долати найдальші відстані. Тож, М. Козакові не довелося мене переконувати – я одразу запропонував негайно їхати. Але, погомонівши з сумівцем Сашком Волковим, який приєднався до нашої компанії, вирішили влаштувати всі свої справи і вибиратися через день .

Разом з панотцем (1992)

Дорога до Новомосковська бігла весело і швидко. Кумедні розповіді М. Козака про пригоди зі свого життя і веселі компанійські розмови непомітно скорочували шлях. Та десь усередині мене і Сашка бентежила тільки одна думка. Подумки уявляючи собі образ людини, до якої прямували, ми дуже не хотіли помилитися. Чомусь не хотілося побачити виснаженого життям чоловіка, який живе світом своїх спогадів і бачить у сьогоденні проекцію давнини. Тож як ми щиро зраділи, коли побачили перед собою жвавого сивочолого чоловіка, із життєрадісним поглядом із-під нібито насуплених брів і юнацькою, трохи насмішкуватою, посмішкою.

– Чого стоїте там у коридорі, заходьте! – весело заговорив він до нас. – Ну, Козаче-побратиме (це до Миколи Козака), що за козаків ти мені привіз – знайом!

Після короткого відрекомендування Сарма-Соколовський запримітив у моїх руках дорожню сумку із бандурою.

– Граєш? – Ну, ну, не соромся – показуй!

Я дістав свою старосвітську бандурку і почув здивований і, разом з тим, захоплений голос панотця;

– Оце так-так! Де ти таку красуню роздобув?

І дбайливо, із притаманною тонкому знавцю бандурницької справи делікатністю, п. Микола взяв із моїх рук інструмент, ніжно притулив до себе і заграв кілька акордів.

– Звучить добре, гортанно… так кобзарі колись говорили про добрий інструмент. А коли добрий інструмент, то мусить бути і хвацький гравець. А ну, заграй, козаче, покажи, на що здатний!

– Що ж Вам заграти? – несміливо запитав я. – Гравець із мене ще нікудишній – бо не так давно став оволодівати кобзарською справою…

– Грай, що на серці лежить – перебив мене п. Микола і, щоб остаточно розвіяти мою сором’язливість, покликав свою дружину Варвару, яка поралась на кухні.

На той час я був аматором-початківцем і тільки-тільки намагався осмислювати кобзарський набуток. І все ж, відчуваючи до себе увагу, за звичаєм заплющив очі і затягнув по-простому, по-старосвітському:

Ой Морозе, Морозенку,

Ти славний козаче!

За тобою, Морозенком,

Вся Вкраїна плаче (…)

Сарма-Соколовський мовчки вслухався і, коли я закінчив співогру, зауважив:

– Ти співаєш по-слобідському, і спосіб гри у тебе харківський, кобзарський, справжній.

Більшої похвали мені і не треба було. Ніби камінь спав з плечей, я став сміливішим, – і пісні співалися самі собою…

Микола Сарма-Соколовський з дружиною Варварою Соколовською (1992)

Згодом узяв власними руками зроблену бандуру і п. Микола. Стиха полилися вервиці українських мелодій і звідкісь із глибини – хвилі кобзарських рецитацій. Наче заворожені, ми з кожним передзвоном бандури занурювались у медитативний потік панотцевої співогри. Вразили нас зовсім не голос, який через вік вже не був сильним, і не майстерність гри – пальці п. Миколи вже не могли, як у молодості, жваво перебирати струни. Хвилював нас особливий душевний струмінь і натхненні відчуття, що з’являються від єднання споріднених душевних стихій. Скріплені у бандурному мотиві суголосні переживання змивали віковий розрив, надавали нового сенсу нашим ідеям і переконанням… Якось зовсім непомітно співогра панотця переросла у нескінченну спраглу розмову… “Посеред руїн я все життя шукав Україну – шукав і бачив лише її обрії. Але ця стежина пошуку давала мені сенс існування, підіймала над метушливим животінням”, – ділився своїм сокровенним панотець.

Перед нами проносилися живі картини спогадів п. Миколи про буремну юність, запеклу боротьбу із загарбниками, таборову нескореність і незламність у зрілий вік. Ми слухали і не могли наслухатися – перед очима ніби горталися сторінки тієї живої історії, на героїчних подіях якої ми себе виховували. Заворожувала і добірна, соковита мова панотця. Насичена простонародним колоритом, природньою художньою образністю і карбованою чіткістю думок, вона мала здатність хапати за душу зсередини, упорядковувати внутрішній хаос слухача… Швидко минав час, і коли настала пора прощатися, всі думали лише про майбутні зустрічі.

У вервиці зустрічей з п. Миколою однією з найзнаменніших стала поїздка панотця до Харкова на урочистості з нагоди відкриття пам’ятного знаку воїнам УПА на Покрову 1992 року. Микола Сарма-Соколовський, як священик УАПЦ, правив службу поряд із Архієпископом Харківським і Полтавським Ігорем (Ісіченком) та священиками греко-католицької церкви. Урочиста подія відбувалася на колишньому міському цвинтарі, що за часів режиму був перетворений на парк відпочинку – т. зв. “Молодіжний парк”. Біля пам’ятника – хвилі синьо-жовтих і червоно-чорних прапорів, нескінченний людський потік, строгі колони курсантів військових училищ… І над всім – молитовна урочистість екуменічного єднання священиків українських церков. Молебен справив на присутніх величезне враження, але, напевне, найнезабутнішою стала полум’яна промова панотця. У виступі п. Миколи не було пустих і бундючних гасел, його слова линули до серця і проймали до самих основ. Тоді багатьом запам’яталися звернені до сучасників слова панотця: “Лише вічна незгода, вічний вогонь дає нам сили. Немає сили? Значить, не достатньо прагнемо – сили з’являються лише по потребі. Це – закон Божий: дається лише стільки, на скільки віруєш, на скільки прагнеш. Не можна вимагати у небес більшого, коли прагнення мізерні. Людина перемагає тільки, коли вірить і віруючи прагне !”

А надвечір була зустріч у колі харківських друзів – творчої інтелігенції і молоді. Безконечник розмов, співів, читань віршів, дружніх суперечок з п. Миколою мов магічне дійство захопило всіх мало не до ранку… Слова п. Миколи розходилися по тілу теплотою доброго вина і, ніби душевні ліки, знімали напругу та розгубленість, додаючи сили і пружності. Як і всі присутні, я намагався знайти у словах п. Миколи опертя своїм переконанням. Пам’ятаю, як мене сколихнуло одне з одкровень панотця:

– То нічого, що сьогодні сутінки і мряка – завтрашній день все одно за нами! – гаряче говорив він нам. – Ми не маємо права пливти за течією. Коли не на часі зброя – бери книжку! Читай, учись, потім – твори! У творчості і творінні – не менша зброя! Навчайся сам, навчай своїх друзів, близьких – це вже немала справа. І віруй!

Під час наступних зустрічей п. Микола багато розповідав і про кобзарів та бандуристів початку-середини ХХ ст., чимало з яких він знав особисто. Із надзвичайною теплотою він згадував бандуристів Івана та Михайла Склярів, Івана Яріша, Никифора Чумака, Івана Риндю, Хведора Глушка, Петра Литвиненка, Миколу Сітко, Олеся та Михайла Корецьких, братів Писанок, Гаврила Зелінського та багатьох інших. У розповідях Сарми-Соколовського легендарною мені уявлялася постать незрячого кобзаря Петра Гузя, який, супроводжуючи протибільшовицькі повстанські загони отамана Христового, склав думу про народного ватажка. Таємничості набував і образ кобзаря-воїна Антіна Митяя-Петюха, який, попри своє каліцтво, добре володів шаблею, стріляв на звук із револьвера, їздив верхи на коні та навчав бандурницької справи вояків УНР. Та особливо запам’ятався спогад про талановитого молодого бандуриста Миколу Сітка, життя якого закінчилося трагічно. “Він не співав і не грав, а ніби малював образ золотим пензликом свого голосу”, – згадував про нього п. Микола. Образи бандуристів і кобзарів з юнацьких років бентежили панотця, і, за його визнанням, були вирішальними у формуванні особистого світогляду, трибу життя і, власне, долі. Мабуть через це він із радісним захопленням розповідав усім своїм знайомим про кобзарські зустрічі, вважаючи кожен новий спогад про них дуже важливим для слухачів і себе особисто. “І ці образи завжди зі мною, і, може, коли помиратиму, і це напевне, я з ними попрощаюся, як із живими”– говорив п. Микола.

Таким пан Микола лишився в нашій пам’яті назавжди

Неможливо обминути роль Миколи Сарми-Соколовського у розвитку сучасного бандурницького виконавства, течій новітнього кобзарства. Будучи завжди епіцентром збору найактивніших творчих сил, п. Микола наснажував і благословляв на співоцький шлях багатьох виконавців. Навчаючи не стільки механічно, скільки духовно, панотець розкривав перед неофітом простір співоцького поступу, вказував на ключові світоглядові орієнтири та підводив до самоусвідомленого розкриття початківцем власної творчої перспективи. І нерідко так бувало, що виконавець, поспілкувавшись із п. Миколою, позбувався багатьох внутрішніх комплексів, ставав вільним від творчої кон’юнктури і побутового споживацтва, діставав нове дихання у власних пошуках та прямуванні до звершень. Багато бандуристів щиро за це вважали Миколу Сарму-Соколовського своїм духовним батьком, кобзарським панотцем.

Як і перед багатьма іншими, Микола Сарма-Соколовський завжди поставав переді мною прикладом незламної віри, безкомпромісової стійкості, самовідданості на обраному шляху. Пам’ятаю, як незадовго до своєї смерті, тяжкохворий панотець, тамуючи біль говорив мені: “Людина, яка не бореться, – не живе. Я не знаю, що таке відпочинок… Ніби солдат за кулеметом, я за друкарською машинкою… У свої віршах я живу – і тим щасливий!..” Від свого життєвого кредо п. Микола не відступав до останніх хвилин, мобілізуючи усі свої внутрішні і фізичні сили до творчої праці.

Іноді, навіть один тільки спогад про п. Миколу має здатність наснажувати на самовіддане служіння вищим ідеям. Нерідко, у тяжкі хвилини життєвих розчарувань та смутку, із душевної далі приходять на згадку заповітні слова панотця Миколи Сарми-Соколовського: “Лише вічна незгода, вічний вогонь дає нам сили. Немає сили? Значить, не достатньо прагнемо – сили з’являються лише по потребі. Це – закон Божий: дається лише стільки, на скільки віруєш, на скільки прагнеш. Не можна вимагати у небес більшого, коли прагнення мізерні. Людина перемагає тільки, коли вірить і віруючи прагне!”

Свіжий струмінь проходить через тіло, і з’являється радісна впевненість, що долає обставини, дає сили для боротьби і наснагу для творчості.

Кость Черемський

Відео з Миколою Сарма-Соколовським:

Відкриття Пам’ятного знаку УПА в Харкові:

 

Спогади:

Микола Олександрович Сарма-Соколовський – Частина 1
Микола Олександрович Сарма-Соколовський – Частина 2
Микола Олександрович Сарма-Соколовський – Частина 3
Микола Олександрович Сарма-Соколовський – Частина 4

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *