Творець ОУН Євген Коновалець (до 125-річчя з дня народження)

Микола Посівнич, Ярослав Сватко | ukrnationalism.com

Полковник Євген Коновалець – одна з тих особистостей, які залишили глибокий слід в історії не лише визвольного руху, а й вплинули на весь процес здобуття Україною незалежності. Попри свої заслуги перед Україною у важливих для перебігу історії подіях, він вчинив річ значно важливішу – організував процес визвольної боротьби, розвиток якої відбувався, незважаючи на ліквідацію його Провідників. Таємницю його успіху розкривають спогади багатьох людей. У кожній проблемі Коновалець вмів відділити головні завдання від другорядних, в людині побачити позитивні якості, вкрай необхідні для виконання завдань, умів ігнорувати суперечки з несуттєвих питань, або й ті, які були лише теоретичними, про які його досвід підказував, що невідомо, чи на практиці вони постануть. Цим він не створював опонентів, а то й ворогів з людей, корисних для загальної справи, і в цьому, мабуть, таїна його осягів, як політичного діяча, при якому відбувався не процес поділу, розколів і взаємного поборювання, а навпаки, об’єднання заради спільної мети.

Життєвий шлях Євген Коновалець розпочав 14.06.1891 р. в с. Зашкові, тепер Жовківського району Львівської області. Батько Михайло – управитель народної школи, там же працювала мати Марія. Вихованням Євгена займалась мати, яка була модерною вчителькою і синів виховувала по-спартанськи. В його життєписі ніде, ні у його творах, ні у спогадах, не знайдемо навіть у найтяжчі хвилини розпачу чи печалі. Замість плачів над військовими чи політичними поразками бачимо реальну оцінку ситуації й вироблення заходів для їх виправлення. В 1901 р. Коновалець здав іспит до 1-го класу Академічної гімназії, а з 1909 р. – студент правничого факультету Львівського університету. У 1912 р. його обирають заступником голови секції при Академічній громаді, секретарем Просвіти у Львівському повіті, до Головної управи Українського студентського союзу. В 1913 р. став членом «Тіснішого Народного Комітету» Української Народно-Демократичної Партії та учасником Всеукраїнського студентського Конгресу у Львові, де виголосив реферат «Про університетську справу». Як згадував Коновалець: «обіч науки у проф. Боберського (німецька мова та фізвиховання) в гімназії та акту Мирослава Січинського (1909 р.) знайомство з Дмитром Донцовим – це третій найважливіший момент моєї молодости».

З початком 1-ої світової війни 1.08.1914 р. створено між партійну Головну Українську Раду. Коновалець брав участь в засіданнях Ради, як представник УСС, хоч був мобілізований у 19-й полк Крайової оборони у Львові. У той час батька і дядька, о. Володимира арештовано як «москвофілів» та інтерновано в табір у Талергофі. У Словаччині він навчався в школі старшин запасу, згодом біля м. Ґрац. Весною 1915 р. його, кадета-аспіранта, призначено до марш-батальйону 19-го полку, який брав участь в боях на г. Маківка. Під час одного з наступів на російські позиції потрапляє в полон. В 1915-17 рр. перебуває в таборі полонених у Чорному Ярі і Царицині, де застає революцію та нав’язує контакти в Києві. Опинившись у місті, Коновалець береться за працю, від якої найбільше залежала доля держави: формування війська. Ген. Обручев хотів використати Чехословацький легіон для встановлення у Києві російської влади. Коновалець провів переговори, після чого чехи заявили, що у війну не будуть вступати. На той час найбільш боєздатною силою, що обороняла Центральну Раду, були січовики, організовані Коновальцем 12.11.1917 р. в Галицько-Буковинський курінь, згодом в курінь Січових Стрільців.

28.04.1918 р. німці передали владу Павлу Скоропадському. Німецьке військо, оточило стрілецькі казарми, Коновалець скликав нараду, яка прийняла рішення скласти зброю. В цих обставинах його дипломатичний хист допоміг досягти порозуміння із гетьманом про їх відновлення в Білій Церкві. До листопада 1918 р. йому вдалося сформувати боєздатний підрозділ, який перетворився в Осадний корпус Армії УНР. Під кінець 1919 р. чисельність наддніпрянців у його лавах складала 80-90%. Вони показали ідейність та відданість, однак самих лише січовиків виявилось замало для утвердження держави. Останнє засідання Стрілецької Ради відбулося в липні 1920 р. і більшість вояків демобілізувалися. Але були такі, для яких війна не закінчилася, допоки не буде Української держави. Виняткове місце Коновальця в історії визначила його позиція: він стає організатором структур, які ставили собі за мету підготувати націю до здобуття незалежности під час наступних глобальних потрясінь.

В Празі 31.08.1920 р. відбулася нарада старшин, на якій створено Українську Військову Організацію та згодом обрано Коновальця Начальним комендантом. УВО була організацією старшин, які ставили перед собою завдання у випадку військового конфлікту у Європі відновити армію і таким чином вирішити питання незалежності. Коновалець зустрічається з військовиками УГА і Армії УНР, об’єднуючи їх в одну структуру й виробляючи концепцію визвольного руху. На його думку головною причиною поразки 1917-21 рр. була неготовність суспільства до збройної боротьби за державу та слабке усвідомлення народом того, яку цінність для нього вона має. Після припинення бойових дій УВО закликала визнати польську окупацію незаконною і ініціювала серію актів індивідуального терору. Завдяки збігу обставин Коновалець уникнув арешту і у вантажному поїзді дістався до Варшави й виїхав у Ґданськ.

Власне в цей період, на початках діяльності УВО, Євген Коновалець ініціював кілька процесів, які визначили характер українського визвольного руху на століття вперед. Багато з цих речей, які започаткував Коновалець після програної війни, пізніше описані Дмитром Донцовим, як аксіоми для успішності визвольного руху. Але на початку 20-х років він не писав статей, він робив практичні дії, які призвели до результатів, пізніше описаних Донцовим, як зразок правильної визвольної боротьби.

Національна еліта, яка живе інтересами нації – необхідна складова успішної національної боротьби. Коновалець не скаржився, що цієї еліти немає, чи що вона є поганої якості. Одним із напрямків роботи УВО було виховання майбутньої еліти, час якої прийде через покоління. Для цього відроджується Пласт, а займається цим член Начальної Команди УВО полковник Іван Чмола. Всі керівники визвольної боротьби УПА, про яких Донцов пише, як про зразок для національної еліти майбутньої держави, були виховані в Пласті, тими старшинами українського війська, які розуміли, що окрема війна може бути програна, але боротьба нації триває доти, поки нація існує. В міру дорослішання цих майбутніх борців за свободу, УВО підключала їх до своїх акцій, але не це було винятковою ознакою українського визвольного руху. Молоді підпільники, завдяки Пласту, організували середовище, в якому вони взаємно навчали одні других, і головне – будували визвольну організацію, виходячи з власного, хай малого, досвіду, і власного розуміння. Тут вони мали повну підтримку Євгена Коновальця, бо люди, які платять власним життям за рішення в боротьбі, мають право на самостійні рішення.

На відміну від багатьох інших сучасників, Коновалець бачив важливість не лише пропаганди ідей самостійництва, а й необхідність розробки світоглядної доктрини. Саме він відновив видання «Літературно-Наукового Вісника» та призначив редактором Д. Донцова, що мало далекосяжні наслідки. Це рішення зовсім не було очевидним для сучасників, Донцов не мав тоді того авторитету, який має в націоналістичних колах зараз. Якраз отримавши трибуну для пропаганди своїх поглядів, у вигляді «Літературно-Наукового Вісника», він здобув ім’я в націоналістичному середовищі, і результат його діяльності є свідченням правильності рішення Коновальця. Те ж стосується і світоглядної доктрини визвольного руху, яка базувалася не на модних тоді лівих поглядах, а на ірраціональних цінностях, вірі, усвідомленні власної місії, християнському розумінні ціни життя і крові.

В міжвоєнний період Євген Коновалець перебуває у Чехословаччині, Німеччині, Австрії: зустрічається з діаспорою, кур’єрами УВО, організовує конференції та стає об’єктом уваги польської і радянської розвідки. Наприкінці 1920-х рр. Коновалець обирає місце свого перебування Швейцарію. Йому пропонували мешкати в Німеччині, аргументуючи це доброзичливим ставленням до українських проблем. Вочевидь він не бажав зв’язувати створену ОУН з тимчасовою кон’юнктурою німецької політики. В Женеві знаходився осідок Ліги Націй, де постійно перебували дипломати та журналісти. В ній він перебуває, маючи литовський паспорт, отримати який йому дозволили спільні політичні інтереси України і Литви.

З середини 1920-х рр. гостро повстало питання об’єднання націоналістичних організації діаспори й Західної України. На І Конгресі Українських Націоналістів 28.01-3.02.1929 р. у Відні зібрались люди, які були прихильниками нелегальної боротьби. Головою ПУН вони одноголосно обрали Євгена Коновальця. Під час дискусій він доводив, що потрібно запровадити обов’язковий військовий вишкіл. На особливу увагу заслуговує виданий ним та О. Гасином «Військовий підручник». В ОУН існували дві концепції розбудови армії: «легіонова», яку підтримували діячі в еміграції та «крайова» – її прихильниками були члени Організації з України. У ході дискусії Коновалець бачив можливість втілення їх обох. В листі від 1929 р. він сформулював позицію ОУН: «Прапор боротьби проти поляків ми піднімаємо, але боротьбу з поляками будемо вести в тій мірі, у якій вони нас змусять вдаватися до самозахисту. Всі свої зусилля будемо спрямовувати проти більшовиків, готуючи проти них свій останній удар».

Своє перебування в Женеві Коновалець використовує для захисту українських інтересів на міжнародному рівні. У 1930 р. в Галичині польська влада проводили пацифікацію, до якої залучали не лише поліцію, а й частини 6-го корпусу Війська Польського. Українцям знищено майно, активістів громадських організації катовано і розгромлювано їх приміщення. Спогади співпрацівників Коновальця з того періоду свідчать, що він був координатором міжнародної акції протесту. Наступною великою акцією ОУН став протест проти Голодомору, яка задіяла усі групи з різними політичними поглядами.

В 1930-х рр. особливу увагу в розв’язанні української проблематики Коновалець приділяв подіям на Далекому Сході. Саме там він бачив можливість втілити «легіонову» концепцію та переконав японський Генштаб, що Україна має виняткове політичне й економічне значення в контексті розв’язання цієї проблеми. Групи ОУН висилалися в Маньчжурію, щоб налагодити зв’язки з українським населенням Зеленого Клину, вояками Червоної армії та політичними в’язнями. Зі зміною геополітичної ситуації в Європі важливого значення набувало Закарпаття. У 1937 р. Коновалець скликав нараду Проводу стосовно подальшої політики ОУН. Вважаючи, що цей регіон зможе відіграти вагому воєнно-політичну роль у боротьбі проти Польщі та СССР, він ініціював створення Окремого штабу.

Ведучи боротьбу з ОУН, спецслужби не залишали поза увагою її керівника. Розроблялись плани його фізичного знищення, так і політичної нейтралізації. НКВД «організувало» Павлу Судоплатову посаду кур’єра. Йому доручено було виконати вирок так, як це пояснив йому Сталін: «Наша мета – обезголовити рух українського фашизму напередодні війни і примусити цих бандитів знищувати одні других в боротьбі за владу». Якщо відкинути ярлики то мета поставлена дуже точно. Агент зустрівся 23.05.1938 р. з Коновальцем в центрі Роттердама, де вручив йому «подарунок» і біля кінотеатру Люміс бомба вибухнула. Смерть Полковника мала великий відгомін в українській громаді: повсюдно вивішувалися траурні прапори, в церквах відправлялись панахиди, цей день ОУН визначала, як Свято Героїв, які полягли за Україну.

Життя Євгена Коновальця є невід’ємною частиною визвольного руху і оминути його діяльність неможливо. Вона пояснює багато подій 1917-21 рр., міжвоєнного періоду та й багатьох після його загибелі. Загал мало знає про цього діяча, насамперед, через спотворення його особи комуністичною пропагандою з одного боку та характером діяльності Полковника – з іншого. Він заради України свідомо зрікся багатьох життєвих благ. Ще до проголошення незалежності поставлено біля його хати в Зашкові пам’ятник, а згодом в ній створено музей. В містах і селах є вулиці названі іменем Коновальця, західноукраїнські обласні ради постановила відзначати 23 травня як Свято Героїв. Прийшов час для визнання цього свята загальнонаціональним, адже Євген Коновалець боровся за всю Україну.