Микола Сарма-Соколовський – Спогад про Спілку Української Молоді

НЕВІДОМІ СТОРІНКИ СУМу 1920-х років.
Микола Сарма-Соколовський – Спогад про Спілку Української Молоді.

Історія спротиву українського народу 1920-1930-х років російсько-більшовицькому тоталітаризму нині є дуже актуальною. На жаль деякі славні сторінки цієї звитяжної боротьби досі висвітлюються переважно упереджено і віктимно. Чи не найхарактенішим прикладом такого ставлення є незаслужено обмовлена організація українського юнацтва – Спілка Українької Молоді, яка діяла наприкнці 1920-х років у багатьох містах Сходу України. Одним із доказів реального існування цієї організації є спогад визначного митця, бандуриста Миколи Сарми-Соколовського, якого було засудженого за участь в СУМі 1929 року.

Після навчання в Миргороді в художньо-керамічній профільній школі ім. Гоголя та мого кобзарювання з капелою бандуристів Олеся Корецького, я навчався в Дніпропетровську на художньо-професійних курсах, які тоді очолював відомий художник Михайло Панін. Жив я тоді на Богомолівському острові, що тепер чомусь називається Комсомольським. Теперішня назва контрастує з пам’ятником Тарасу Шевченку, чи не найбільшим пам’ятником на Україні. А жив я на цьому чудовому острові у баби Лободихи. Як бандурист, відвідував Клуб залізничників, при якому працювала капели бандуристів з керівником, чудовим кобзарем Часником (на жаль, ім’я його не пам’ятаю). Клуб залізничників завжди вечорами ряснів молоддю. І після чергового концерту нашої капели бандуристів, до якої я також належав, доля зіткнула мене зі студентами Дніпропетровського медінституту – Євгеном Білим та Юрком Великодним. Ми з Євгеном враз порозумілися і стали друзями, бо нас об’єднувала українська національна свідомість. Від нього я довідався, що в Дніпропетровську була створена Євгеном Букаєвим у 1927 році підпільна молодіжна націоналістична організація, до якої належали, крім Євгена Букаєва, Петро Попруга, Олесь Литвинснко та інші. Але, на жаль, ця організація довго не проіснувала – була викрита ГПУ і засуджена. Однак вона по собі залишила коріння, за яке вхопились Євген Білий та його старший браг (ім’я його не пам’ятаю), що вчився в Харкові, і створили в Дніпропетровську нову підпільну організацію із назвою Спілка Української Молоді, а скорочено СУМ. Про таку організацію я давно мріяв, і, звісно, відразу ж став її членом. До нашої організації приходили все нові люди. її членами стали мої однокурсники: Сашко Павленко, Яків Лукаш та інші.
В той час, коли я жив на Богомолівському острові, він був глухий і навіть трохи інтимний для закоханих, бо між парком і островом не було ще такого чудового мосту, який зараз провисає над Дніпром, і люди користувалися тільки човновим перевозом. Цей острів для нашої організації був дуже зручним місцем для зустрічей, і ми встигли зібратися кілька разів. А одного разу, коли я зустрівся з Євгеном Білим, відразу по його обличчю побачив, що щось сталося. Ще я не встиг у нього спитати, як він сам схвильовано:
– У Харкові арешти. Заарештовано Павлушкова, як головного керівника СУМу, і його брата. Масово репресують свідому українську інтелігенцію. Не виключено, що арешти почнуться і в Дніпропетровську.
Потис мені руку і пішов розгублений та засмучений. А я ще стояв, приголомшений почутим. Із важким серцем повернувся на Бого-молівський острів до баби Лебедихи. Євген не помилився: у Дніпропетровську було заарештовано братів Сергія Єфремова – Петра та Михайла з сином Костем.
А в той час у Харкові вже над Сергієм Єфремовим, багатьма українськими науковцями та взагалі інтелігенцією провадили слідство по сфабрикованою самим ГПУ організацією СВУ, якої насправді не було.
Я пам’ятаю, що наші художні курси містилися на Харківській вулиці у старому двоповерховому будинку, і оскільки вони були вечірні, то живопис на них провадився вдень по неділях і святкових днях. Одної неділі, коли всі курсанти працювали над живописом, а з ними і я, до мене підійшов викладач політекономії. До цього часу він не звертав на мене ніякої уваги, і раптом мені каже:
– Соколовський, я хочу з тобою побалакати. Але не тут. Проведи
мене трохи.
Я поклав палітру та етюдник і пішов за ним, нічого поганого не підозрюючи. Уже на вулиці, взявши мене під руку, він спитав:
– Соколовський, як ти живеш матеріально?
– Як усі курсанти. Допомагають пензлі та фарби, – відповів йому.
– Коли на курсах був вечір і ти там чудово виконував думу про Мазепу, я вирішив тобі допомогти. Ти комсомолець? – раптом спитав.
– Ні, – крутнув я головою, намагаючись вивільнитися з його спітнілих рук.
А він вів мене далі, тримаючи за лікоть, промовляючи щось невиразне і незрозуміле. Вже ми йшли проспектом Карла Маркса. Що він далі казав, я не пам’ятаю. А коли підійшли до трамвайної зупинки, що близько будинку Хренникова, який має на фасаді орнаментований фриз, Зайцев став озиратися, і мені так квапно:
– Вибач, Соколовський, нашу розмову закінчимо завтра. А зараз
я поспішаю. А ось і мій трамвай.
Покинувши мене, невеличкий чоловічок ураз опинився у гурті людей, зблиснув лисиною і зник у трамваї. Я згадав, що на курсах лишив свій етюдник і потрібно було мені вернутися, щоб його забрати. Але не встиг я зробити й кілька кроків, як два типи з усмішкою, вдаючи вигляд моїх друзів, міцно вхопили мене за руки.
– Друзья, может вы ошиблись? – спитав я.
– Нет. Нам нужна серая рубашка и коричневый ремень.
Мене повели далі. Хіба можна пригадати те сум’яття думок, яким виповнилась моя голова. Я навіть не відчував, скільки часу ми йшли. Але затямив на все життя вивіску, що постала перед моїми очима із разючою назвою жахної установи великих літер ГПУ. Цієї назви тоді боялося все населення України, не тільки я.
Коли я переступив поріг цього клятого будинку, лапищі, що тримали мене під руки, розімкнулися, і я ще із зімлілими руками підіймався по сходах. В одній із багатьох кімнат на мене чекали два інші типи. Один в уніформі чекіста сидів за письмовим столом, а другий, молодий, комсомольського віку, у цивільному стояв біля гратованого вікна. Той, що сидів, сказав мені:
– Арестованный, сядьте.
Ті, що привели мене сюди, щось йому сказали і вийшли.
Я чекав на перше запитання, думаю: “Хто ж продав нашу організацію?” На мене дивилися великі брунатні очі, що зовсім не ворушилися, як два мідні п’ятаки. Нарешті я почув:
– Соколовский Николай Александрович, нам известно, что вы ярый украинский националист и являєтесь членом подпольной контрреволюционной организации.
– Это ваши фантазии, – хотів я безсило спростувати це обвинувачення, але заворушилися очі, і я вже почув страшне, несподіване для мене:
– Мой коллега ездил в ваше роднос село Хорошее Петропавловского района и привез оттуда протокол с показаннями ваших дєревенских товарищей.
І подав протокол. Те, що в ньому було написано, мені здалося живими мурашками, однак я прочитав підписи моїх друзів: Григорія Чорного, Романа Борзова та ще двох. Тепер я змушений був прочитати написане. Григорій Чорний свідчив, що я маю націоналістичні переконання і навіть нав’язував їх йому. Роман Борзов сказав, що в Дніпропетровську є підпільна організація молоді. І хоч ці свідчення спростували мої товариші Микола Донченко та Клим Тільний також у протоколі, однак для слідчих більше важили негативні свідчення, ніж позитивні. Я сидів приголомшений. Цей протокол мені видався моїм вироком. А досвідчений чекіст уже іншим голосом:
– Николай Александрович, нам много не надо. Назовите только имя и фамилию руководителя вашей подпольной организации, и мы вас отпустим. Знаю, моє предложение вам не понравилось, но у вас будет время подумать в камере об этом, и вы согласитесь. У вас другого выхода нет.
– Миша, отведи арестованного во вторую камеру, – глянув на свого молодого помічника, що до мене не промовив жодного слова.
– Пошли, – глянув на мене він і відчинив двері.
Ми, пройшовши довгим коридором, опинились в асфальтованому квадратному дворику, в обставі трьох мурів, що вгорі їжачились колючим дротом, та стіни головного будинку, вікна якого дивились у цей дворик. Ліворуч у дворику “красувався” клозет, праворуч – невеличкий будиночок з трьома вікнами, що мали намордники. Як із землі виріс старшина.
– Товариш Коновалов, отведи арестованного во вторую камеру, –
наказав молодик, що мене супроводив.
Коридор мав троє дверей з великими замками до трьох камер. У старшини в руках забряжчали ключі.
Я опинився в другій камері, що була видовжена, мала заґратоване вікно з намордником, тому і вдень світила електрична лампочка.
Ліворуч, зразу від дверей, починались одноповерхові нари і тягнулися попід стіною на довжину всієї камери. На них сиділи і лежали люди. Гнулися і на підлозі. Увага всіх була на мені, як на новачкові. Я привітався і сів на краєчку нар. У мене щось питали, я відповідав, питав теж. І до вечора я вже знав усіх, хто мешкає в камері. На нарах, близько мене, “жив” високий, з качиним носом в окулярах, чоловік. Це був письменник і редактор дніпропетровського журналу “Зоря” Василь Чапля із села Миколаївки Новомосковського району. Рядом – односельчанин Чаплі, чорнявий, широкобровий Данило Бутенко, що тієї весни закінчив педінститут у Дніпропетровську і був призначений у котрусь із шкіл Краснограда. На нарах сидів з борідкою, як у Винниченка, начальник обласного радіомовлення Дніпропетровська Володимир Чоповий. Ще займали нари: доктор Павловський, літній чоловік великої важкої статури, та директор сільської школи в якомусь селі балакун Гарбуз. Всі вони, яких я згадав, були під слідством по справі вигаданої СВУ.
А на підлозі сиділи і лежали поляки, що не хотіли бути в Радянському Союзі і тікали до Польщі. В пам’яті лишилось кілька прізвищ поляків: Петкевич, Вольневич, а ще був білорус Федченя.
Увечері відчинилися двері камери і нам старшина Коновалов уніс великого емальованого чайника з чаєм і в таких же мисочках кашу. Але в мене не було ні ложки, ні кухля. Та в камері були добрі люди, і я все мав. Мені, голодному, смакувала каша. А після “отбою”‘ симпатичний чоловік Данило Бутенко трохи посунувся і запросив мене лягти на одному матраці. Я, звісно, не міг заснути. В уяві поставали мої сільські товариші Григорій Чорний та Роман Борзов, що дали свідчення проти мене. Мене не здивувало, що Гриць Чорний так негативно сказав про мене, бо він був звичайний сільський хлопчина і, звісно, злякався, коли його допитували ГПУшники. А Роман Борзов свідомо мене видав, як колишній секретар комсомольського осередку. І я зрозумів, що він пов’язаний був з ГПУ, і це мене приголомшило. А я йому, як телепень, бовкнув, що в Дніпропетровську є підпільна молодіжна організація. Та ще добре, що я йому не назвав прізвища керівника організації. Роман знав, що я вчуся на художніх курсах, а тому ГПУ мене знайшло і наказало своєму сексотові Зайцеву вивести мене на проспект Карла Маркса, аби там віддати мене в руки оперативникам. Але слідство тільки починалось, і все залежало від мене, як я на ньому поведуся. Вже прогуркотів, напевне, останній трамвай близько мого ув’язнення, і лише перед ранком я заснув.
(уривок з повісті «Услонці», розділ перший. Публікується за виданням: Сарма-Соколовський, М. Услонці. – Дніпропетровськ: Ліра. – 2011 р. – С. 17-21)