ВИХОВНИЙ ІДЕАЛ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ

Виховання духовної, патріотичної , всебічно розвинутої й дієвої української молоді є стратегічним завданням нашої держави, громадського і релігійного сектору вітчизняного суспільства. На жаль засилля в освітньому просторі новітніх псевдопедагогічних течій нерідко нівелюють напрацьований поколіннями досвід розвитку особистості, профанують і спрямовують на манівці національно-патріотичну складову виховного процесу. Зважаючи на це розпочинаємо публікацію цікавих і важливих для формування сучасної освітньої доктрини в Україні матеріалів, які мають доказову практичну цінність.
На початку Вашій увазі пропонуємо коротку вибірку з праці «Виховний ідеал» Григорія Григоровича Ващенко (1878-1967) – одного із творців української освітньо-виховної системи. Ця праця стала одним із найважливіших методичних посібників щодо розвитку молоді в українській світовій спільноті.

Служба Богові й Батьківщині

Основне твердження сучасної психології – це вчення про єд­ність психіки людини. Тим часом, коли стара психологія поділя­ла психіку на інтелектуальну, емоційну та вольову, – сучасна пси­хологія обстоює ту думку, що нема чисто інтелектуальних, або емоційних процесів, а є акти, в яких ці процеси міцно й органіч­но пов’язані між собою. Різниця між актами, крім їх змісту і спрямованости, полягає в тому, що в одних із них переважають інтелектуальні моменти, в других емоційні, в третіх – вольові. Всі вони, будучи пов’язані між собою, взаємно впливають один на одного.

Цього твердження психології ніколи не мусить забувати педа­гог. Виховуючи інтелект, даючи дітям знання, ми так або інакше впливаємо на їхню волю і почуття. Особливо ж це твердження треба пам’ятати, коли йде справа про виховання волі й характеру. Колись Сократ висловив думку, що доброчинність залежить виключно від знання. На думку Сократа, щоб бути доброчинним, – досить бути філософом. Існує лише одна доброчинність – мудрість, яка відносно волі – стає хоробрістю, відносно почувань – помір­ністю, відносно інших людей – справедливістю, відносно Бога – благочестивістю.

Приблизно такі погляди висловює й Спіноза в своїй «Етиці». Основою доброчинности є мудрість, панування розуму над по­чуванням. «Установлені мною засади, – каже він, – ясно доводять перевагу мудрої людини над неуком, яким керують пристрасті».

Ми не можемо цілком прийняти занадто раціональних погля­дів Сократа й Спінози. Факти доводять, що для доброчинности не досить самого знання, але в висловлюваннях цих двох філосо­фів є значна частина правди. Суто вольові акти поведінки людини характеризуються тим, що вони цілеспрямовані. Людина вольова завжди знає чого вона хоче. Люди з міцним характером завжди мають перед собою якусь основну мету, з якою вони пов’язують все своє життя.

Коли такої мети у людини немає, або вона зневірюється в меті, – людина знижується й морально розкладається. Фактів, що доводять вірність такого твердження, ми маємо багато в історії нашого народу. Багато маємо їх і в історії наших сусідів. Особливо переконлива з цього полгяду історія російської інтелі­генції.

Російська інтелігенція 60-тих і 70-тих років була пройнята гро­мадськими ідеями, що їх викликали реформи 60-тих років і ві­рила в їх здійснення. Тому серед неї було немало видатних людей, у яких слово не розходилось з ділом. У 80-тих роках інтеліґенція перестає вірити в можливість здійснення високих громадських ідеалів. Серед неї починає поширюватися пропо­відь «малих справ», для багатьох її представників стає характе­ристичним різке розходження між словом і ділом. В 90-тих ро­ках громадська думка ще більше підупадає, більшість інтелігентів становиться чиновниками «обивателями», позбавленими будь-яких високих прагнень. З’являються чехівські герої, типовими фігурами стають, з одного боку «люди в футлярі», з другого боку, люди типу «трьох сестер», що намагаються заповнити порожнечу душі далекими від життя мріями, в здійснення яких самі ніяк не вірять. При цьому треба відзначити з одного боку молодість сімдесятників, з другого – передчасну старість дев’ядесятників. На це звер­тає навіть увагу письменник-марксист Вересаєв, який негативно ставиться до сімдесятників. Згадуючи в своїх спогадах про ти­пового сімдесятника, друга Короленка-Аненкова, він пише: «Цей сивий дід був справді наймолодшим з-поміж нас. Особливо ра­зюче згадується він мені поряд з П. Б. Струве. Він стояв зогнувшись, піднявши комір свого плаща, і сніг танув на його сірому, нерухомому, як трупа обличчі. Та й усі ми були не кращі.» Зав­дання, що ставить перед собою людина, можуть бути різні з погляду їх обсягу й моральної вартости. Людина може поставити собі за мету особистий добробут і йти до неї, ламаючи норми суспільного життя.

Вона може ставити перед собою великі завдання, як наприк­лад служба своєму народові, наукові дослідження, мистецька творчість і т.п. З громадського боку мають вартість лише зав­дання другого типу. Лише вони варті того, щоб людина присвя­тила їм своє все життя. Тільки на основі високих ідеалів може утворитись міцна, суцільна особистість. Отже, коли ми хочемо виховати в українській молоді міцну волю і суцільність харак­теру, треба перш за все прищепити їм прагнення до високої мети, що об’єднувала б увесь український нарід.

Такою метою є благо і щастя Батьківщини.

Як сказано вище, гаслом, під яким має провадитися виховання української молоді є служба Богові й Батьківщині.

Перша абсолютна вартість для молоді є Бог, друга — Батьків­щина. Молодь мусить чітко уявляти собі, в чім благо Батьківщини.

Благо Батьківщини є:

  1. Державна незалежність, можливість для українсьного народу вільно творити своє політичне, соціяльне, господарське і релігій­не життя.
  2. Об’єднання всіх українців, незалежно від їх територіяльного походження, церковної приналежности, соціального стану і т. інше – в одну спільноту, що пройнята єдиними, творчими прагненнями і високим патріотизмом.
  3. Справедливий державний устрій, який би підтримував лад в суспільстві, в той же час забезпечував особисті права й волю кожного громадянина й сприяв розвиткові й прояву його здіб­ностей, спрямованих в бік громадського добра.
  4. Справедливий соціальний устрій, при якому зникала б і неможлива була б боротьба між окремими групами суспільства.
  5. Високий рівень народнього господарства й справедлива ор­ганізація його, що забезпечувала б матеріяльний добробут всіх громадян, була позбавлена елементів експлуатації.
  6. Розквіт духової культури українського народу: науки, мистец­тва, освіти. Піднесення її на такий рівень, щоб Україна стала пере­довою країною в світі.
  7. Високий релігійно-моральний рівень українського народу, реалізація в житті вчення Христа.
  8. Високий рівень здоров’я українського народу, зведення до мінімума всяких посеред нього хворіб і виродження.

Що означає служба Богові разом зі службою Батьківщині? Це означає, що добробут Батьківщини має бути заснований на засадах християнства. Так розуміли життя кращі люди Київської Руси, що мужньо боролись з кочівнинами. Так розуміли її запорож­ці, що своїми грудьми захищали «люд християнський» та клали за нього свої голови в завзятій боротьбі з бісурменами. Так розумів їх Хмельницький і маси українського селянства й козац­тва, що під проводом великого Гетьмана повстали проти польсь­кого панування. Ця традиційна мета, як ясна зірка на небі, мусить сяяти і перед українською молоддю. Завдання служити Батьків­щині мусить бути усвідомлене, як особистий обов’язок перед нею. Отже, чітко уявляючи, чого потребує від нас Батьківщина, кожен має здати собі справу в тім, що він повинен зробити для неї особисто. Серед нашої інтелігенції часто можна зустрінути людей, що добре вміють розмовляти про службу Батьківщині, а на ділі слу­жать лише своїм особистим інтересам. Виходить, що з погляду цих людей Батьківщині має служити хтось інший, а не вони. Такі настанови суспільство має рішуче засудити. А виховуючи молодь, треба попередити саму можливість утворення таких настанов.

Службу Батьківщині треба усвідомлювати не лише як свій особистий обов’язок, а як сенс всього свого життя, без чого не варто жити.

Прикладом для кожного українця в цьому мусять бути такі великі постаті, як Святослав Хоробрий, Володимир Великий, Володимир Мономах, Богдан Хмельницький, Ма­зепа, а також ті численні невідомі герої, що протягом віків вис­тавляло з-поміж себе українське козацтво, селянство й міщанство: що все своє життя віддали в боротьбі за щастя й добробут України.

Джерелом надхнення в такій героїчній службі Батьківщини може бути лише свідомість обов’язків перед нею, сполучена з пал­кою любов’ю до неї, до свого народу. А любити свій нарід можна лише при наявності високої національної свідомости. Треба уявляти собі український нарід, як єдину спільноту, що об’єднує в собі покоління минулі, сучасні й майбутні, й відчувати свою єдність з цією спільнотою. Виховати таку свідомість і відповідне до неї почуття не так-то легко. Протягом віків поляки й мос­калі викорінювали таку свідомість і це не могло не дати своїх наслідків. При цьому треба відзначити, що московська політика була значно хитріша, ніж польська, й тому національна свідомість населення Галичини вища, ніж свідомість населення Наддніпрян­щини. Але, крім того, треба взяти до уваги й те, що наддніпрянці й галичани протягом віків жили під різними політичними режимами, під різними господарськими і культурними впливами. Звідси різни­ця у мові, побуті, психології. Особливо це треба сказати про ін­телігенцію, яка більше підпадала під вплив чужинців, ніж селян­ство. Галицький інтелігент своєю мовою, психологією і поведінкою значно більше відрізняється від інтелігента наддніпрянця, ніж напримір селянин зі Стрийщини-від селянина з Поділля.

А це, безперечно, заважає українцям з різних областей щиро й глибоко відчувати себе, як єдиний нарід. Доводять це численні спостереження над українцями під час еміґрації. Цілком зрозумі­ло, наскільки шкідливе таке роз’єднання. Не переборовши цього, не зможемо збудувати України.

Тому будуючи систему виховання молоді, треба ретельно про­аналізувати властивості мови, побуту й психології, характеристич­ні для українців різних областей. Властивості, запозичені в інших народів, треба виділити в одну групу, властивості, притаманні українському народові – в другу. Так, напр., в мові слід виявити широновживані польонізми, що засмічують мову галичан, і русизми, що засмічують мову придніпрянців. В поведінці треба виділити, з одного боку, властиве деяким наддрніпрянцям нехтування своєю зовнішністю і вульгарність в манерах, що з’явилися в наслідок московських впливів, а з другого боку, занадто велику увагу зовнішності і неприродність у манерах і поведінці, що з’явилися в наслідон польської культури та її впливів. Така аналіза, при умові її грунтовности, дасть можливість розглянути відмінні власти­вості українців різних областей, як другорядні риси, що мають щезнути в найближчому майбутньому. (Вони вже майже затерлися на протязі 1945-1970 років, прим. Редакції).

Крім того, українець мусить здати собі справу в тім, які риси української психіки, навіть властиві їй з давних-давен слід роз­глядати, як позитивні, а які негативні. Не все, що виробила у позитивну рису властивий багатьом українцям крайній індивідуа­лізм про який ішла мова вище. Треба зробити мужню й тверезу оцінку й інших національних властивостей. Риси позитивні слід культивувати, а негативні – поборювати. Наявність в українського народа негативних рис не мусить зменшувати любови до нього, тим більше, що інші риси українців становлять їх високо в ряді інших народів.

Виховуючи у молоді любов до свого народу, треба разом з тим виховувати справедливе відношення до інших народів.

Є народи, що протягом довгого часу гнітили українців і не казали їм розвиватись. Є народи, що прикидались нашими дру­зями, а на ділі експлуатували й нищили нас. Є народи, як напр. шведи, що допомагали нам у національній боротьбі й співчували нам. Є нарешті народи, що терплять однакову з нами долю під гнітом якогось іншого народу.

До всіх тих народів відношення українців мусить бути різне. Треба виховувати молодь так, щоб вона могла захищати права свого народу і здатна була віддати в боротьбі за неї своє життя.

Але, виховуючи у молоді патріотизм, здорову національну гордість, свідомість своєї національної гідности, ні в якому разі не можна виховувати в неї безглуздої національної пихи й презирства до інших народів лише на тій підставі, що вони не українці.

Через тяжкі історичні умови наш нарід відстав щодо культурного розвитку від передових народів Европи. Щоб досягти їхнього рівня, нам треба багато вчитись у тих народів, а це мож­ливо лише при пошані до них. Крім того, треба пам’ятати, що на теренах України живуть і інші народи. З ними нам доведеться співпрацювати, а це можливе лише при умові справедливого відношення до них, при якому захищаються права українського народа, але разом з тим не порушується законних прав інших народів.

Історія Польщі показала, наскільки небезпечна для народа нерозумна національна пиха, презирливе відношення до інших народів і нарушування їхніх законних прав. Не менш яскравою ілюстрацією того може бути катастрофа Німеччини, що досягла ду­же високого рівня техніки, культури і військової потуги, поставила собі за завдання заволодіти великими територіями для себе, знищити частину народу, що живе на тих теренах, а частину обернути на своїх покірних рабів. Така зоологічна політика виклика­ла до німців ворожнечу всіх народів, в наслідок чого Німеччина катастрофально була розбита. Не зважаючи на великі здібності німецького народу і на його дисциплінованість та упертість в ро­боті, трудно чекати, щоб Німеччина знову стала великою державою, бо на перешкоді цьому буде стояти ненависть, яку викликали до себе німці у багатьох народів Европи й Америки. Таким шля­хом ми ніколи не підемо.

Український нарід на собі відчув, що таке несправедливість і сам мусить бути справедливим. Але цього мало. Український нарід ще з початку своєї історії протягом віків, борючись за своє існування, разом з тим своїми грудьми захищав європейсь­кі народи від навали диких степових орд і тим спас європейсь­ку культуру. Отже тепер, виборючись за свої права, він має об’єд­нати навколо себе європейські народи, що несуть на собі ярмо неволі і намагаються скинути його з себе. В цьому велике істо­ричне покликання українського народу. Йдучи за ним український нарід має спричинитися до побудови політичного й суспільного життя не на засадах егоїзму, насильства й експлуатації, а на за­садах справедливости й гуманности.

Служба Батьківщині наказує підкоряти свої інтереси потребам українського народу.

Чи означає це зректися особистого щастя й радощів життя? Ні, не означає. В житті людини діє парадоксальний закон: «хто шукає лише особистого щастя і робить основним правилом свого життя власне це шукання, той ніколи не находить щастя». Бо тоді життя людини робиться егоїстичним і дрібничковим і це ніколи не задовольнить людського духа. Справжні радощі, що охоплюють всю істоту людини і підносять її на височінь мають тільки ті, що служать великій ідеї. Гоголівський Тарас Бульба в той момент, коли він прив’язаний до горіючого дуба, показував козакам шлях до порятунку, – насправді щасливіший від Пацюка над мис­кою вареників. Підкоряючи особисті інтереси інтересам Батьків­щини, будучи вірним лицарем її, українець мусить поступатися своїм особистим амбіціям, коли цього вимагають суспільні справи.

Виховання такої риси є одною із найважливіших й найтрудніших завдань української педагогіки. Особисті чвари й амбіції занадто вже багато зробили шкоди Україні. Пора покінчити з ними. Борець за благо Батьківщини має бути твердим, рішучим і настирливим. Ніякі перепони не мають спинити його. В боротьбі з ними має гартуватися воля. Борець має бути мужнім і хоробрим, але разом з тим розсудливим. Ще Аристотель казав, що мужність є доброчинність, що посідає середнє місце між лякливістю та безрозсудною одчайдушністю.

Не треба боятись смерти за Батьківщину, але й не треба гратись з нею, не треба ризикувати своїм життям і життям своїх близьких, коли є можливість без цього досягти мети.

На виховання у нашої молоді духа єдности й братерства мусять звернути особливу увагу школа, церква, громадські організації і преса.

Велику ролю в цьому має відограти Церква. Найміцніше об’єд­нання, що може існувати між людьми — це об’єднання на ґрун­ті релігії, себто об’єднання на ґрунті вірувань, моралі, участи в службі Божій, під час якої віруючі переживають спільне релі­гійне піднесення. Тому апостол Павло пише: «Благаю ж оце вас я, в’язень о Господі, ходити достойно у покликанні, яким Вас покликано, зо всяким смиренством і лагідністю, з довготерпеливістю, терплячи один одного в любові, прагнути тримати єднання духа в мирному союзі. Один Господь, одна віра, одно хрещення, один Бог Отець усіх, що над усіма й через усіх і в усіх вас». (Ефес. І, 1 -5).

Віруючі християни не можуть сумніватися в тому, що в май­бутньому здійсниться молитва про єднання святих церков, що підноситься під час Служби Божої. Але поки що не тільки нема єднання церков, не тільки існує роз’єднання між віруючими різних віровизнань, а роз’єднання навіть поглиблюється.

Великою мірою це стосується українського народу. А яка від цього шкода для більшости українців, ясно. Надію на те, що прийде до розуму старше покоління й об’єднається на ґрунті віри Христової, – мало. Зате ми маємо більше надій на молодь, яка здоровим інстинктом відчуває, що релігія є велика сила і що в боротьбі проти навали, що насувається зі сходу, треба об’єднатися всім, хто стоїть на засадах Правди й Добра. Про те свідчать об’єднання молоді різних християнських віровизнань, що організують спільні конференції, на яких виголошують доповіді на актуальні в сучасних умовах теми. Зустрічаючись на таких конференціях, молодь знайомиться з різними віровизнаннями, привчається терпимо і з пошаною ставитись до щирих переконань своїх ближніх, починає розуміти, що в основі всіх віровизнань лежить єдина Христова наука взаємної любови. Так, пізнаючи й шануючи один одного, християни різних віровизнань будуть наближатись один до одного, поки на цілому світі не створиться єдине стадо з Єдиним Пастирем – Христом на чолі.

Тим самим шляхом має йти український нарід і в своєму національно-політичному житті. Взаємна, самопожираюча боротьба між українськими партіями пояснюється властивим типо­вому українцеві індивідуалізмом, що набуває хворобливих, а іноді й потворних форм через відсутність у нас своєї держави, – через те, що у нас не звикли по-державницькому мислити не тільки т.зв. прості люди, а часто й ті, що в нашому громадському житті посідають відповідальні посади. У народів, що пройшли довгий шлях державного життя, такого взаємного самопожирання або зовсім нема, або воно спостерігається в значно меншій мірі, ніж у нас. Прикладом національного об’єднання й державницької свідомости можуть бути для нас англійці. В громадському й дер­жавно-політичному житті у них існує критика, але критика здорова, в основі якої лежать не сліпі амбіції й ненависть, а бажання добра народові і взаємна пошана до людей інших поглядів і переконань. Коли справа йде про захист чести й інтересів цілої Англії, всі політичні партії виступають однозгідно.

Беручи Англію за зразок національної об’єднаности, ми повин­ні не забувати, що Англія пройшла довгу політичну школу. Ми ж, українці, не можемо чекати, поки самий хід історичних подій навчить нас бути державниками, бо національної об’єднаности вимагають від нас уже сучасні грізні події. Тому потрібні негайні заходи, спрямовані на об’єднання нашого народу. Першою умо­вою є відповідний склад керівників нашого громадського й політичного життя. Це мусять бути люди, яким довіряє більшість нашого суспільства і які відповідають перед суспільством. А особ­ливу увагу треба звернути на молодь, що приходить на зміну старшому поколінню. Молодь треба виховувати так, щоб для неї на першому місці стояли обов’язки, а потім уже права; щоб кожна молода людина в першу чергу мала задоволення не з того, що вона посідає в суспільстві те чи інше керівне становище, а з того, що вона чесно виконала свої обов’язки. Таку свідомість слід виховувати в молоді ще з дитинства. Нерозумно роблять ті батьки, що задовольняють всі вимоги і навіть вереди дітей, не накладаючи на них аж ніяких обов’язків. Уже починаючи з 4-5 років дитина мусить по мірі своїх сил обслуговувати себе і де в чому допомагати старшим. Уже в ці роки слід боротися з дитячим егоїзмом тактовно виковуючи у неї думку, що крім неї з її потребами, існують ще інші люди, що теж мають потреби і права.

Більші вимоги треба ставити до дітей шкільного віку. Вони мусять своїми вимогами найменше обтяжувати дорослих і без шко­ди для навчання чим можуть допомагати їм. Зі свого боку шко­ла мусить більше уваги звернути на громадське виховання молоді. Не досить озброїти учнів знаннями, навіть знаннями із історії нашого народу, не досить патріотичного виховання лише через лекції. Крім слова, потрібне ще й діло. Учні мають привчатися ретельно виконувати свої громадські обов’язки й відповідати за них перед шкільною громадою і педагогами. Це є передусім обов’язки чергового, до яких треба ставитися серйозніше ніж до них ставиться сучасна українська школа на еміграції. А головне те, що треба так перебудувати навчально-виховний процес, щоб уч­ні не були пасивним об’єктом його; щоб вони брали активну участь в ньому під керівництвом педагогів. Школа мусить стати для них маленькою батьківщиною, яку вони люблять і честю якої вони дорожать, яку вони разом з педагогами розбудовують.

В першу чергу вони беруть активну участь в навчальному процесі, не тільки тим, що кожний учень зокрема ретельно слухає викла­ди педагогів і виконує їхні завдання, а і в тому, що кожний учень дбає, щоб уся кляса вчилася добре. Крім того, учні, допомагаючи педагогові, мають дбати про обладнання і добрий стан шкільних кабінетів і лябораторій. Зазвичай та справа лежить на шкільній адміністрації і на вчителях. Школа купує приладдя й наочні підсобники, і догляд за ними падає виключно на вчителя. При такій поставі учень залишається пасивним споживачем і тому байдуже ставиться до того, в якому стані кабінет або лябораторія. Це справа не його, а вчителя. Інше відношення до кабінету чи лябораторії буде в учня, коли він сам бере хоч якусь участь в організації їх. А це цілком можливе у всяких умовах шкільної роботи. Так напр., учні завше можуть взяти найактивнішу участь в організації геологічного, ботанічного й зоологічного кабі­нетів, збираючи для них і систематизуючи матеріяли з місцевої природи. Для географічного, історичного й мовного кабінетів учні можуть виготовляти мапи, діяграми, схеми, малюнки і т. інше. Зі своєї власної педагогічної практики можу навести приклад, коли студенти педагогічної школи, що містилася в селі й не мала зовсім коштів на кабінети, самі під керівництвом педагогів, виготовили такі приладдя, як тахістоскоп, мнемометр, ергограф, естезіометр і т. інше і цим дали можливість організувати в школі експериментальні психологічні дослідження. Це зовсім не озна­чає, що школа не мусить купувати фабричних приладів і занадто навантажувати учнів технічною роботою на шкоду праці над про­грамовим матеріялом. Це означає тільки те, що школа мусить використовувати кожний момент своєї роботи не тільки для того, щоб дати учням знання, а й для того, щоб виховати з них повновартісних, всебічно розвинутих людей і добрих громадян своєї батьківщини.

Крім того, учні мусять брати активну участь в організації шкільних екскурсій, доповідей, літературно-мистецьких ранків і вечірок та культурних розваг.

Життя учнів у школі мусить бути найповнішим, задовольняючи, по змозі, всі здорові потреби їх, при чому учні мусять бути не лише споживачами, а й продуцентами.

Але помимо цього, школа мусить застосовувати і спеціяльні заходи громадського виховання учнів.

Школу слід розглядати не лише як установу, куди діти прихо­дять на 4-6 годин, щоб тільки чогось навчитись, а як дитячу громаду, що має свої спільні інтереси, своє громадське життя.

Вона мусить мати свої органи, що керують цим життям, мусить мати свої збори загальні і групові. Шкільні громадські органі­зації мусять працювати під тактовним і досвідченим керівниц­твом педагогів. Керівництво останніх мусить бути спрямоване на

/***/

прапор української музики, плекають нашу народню пісню і на грун­ті українських традицій, засвоюючи й переробляючи кращі здобут­ки західної музики, не женуться за найгіршою модою, як це роблять деякі письменнини, що українською мовою пишуть бру­тальні, порнографічні речі й цим розкладають наше суспільство.

Доводиться іноді читати й чути, що серед українських пісень багато сумних і журливих, що їх треба виключити із вжитку і замість того плекати музику веселу, бадьору. Про веселість і бадьорість ми скажемо трохи далі, а тепер зазначимо, що не всяка сумна музика пригнічує енергію, – такий вплив має лише музика сентиментальна. Навпаки, музика пройнята скорботою в наслідок відчутої і усвідомленої неправди, збуджує енерґію до боротьби за правду. На світі мало є таких сумних пісень, повних страждання й туги, як наші «невольничі плачі», а проте вони збуджували дух боротьби у наших предків не менше, ніж військові марші. Тому треба плекати пісню і веселу, й сумну, але з розбором. Весела пісня не мусить бути в найменшій мірі брутальна, сумна пісня не мусить бути сентиментальна, але брутальність далеко більш не­безпечна, ніж сентиментальність.

Завдання гармонійного виховання української молоді

Як показано вище, традиційний європейський виховний ідеал побудований на засадах гармонійного розвитку людини. Гармоній­ність треба розуміти не як розвиток всіх властивостей людини до однакового рівня, а як певну цілість, при якій кожна здібність посідає в особі людини те чи інше місце в зв’язку з ролею її в нашому житті й діяльності. Людину можна визнати за гармонійно розвинену лише при тій умові, коли якась властивість її посідає центральне місце в її психічному житті і відограє ролю стрижня, навколо якого органічно об’єднуються особисті властивості людини.

Такою властивістю українця в сучасних умовах життя українсь­кого народу є безмежна відданість Богові й Батьківщині. Отже цій рисі мають підкорюватись всі інші властивості українця як психічні, так і фізичні. Розглянемо ці властивості.

Служба Богові й Батьківщині вимагає в першу чергу високих ін­телектуальних властивостей. Щоб служити Богові й Батьківщині, треба мати відповідний світогляд, добру фахову підготовку і розви­нені формальні здібності інтелекту.

Розвиток цих властивостей і ставить перед собою, як своє завдання виховання української молоді. Світогляд є певна система знань спираючись на яку, людина може розв’язувати питання про буття, як в його основах, так і в окремих явищах. Світогляд може бути ідеалістичним, або матеріялістичним. Перший за основу буття визнає Абсолютний Дух, як першу причину й найвищу мету всього існуючого.

Християнський світогляд будується на засадах віри у Всемогутнього й Всеблагого Бога Творця й Промислителя.Х арактерною ознакою ідеалістичного світогляду є віра в без­смертність душі.

Матеріялістичний світогляд стоїть на тому, що існує лише ма­терія; що психічні процеси є рух або властивість високоорганізованої матерії, що всяке психічне життя припиняється зі смертю тіла.

І традиції нашого народу, і сучасні світові події доводять, що єдиним правильним шляхом у вихованні нашої молоді є вироб­лення у неї ідеалістичного світогляду на релігійній основі. Тільки на такій основі людина може дати відповідь на питання, що сто­суються не лише окремих явищ природи й суспільного життя, а й на питання про буття в цілому.

Тільки ідеалістичний світогляд може бути суцільним і позбав­леним внутрішніх суперечностей. Для нас зрозуміло, що такий світогляд може бути побудований лише на християнських засадах.

Характер світогляду набуває особливо великого значення в сучасних умовах життя людства. Боротьба, що провадиться те­пер на цілому світі є в першу чергу боротьбою двох світоглядів: ідеалістично-християнського і матеріялістично-атеїстичного. У цій боротьбі молодь наша мусить бути якнайкраще озброєною. Це означає, що вона не тільки має вірити в те, що існує Все­могутній і Всеблагий Бог, що існує нематеріяльна душа, що є Боже Провидіння, що відношення між людьми мусять бути зас­новані не на класовій боротьбі, а на християнській любові, а ще до того мусить бути здібною з успіхом боротися проти комуніс­тичної пропаганди, що шириться по цілому світові.

Для цього вона мусить бути в першу чергу добре озброєна знаннями з християнського віровчення й історією філософії і з новішими філософічними течіями. Тому в навчальний плян стар­ших кляс середньої школи неодмінно слід включити курс філосо­фічної пропедевтики. На зборах молоді, на всяких гуртових за­няттях слід частіше читати доповіді на філософічні теми, органі­зовуючи після них дискусії, бо одного слухання лекцій ще не досить для вироблення стійкого світогляду.

Нарешті, слід більше уваги приділити ознайомленню молоді з новими течіями в галузі природознавства. Не так давно природ­ничі науки були головною підпорою для матеріялістів всіх напрям­ків і в тому числі для комуністів.

Сучасне природознавство під впливом найновіших відкрить відходить від матеріялізму й стає на шлях ідеалізму. Тому озброю­ючи молодь на боротьбу з большевизмом, треба і в школі і поза школою знайомити її з роботами таких біологів, як Дріш і Реняно, з роботою Міллікена «Релігія і знання», або з роботою ве­ликого німецького фізика Плянка «Релігія і природознавство.»

В педагогії щодо інтелектуального виховання є дві течії. Одна з них на перше місце ставить фахову підготовку, себто озброєн­ня молоді знаннями й навичками потрібними в практичній ді­яльності. Друга на перше місце ставить загальну освіту і вироблення світогляду. Особливо підкреслює значення фахової підготовки відомий німецький педагог Кершенштайнер. Він визнає за вище благо державу. Школа, на його думку, в першу чергу мусить підготовити для держави потрібних їй фахівців; що ж до загальної освіти, то Кершенштайнер надає їй значно менше значення, особливо для тих, хто має працювати для держави в галузі прак­тичної роботи.

Думки Кершенштайнера не можна визнати за цілком вірні. Фахова підготовка може тільки тоді дати повний ефект, коли вона базується на попередній загальній освіті. Наше завдання підго­товити людей, що могли б служити своїми знаннями й працею батьків­щині. Але ми підготовимо таких людей лише при тій умові, коли в осно­ву вироблення професійних знань покладемо загальну освіту молоді. Тому навіть на зважаючи на те, що наша Батьківщина вимагає дуже великої кількости практичних робітників в галузі різних професій, українська школа мусить приділяти багато уваги загальній осві­ті нашої молоді.

Молоді покоління не лише засвоюють культурні здобутки поко­лінь попередніх, а й рухають культуру вперед. Це можливе лише при наявності розвинених творчих здібностей. Тому школа має приділити велику вагу розвиткові у молоді так званих формальних здібностей інтелекту. Такими здібностями є спостережливість, пам’ять, творча уява і логічне мислення.

Особливо треба звернути увагу на розвиток двох останніх здібностей: фантазія і логічне мислення. Без фантазії неможлива творча робота в жодній галузі культури. Багато людей дотриму­ються тієї думки, що фантазія потрібна лише для мистців. Така думна зовсім не вірна.

Фантазія потрібна не лише для письменника й поета, а й для історика, соціолога й географа. Мало того, вона потрібна й для математика. Так само потрібна вона і в практичній діяльності людини. Людина без творчої фантазії може діяти лише за пев­ними шабльонами і не здатна до винахідництва. Навіть у військо­вій справі багато важить творча фантазія командира, бо перед боєм він має не тільки чітко уявляти собі розташування ворожих військ, а й будувати в своїй уяві різні комбінації наступу, роз­гортання бою і таке інше.

Не меншу увагу має приділяти школа розвиткові у молоді логічного мислення, себто здібностей аналізи, синтези, висновкування в різних формах індукції, дедукції і аналогії. Зразком для школи мусить бути мислення наукове. Це не означає, що з кож­ного вихованця школа має зробити наукового робітника. Це під­креслює лише те, що кожен учень, кінчаючи середню школи, мусить в основному оволодіти тими прийомами мислення, що ними користується учень (*Повніше ці думки викладені в брошурці автора: «Основа розумо­вого виховання української молоді.»).

Друге завдання виховання молоді — це виховання морально-релігійне. Важливість його підкреслюється уже тим гаслом, що ми кладемо в основу виховання української молоді. Це гасло — служба Богові і Батьківщині. Історія показала, що тривка мораль може бути побудована лише на релігійних засадах. Коли мораль будується на засадах користи, щастя та інше, то вона кінець-кінцем обертається в мораль егоїзму, себто перестає бути справжньою мораллю. Лише віра в Бога і безсмертя людської душі можуть бути основою високої моралі, що не знає компромісів і має абсолютний характер.

Риси моральної людини розкриті в Євангелії, в посланнях апостолів, в творах отців церкви. Відбиті вони, як показано вище, і в наших традиціях. Завдання школи полягає в тому, щоб ці традиційні ідеали відновити і пристосувати до сучасности і тих завдань, що ставить перед нашим народом історія. Особливо велику увагу треба звернути на виховання у нашої молоді патріотизму на християнських засадах. Крім того школа має виховати у молоді гуманність, чуле відношення до людини не лише на словах, а й на ділі.

Наслідуючи українські традиції в галузі моралі, треба велику увагу звернути на такі риси вдачі, що стають за основу здорового родинного життя, бо родина завше була найважливішою підвали­ною життя суспільного, а, значить, і державного.

У юнацтва треба виховувати моральну чистоту, свідомість ді­вочої чи юнацької чести, стриманість, підкорення статевих почу­вань принципам моралі. Треба також плекати наші традиції і щодо виховання у молоді пошани до батьків і взагалі до старших, що є основою суспіль­ного і державного ладу. Нарешті, треба виховувати у молоді свідомість власної люд­ської гідности на основі якої виробляється правдивість, вірність даному слову, чесність. На цій же основі базується дружба, що за козацьких часів культивувалася у формі побратимства.

З моральним вихованням міцно пов’язане виховання волі й характеру. Найважливіша риса волевої людини є принциповість і здібність чітко ставити перед собою певну мету. Раз мета по­ставлена, волева людина прикладає всіх зусиль за всяку ціну осягнути її. Отже міцна й розвинена воля характеризується рішу­чістю пов’язаною з розсудливістю. Перш, ніж поставити перед собою ту або іншу мету, людина мусить всебічно й грунтовно обдумати її та врахувати засоби до її осягнення. На шляху до здійснення мети можуть стояти іноді більші або менші перешкоди. В таких випадках волева людина не зупиняється, а вживає всіх за­ходів, щоб досягнути мети. Отже – розумна упертість в досягненні мети, наполегливість — це неодмінні риси людини з волею і характе­ром. Нарешті, одна із важливих рис волевої людини — це стри­маність, уміння володіти собою, не піддаватися випадковим емоці­ям і афектам.

Дуже важливою рисою вдачі людини є любов до праці і пра­цездатність. Мотиви праці можуть бути різні: егоїстичні матеріяльні інтереси, честолюбство, громадське добро. Зрозуміло, що ос­новним мотивом праці нашої молоді мусять бути інтереси сус­пільства, яким підкорюються інтереси особисті.

Всяка суспільна діяльність, як в мирні, так і у воєнні часи може бути успішною лише при наявності свідомої дисципліни. Остання вимагає з одного боку здібности свідомо підкорювати свою волю волі керівника, а з другого — здібности керувати іншими, стоячи на засадах громадського добра.

Не менше важливим завданням школи є виховання бадьорости і життерадісности. Трагічна історія нашого народу спричинилася до того, що частина нашого народу впала в зневіру, в песимізм. Це дуже шкідлива риса, особливо в сучасних умовах нашої визвольної боротьби, що потребує віри в наше майбутнє і в наші сили. Але слід стисліше з’ясувати саме поняття життєрадісности. Часто її змішують з веселістю і безжурністю. Така риса здебільша буває властива легковажним людям, що легко сприй­мають життя, не задумуються над його складними проблемами. Нерідко такі люди бувають егоїстами, що переважно прагнуть до втіх життя. Не таку життєрадісність слід виховувати в українській молоді.

Українець мусить реально ставитись до життя, здаючи собі справу з його темних і світлих рис. Але, як християнин, він мусить вірити в перемогу добра над злом, правди над неправ­дою. Розуміння ж сили зла мусить стимулювати його енергію в боротьбі за перемогу добра.

Третє завдання нашої школи – дати нашій молоді естетичне виховання. Українці з давних давен виявляють великі природні естетичні здібності. Але це не означає, що школа може занедбати ді­лянку естетичного виховання, поклавшись на природу. Навпаки, те, що дала нам природа, треба розвивати до найвищої міри. З боку педагогічного й психологічного естетичне виховання мож­на розглядати з погляду естетичного, або мистецького сприймання і з погляду естетичної творчости. Що до самого змісту естетичного виховання, то його можна розподіляти на естетику по­буту, сприймання красот природи, сприймання творів мистецтва й художню творчість в різних галузях її. Щодо естетики побуту, то в цій галузі треба розвивати чепурність в одежі, житлі, умін­ня прикрасити приміщення і таке інше. Крім того школа має прищіпити дітям любов і розуміння кра­сот природи. Людина, відірвана від природи, не може жити повним життям, бо саме красоти природи є джерело найчистіших на­ших радостей.

Так само школа має виробити у дітей здоровий смак щодо творів мистецтва. Це вимагає не тільки культури самого лише естетичного сприймання, а й певної культури інтелекту. Щоб ро­зуміти й сприймати найкращі твори мистецтва, для цього потрібні певні знання з історії письменства, малярства, скульптури, музики, архітектури. Ми не можемо визнати за цілком культурну людину того, хто не знає нічого з історії грецького мистецтва і не може розуміти й відчувати краси творів Фідія або Софокла. Ми не може­мо визнати за вповні культурну людину й того, хто не має уявлення про Бетговена, Моцарта, Чайковського і не може сприймати краси їх геніяльних творів.

Нарешті, школа має розвивати творчі, мистецькі здібності дітей. По-перше, між нашими дітьми є немало талантів, що при добрих умовах виховання можуть дати нашому народові коштовні твори чи то в галузі літератури, чи в галузі музики, або малярства. На цих дітей школа має звернути увагу, щоб таланти їх не загинули, а дали найкращі наслідки. Але творчі мистецькі здібності треба розвивати і у дітей, не обдарованих якимись мистецькими та­лантами. Це тому, що мистецька творчість навіть при відсутності великих природніх здібностей відограє певну ролю в діяльності кожної людини і часто є джерелом моральної втіхи й чистих радостей. Крім того людина, що здібна сама щось творити в галузі того мистецтва, може глибше розуміти мистецькі твори, ніж людина, що зовсім не володіє технікою мистецької творчости.

Зрозуміло, що в галузі мистецького виховання мусить перше місце займати виховання смаку й розуміння свого рідного мистец­тва, тим більше, що в цій галузі Україна має значні досягнення.

Останнє завдання нашої школи, – це фізичне виховання молоді. Школа має виховати дітей здоровими, міцними й спритними. Фізичне виховання не може ставити перед собою завдання ви­ховувати атлетів. Проти цього заперечував ще Аристотель. Але школа мусить так поставити фізичне виховання, щоб наша молодь була не тільки здоровою під час шкільного навчання, а й після закінчення школи. Тому ще з дитинства треба прищіпити дітям здорові гігієнічні навички щодо їжі, чистоти, користування повітрям, чергування праці й спочинку й таке інше. Ці навички мусять спиратися на певні знання в галузі гіґієни. Крім того треба вихо­вувати молодь так, щоб вона могла без шкоди для здоров’я зносити холод і спеку і взагалі була витривалою до впливів підсоння.

Виховуючи міць тіла, треба прагнути до гармонійного розвитку системи м’язів у цілому. Є гімнастичні системи, що сприяють розвиткові лише якихсь окремих частин тіла. Так, наприклад, німецька система Яна розвиває переважно верхню частину тіла, особливо так званий раменний пояс. Наша школа мусить засто­совувати тільки такі системи гімнастики, що розвивають гармоній­но всі часини тіла.

Фізичне виховання не можна розглядати без зв’язку з вихован­ням інтелектуальним і моральним. Основне у людини її дух. Отже дітей треба виховувати так, щоб тіло у них було спритним і міц­ним знаряддям духа.

Нарешті, слід сказати про виховання у молоді чемности й пристойности в особистій поведінці і у відношеннях до інших. Цій рисі надавали немалого значення і письменники княжого періоду, що поклали основи наших традицій в галузі християнського вихо­вання. Вони дають поради, як молоді люди мають поводитися зі старшими і рівними собі, як мають ставитись до священиків, ченців і т. інше. На ґрунті християнської науки і старовинних тра­дицій наше селянство, особливо його козача верства, виробило досить високі правила поведінки, яких, принаймні до революції, більшість суворо дотримувалась (правила привітання, невживання брудної лайки, незгадування чорта в хаті, пошана до старших, скидання шапки і хрестіння проходячи коло церкви і т. інше).

Але розуміння чемности й пристойности може бути різним. Внаслідок мавпування західніх мод дехто з українців під чемні­стю розуміє певні засвоєні механічні навички поведінки, непри­родні маніри, нещирі компліменти, цілування рук у дам, улесливе ставлення до людей, що мають владу, або багатих і гордовите ставлення до бідних і простих. Як ми згадували вище, такі ма­ніри дуже гостро висміяв Сковорода в своєму «Благородному Еродії». Психологічну природу їх дуже влучно висвітлив талано­витий, але чомусь забутий український психолог Сікорський в своїй «Ілюстрованій психології.» Характерна властивість такої поведінки — це нещирість справжньої пошани до людської гідности не тільки чужої, а й своєї. Вона не може сприяти доб­рим, християнським відношенням між людьми.

Отже, коли йде справа про виховання пристойности й чемности, то під ними треба розуміти ту чемність, про яку писали письмен­ники княжого періоду. В основі її має лежати християнське став­лення до людини: щира пошана до неї, як до образа й подоби Бо­жої, незалежно від того, який її матеріяльний стан і соціяльне становище. Звідси — доброзичливість, уважність, щирість, пошана до старших, до священнослужителів і т. інше.

Така поведінна є виявом добрих християнських почувань і разом з тим сприяє добрим відношенням між людьми, робить спілкування з ними джерелом чистої радости, є одною з умов друж­ньої співпраці людей для загального добра.

Поставлені вище завдання можуть бути здійснені через вихо­вання молоді: морально релігійне, національно-патріотичне, інте­лектуальне і фізичне. Відповідно до цього і мусить бути побудо­вана система педагогіки.

Але не треба забувати, що педагогічний процес – єдиний, що всі названі вище види виховання органічно поєднані між со­бою, жоден з них не треба мислити без другого. Єдність педагогіного процесу відповідає єдності психіки люди­ни і стає одною з найважливіших предумов гармонійности її.

ПІСЛЯСЛОВО

Християнство є релігія універсальна. Тому наша молодь, стоя­чи на засадах християнства, не мусить замикатися лише в коло вузьконаціональних інтересів. Плекаючи свої кращі національні традиції, борючись за свою самостійну державу, українська мо­лодь, разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротись за них, ставлячи за мету реалізацію Царства Божого на землі, як ступня до Царства Божого на небі. Але Царство Боже, як об’єднання всього людства на засадах християнства зі збереженням свободи і всіх людських прав для кожної людини і кожної нації, не може наступити без боротьби з царством зла. У цій велетенській боротьбі візьме участь і наша молодь, як словом, так і ділом. Віримо, що ця боротьба закін­читься перемогою Правди і Добра.

Також може бути цікаво...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *