TRIBUTE to VALER BONDAR
До річниці відходу у вічність Валерія Бондаря 30.10.2012
I’m just a soul, whose intentions are good,
Oh Lord, please don’t let me be misunderstood
Joe Cocker
Деякі люди стають леґендами ще за життя. Як самотні острівці твердого ґрунту серед безмежного болота нашої сумної реальності, вони призначені для порятунку інших. Саме до таких людей належав мій добрий друг Валєр Бондар.
Ми познайомилися в далекому 1989 році на установчих зборах Харківської філії Української Гельсинської Спілки, єдиної на той час серйозної орґанізації, яка намагалася системно протистояти совєтському режимові і до якої входили всі відомі українські дисиденти. До Харкова тоді приїхало серйозне представництво УГС у складі Михайла Гориня та Івана Кандиби. Збори проходили напівлеґально в хаті відомого поета Степана Сапеляка. Тоді Валерію було доручено займатися виданням Інформаційного Бюлетня, а ми з друзями по Спілці Української Молоди охоче взялися йому допомагати.
На той час самвидавський друк був справою технічно складною: адже не було ані комп’ютера, ані принтера, ані ксерокса. Усе треба було робити вручну, а це займало досить багато часу й сил. Заголовок Бюлетня різьбився на лінолеумі (техніка лінориту), потім на нього наносилася фарба, а зверху накладався аркуш паперу, по якому проходили валком і отримували відбиток. Далі чотири аркуші паперу, перекладені копірками, закладали до друкарської машинки і друкували текст. Друкню треба було ховати і в жодному разі не використовувати для цивільних потреб, щоби не “спалитися”. Зараз увесь цей процес виглядає трохи смішно, але чверть століття тому це була дуже серйозна і кропітка справа. Практично так само робився весь самвидав у радянські часи.
Працюючи разом над випуском Бюлетня, ми здружилися. Валерій був “ходячою енциклопедією”, до того ж веселою. Тому спілкуватися з ним було надзвичайно цікаво і легко. Завдяки цьому спілкуванню я потрапив у потаємний світ, де буяло повнокровне українське життя, про яке я перед тим тільки чув хіба що з передач Радіо “Свобода”. В цьому світі Україна була незалежною, а люди могли вільно говорити рідною мовою і молитися у своїй Церкві (на той час підпільній). Це був незабутній час мого навчання в “університеті Бондаря”: читання “самвидаву” і книжок з діяспори, безкінечні розмови про Україну, про мистецтво і літературу, про реліґію, Церкву і націоналізм. Валерій щедро ділився своїми безмежними знаннями, терпляче пояснюючи мені заплутані сторінки нашої історії та культури. Особливе місце в наших діалогах займала українська ідея, як квінтесенція національного духу. Я відкрив для себе імена М. Міхновського, Д. Донцова, С. Бандери і Я. Стецька. Я “запоєм” читав їхні твори, які Валерій позичав у свого стрийка Ігоря – “старого” націоналіста з Києва.
На хвилі тодішніх подій (перезаховання в Києві В. Стуса, Ю. Литвина та О. Тихого, на якому ми вперше відкрито підняли червоно-чорний прапор) виникла ідеологічна дискусія між дисидентами і “старими” націоналістами. Валерій безмежно поважав дисидентів за громадянську позицію і мужність, але із сумною посмішкою говорив про штучність та еклектизм їхніх поглядів, а також про безсилість і безперспективність їхнього руху за нових умов. Натомість вічним ідеалом для нього були “старі” націоналісти, які через десятки років поневірянь у тюрмах і таборах змогли в чистоті пронести вірність українській ідеї. Про це дуже гарно написав Зеновій Красівський у Післямові до збірки своїх поезій “Невольницькі плачі”: “До сьогодні трудно збагнути, як ми вистояли. І ті, що життя віддали в безнадійній ситуації, і ті, що пішли на довгу і повільну смерть по таборах. Але це правда. Ми вистояли … через великі муки, через багато смертей, дистрофію і всю тодішню безвихідь – ми вистояли … у своєму патріотизмі, у своєму праведному націоналізмі. Аби не зрадити ідеї! Аби не сплямити честі учасника святої боротьби!”
Невід’ємною рисою “старих” націоналістів була глибока реліґійність. Валерій перейняв її від свого діда-повстанця і щедро передавав іншим. Саме він навчив мене вірити в Бога і показав красу правдивої віри. Він запровадив мене до Церкви і завдяки йому я став греко-католиком. Він передав мені це особливе, трепетне ставлення до всього, що пов’язане з традиційною католицькою вірою. І це мабуть найважливіша річ, яка трапилася в моєму житті. Віра для нього була чимось фундаментальним, без чого він не міг жити й дихати. Я був мимовільним свідком цієї живої Віри, завдяки якій йому вдалося створити стільки прекрасних, насичених глибокою християнською духовністю картин. Я бачив, як він молився, як щиро і побожно виконував щоденне християнське правило, як у покорі складав руки на грудях перед сном, проказуючи: “Господи, можливо цей день, який я прожив, є останнім у моєму житті…” Він часто говорив про смерть, але не як про фатум, а як про можливість повернення з цієї наповненої стражданнями грішної Землі до Дому Предвічного Отця, до омріяної Небесної Батьківщини “де немає ні болі, ні зітхання, але життя безкінечне”.
Валерій був сповідником і живим втіленням української “філософії серця”, як її розуміли Г. Сковорода і П. Юркевич. Насамперед це виявлялося у його творчості. Будь-яку тему він осмислював передусім не розумом, а серцем, намагаючись передати почуття людини і її емоційний світ. У такий спосіб він ніби актуалізував події сивої давнини, роблячи нас, глядачів, сучасниками вічної Історії. Інколи можна почути, що творчість В. Бондаря є досить складною для розуміння пересічною людиною. Я з цим не погоджуюся, бо бачу в кожній його картині не тільки концепти абстрактного мислення художника, а передусім глибоке емоційне переживання Єванґельських сюжетів. Цей індивідуально-емоційний підхід до Святого Письма чимось нагадує “Біблійне коло” відомого польського реліґійного письменника Р. Брандштеттера.
Валерій був духовним самітником, “внутрішнім еміґрантом”. У радянські часи для багатьох людей така “духовна еміґрація” була єдиною можливістю жити і творити вільно. Це було щось на зразок внутрішнього “дауншифтінґу”, коли людина свідомо відмовлялася від престижної роботи чи кар’єрного росту (бо це було пов’язане з необхідністю служити Системі) і обирала для себе якусь нейтральну офіційну роботу, яка не забирала багато сил і енерґії, даючи можливість займатися творчістю. Однією з форм такої “внутрішньої еміґрації” було вивчення іноземних мов. Це дозволяло духовно вирватися із затхлої совдепівської атмосфери і отримати один із небагатьох “леґальних” каналів отримання правдивої інформації про світ. На жаль, багато доморощених “патріотів” і досьогодні не розуміють, що вивчення іноземних мов – це шлях кожного українця до духової незалежности від Росії, що кожна іноземна мова, яку ми знаємо – це найефективніша зброя проти тотального духовного панування Московії. Саме тому радянська влада робила все, щоби вивчення іноземних мов у школах і вузах було безкінечною і неефективною “сізіфовою працею”. І тільки той, хто не боявся стати на шлях незалежного вивчення мов, міг досягти успіху. У цій царині загальновизнаним авторитетом і прикладом для всіх був Григорій Лукаш, який залишив після себе неперевершені взірці українських перекладів шедеврів світової класики.
Валерій добре знав польську мову, мав досить непогану книгозбірню, де були представлені недоступні на той час українською або російською мовами твори класиків літератури, філософії та мистецтва. Цим своїм “польонофільством” він намагався “заразити” й інших. Валєр говорив, що будь-який українець, особливо галичанин, підсвідомо, на “ґенетичному рівні” вже знає польську мову, тому і вчити її особливо не треба. Він вважав, що польська мова є своєрідним щитом проти непомітної внутрішньої русифікації українського мовного простору, даючи реальну можливість для втечі від постійного лінґвістичного впливу “старшого брата”. Крім того, без знання польської мови годі й говорити про серйозне вивчення нашої давньої історії та культури.
Своєрідною “больовою точкою” Валєра була тема рідної мови. Він з пристрастю збирав давні українські словники, добре знав лінґвістичні праці мовознавців 20-30-х років. З притаманним йому сарказмом говорив про “досягнення” радянської мовознавчої школи Русанівського і К°, підкріплюючи свої слова розлогими цитатами з відомого есею Ю. Шевельова “Так нас навчали правильних проізношеній” про псевдонауковість радянського мовознавства. Валерій мав бездоганний мовний “музичний” слух і був нещадним в оцінці “пластмасової” мови радянської доби і сучасних лінґво-експериментів молодого покоління письменників і поетів. Особливо критично він ставився до “творчості” представників того напрямку літератури, який Л. Костенко дуже влучно назвала “укрсучлітом”. Він вважав ці мовні “екскременти” проявом глибокої особистої ущербності, своєрідного “духовного босяцтва”, корінням якого є глибинна, підсвідома русифікація.
Визначальними рисами характеру Валерія були доброта і щирість. Здавалося, що ця людина просто не здатна була нікого скривдити, хоч його не раз кривдили інші. В таких випадках він міг бути досить емоційним, міг сваритися і злитися на цілий світ, але скривдити чи навіть віддати комусь “злом за зло” не міг. Щодо своїх кривдників він часто любив повторювати: “Бог їм суддя, а стіни – свідки”.
Валєр був справжнім, щирим другом, до якого завжди можна було прийти в скрутну хвилину і отримати мудру пораду або розраду. Можна було просто помовчати, бо сама атмосфера його робітні справляла на кожного відвідувача якийся дивовижно-цілющий вплив. Тут можна було сидіти годинами, вдихаючи “наркотичний” запах фарби і милуючись загадковими абстракціями, розвішаними на стінах. Тут можна було забути про “нестерпну рідну чужину” харківського довкілля і просто побути українцем.
Інколи, у хвилини душевної скрути, мені до болі хочеться знову побачити свого друга, обійняти його і просто поговорити. Але його немає і час так невблаганно спливає, віддаляючи нас від себе. Тоді я включаю відео його улюбленого Джо Коккера “You are so beautiful to me” і стається диво: час ніби повертається назад і я знову бачу перед собою живого Валєра Бондаря. Як Ти там, друже?
Андрій ЧЕРЕМСЬКИЙ,
Харків
