Степан Бандера про сучасність

Нині, коли Захід починає займати дедалі більш нейтральну позицію щодо Росії, активна солідарна міжнародна політика засудження агресії Кремля та його ізоляції шляхом санкцій змінюється політикою відновлення співробітництва. Україна має реалістичніше оцінювати міжнародне політичне оточення та ймовірні дії наших західних партнерів.

Тут добрим інструментом геополітичного аналізу є теоретична спадщина Степана Бандери. Тим паче, що на ній можна не тільки захистити суверенітет і зупинити російську експансію. Адже найбільшою геополітичною проблемою для України є те, що такі дві великі держави, як Росія та Україна, не зможуть існувати у рівновазі на одному геополітичному просторі як регіональні лідери. Або Україна відновить свою суб’єктність і тоді неминуче Росія втратить статус імперії на європейському просторі, або Україна вкотре стане квазіколоніальним утворенням, а українці – фактично бездержавним народом.

Тому проблему незалежності України без зміни нинішнього статусу Росії фактично вирішити неможливо. На жаль, більшість країн Атлантики визнають як геополітичного регіонального лідера Росію, намагаються її стримати, умиротворити, але не бачать Україну як велику країну.

Зрештою про це і про міру допомоги Заходу ще понад 50 років тому писав Степан Бандера: «Ми завжди обстоюємо незалежність української політики, яка керується тільки українською рацією, а не кокетуванням (безуспішним!) із сторонніми силами». Тому, описуючи сліпе й наївне пасивне західництво, Бандера писав: «Не сміє тепер відживати подібна хвороба в українській політиці, у старій чи новій формі, як нові протисамостійницькі федералістичні, унійні, чи всесвітянські тенденції. Вони виринають як кон’юнктурні явища у висліді погоні за тим, щоб відкривати «нові, модерні» цілі й шляхи української політики, при невмінні відрізнити тривкі роздвоєні тенденції у міжнародному житті від тимчасових, кон’юнктурних ситуацій».

Зовнішня допомога у будівництві незалежної України – це важливий, але допоміжний фактор, а захоплення черговими модами західного світу може призвести до нової катастрофи: «Хто будує на невластивих для нашого ґрунту світоглядових підвалинах, той, навіть при добрій волі й найкращих намаганнях, не поставить нічого тривкого, тільки помножить руїни».

Ще задовго до здобуття Незалежності Степан Бандера передбачав україно-російську війну у її сучасних формах: «Росія, із своїм глибоко вкоріненим, а в сучасну добу найбільш розпаленим загарбницьким імперіалізмом у кожній ситуації, у кожному стані, всіма силами, з усією запеклістю буде кидатися на Україну, щоб утримати її у складі своєї імперії чи наново поневолити. Як визволення, так і оборона самостійності України може в основі спиратися тільки на власні українські сили, на власну боротьбу і постійну готовість до самооборони».

Також Бандера вірно визначив тактику дій Росії та новий, як нині називають – гібридний – характер цієї війни:

«Щоб не спровокувати тотально-воєнної реакції Заходу, Москва, правдоподібно, в розпалюванні воєнних конфліктів буде застосовувати тактику прикривання й зменшування їх засягу та гостроти. Така тактика відповідає стратегії ступневої імперіалістичної експансії та підбоїв Москви. У її застосуванні вона має багато можливостей. Типовий зразок такої тактики полягає в тому, що Москва офіційно не ангажується у війну, нею спровоковану, а тільки веде її посередньо, руками своїх сателітів чи т.зв. “добровільцями”. А безпосередня, одверта участь Москви у війні може бути маскована нібито “гуманними” мотивами збройної інтервенції.

Новітня зброя теж і великим, регулярним арміям накидає необхідність зближатися більше до партизанської тактики, ніж до позиційної війни. Зокрема, треба буде уникати великих скупчень військ, оперуючи досить усамостійненими військовими з’єднаннями. Нові війни … не можуть мати фронтових ліній старого типу. Вони будуть відзначатися уривчастими й дуже рухомими, але зате надзвичайно глибокими фронтами. Межа між фронтовою і запільною зонами буде часто затерта, тільки на далеких віддалях, у глибину, будуть помітні різниці між ними. Це стосується до групування військових сил і самих бойових операцій».

Вірно передбачив Степан Бандера і тактику західних країн щодо оцінки ситуації та дій в умовах російсько-українського конфлікту.

Зокрема, у статі «Питання атомової війни і визвольна революція» Степан Бандера зазначав, що західні країни виявлятимуть до України «обмежену прихильність, яка кінчається там, де починається риск конфлікту з Москвою». Таку ж позицію Захід займе і щодо революції в України: «бо революція має для них вартість тоді, коли вона звільняє західні держави від війни, а не тоді, як втягає їх в неї».

Вірно оцінив Бандера і позицію західних країн до країни-агресора: «Навіть тоді, коли західні держави будуть втягнені совєтами у воєнний конфлікт, вони намагатимуться обмежити його на найменших розмірах. Це стосується не тільки до територіального засягу й гостроти, а так само і до наміченого висліду війни. Західні держави будуть найперше намагатися кожний воєнний конфлікт закінчити компромісом з Москвою, якщо він буде можливий, без надто дошкульних утрат…

Страх перед війною з СССР та бажання уникнути її за всяку ціну – це той фактор, що увесь час паралізує західну політику супроти московсько-большевицького імперіалізму, відбирає їй ініціативу й рішучість у всіх вузлових справах сучасного міжнародного укладу».

Ще більшою проблемою є те, що Захід не розуміє ролі України як суб’єкта регіональної політики та не готовий до модерації імперського простору окупованих Росією народів.

«Західні народи не мають справжнього уявлення й вірної оцінки дійсного стану на опанованих Москвою просторах. … На Заході бачать тільки Росію. Одні взагалі не знають, або знають дуже мало про те, що вона мілітарною агресією підбила й насильством опановує багато народів, які не примирились і ніколи не примиряться з тим поневоленням. Інші, хоч знають дещо про многонаціональний склад сьогоднішнього СССР, то все ж таки мають на увазі майже виключно російський народ, як єдиний підметний чинник. Поневолені Росією народи, на Заході переважно трактують не як повноцінні й самосвідомі нації, що змагаються за своє самостійне життя, а як етнічні племена, що є тільки пасивним об’єктом у руках Москви».

«Нехіть серед західних народів до революційних змагань інших народів походить з того, що вони є ситі й задоволені, хотіли б, щоб у світі не було жодних головніших змін, які могли б спричинити переставлення міжнародного укладу. Для них добре так, як є, і вони не хочуть знати про те, що інші народи знаходяться в нестерпному становищі, борються за свої права і за свобідне життя, що на світову арену виходять нові, ще давніше зіпхнені під лід, нації». (Проти ідейного роззброювання визвольної боротьби).

А для України існування Росії у нинішньому вигляді з її сателітами буде вічною загрозою. «Коли б, наприклад, Україна державно відірвалась від російської імперії, а Казахстан чи нації Кавказу залишились в складі цієї імперії, то це було б рівнозначним з тим, що суверенність української нації і держави перебуває у величезній небезпеці від московського імперіалізму».

На жаль, і досі проблемою залишається розуміння Заходом суті російського імперіалізму. Тому багато хто вважає, що зміна режиму Путіна автоматично змінить імперський статус Росії.

«Це все було б неможливе, якби в західному світі не прийнялась і не поширилась ілюзія, що російський народ і большевицький імперіалізм – це дві окремі речі, що російський народ не є носієм, а тільки жертвою останнього».

Для Бандери «…боротьба не припиниться аж до повного зреалізування нашої мети, якою є цілковитий розрив між Україною і Москвою, відбудова Самостійної Соборної Української Держави, розвалення СССР і побудова самостійних, національних держав у підсоветській Європі й Азії, повний розгром російського імперіалізму та створення навколо Росії, замкненої в її власних кордонах, такої системи держав, щоб вона не могла більш виступати з імперіалістичною агресією». Також Бандера наголошує, що сліпа орієнтація на сторонні сили в історичній ретроспективі призводить до втрати державності: «Багато “визволених” після першої світової війни націй, передусім чехи, мадяри, навіть поляки в ході й у висліді другої світової війни так швидко втратили свою державну суверенність передусім тому, що за своє “визволення” попереду вони не заплатили належної ціни – крові нації, або це “визволення” просто дістали з чужих рук, “безкровно”». Отож попри важливість зовнішньої допомоги Бандера справедливо наголошує: «Без власної держави, без визволення, отже, і без визвольної боротьби, Україна не може мати ані свободи, ані добробуту, ані якої-небудь тіні демократії».

Відтак Бандера формулює ключовий геополітичний принцип здобуття і захисту суверенітету України: «Україна, з уваги на своє геополітичне розташування, може тільки власними силами, власним змаганням здобути й втримати свою незалежність. При цьому вона виконуватиме важливу місію ширшого значення і для інших народів, здійснюючи та захищаючи універсальне гасло: «Воля народам, воля людині!».

А також застерігає, що «Для народу, який підіймає визвольну революцію, краще відразу знати справжній стан, покладатися тільки на власні сили, ніж розраховувати на нереальну зовнішню допомогу. Відповідно до цього революційний рух розплановує свою боротьбу на основі власної спроможносте або стримується з розгортанням одвертого, збройного повстання до відповідної міжнародної ситуації».

Україна вступає у нову надзвичайно важливо і небезпечну фазу своєї державності. Цей період не можливо провести пасивно, опираючись виключно на зовнішні сили. Проте війну за незалежність не можливо виграти орієнтуючись виключно на зовнішню дипломатію. Україна мусить самостійно стверджувати власну суб’єктність, орієнтуватися на власні сили, перенісши війну на територію ворога, підключивши до боротьби поневолені Москвою народи, запропонувавши їм братню руку допомоги, запропонувавши їм візію майбутнього життя у власних країнах, з відновленням ідентичності та справедливим розподілом влади і власності.

Нині війна з Росією перейшла у найважчу з фаз – війну на виснаження. У цьому змаганні Давида з Голіафом необхідна повна концентрація усіх сил нації та адекватне розуміння дій наших зовнішніх партнерів. Однак слід також розуміти, що наш опонент – імперська Росія – теж переживає не найкращі часи, а затяжна війна і поразка призведуть до трансформаційних процесів усередині Росії.

Уже сьогодні діра у російському бюджеті становить півтора трильйони рублів (19,2 млрд. дол.). Скорочення економіки у 2015 році – 3,7%.

Ще більші проблеми розпочнуться у 2018 році після президентських виборів. Російський професор Владислав Іноземцев твердить, що «Росія пережила чимало криз, серед них падіння нафтових цін в 2008 році і дефолт 1998 року. Тоді ріст повертався протягом року-двох. На цей раз спад іншого характеру. Справа не в нафті і не в санкціях, справа в структурних негараздах».

Уже сьогодні 22 мільйони росіян живуть у злиднях, а це наполовину більше, ніж у 2013 році перед початком російської агресії в Україні. Екс-міністр та радник Путіна Алєксєй Кудрін твердить: «У нас у запасі є ще два роки, коли настрої суспільства будуть стабільними».

Відтак Україна має стати модератором процесів боротьби за національну та соціальну справедливість на території Росії. Після неминучого падіння Російської імперії. Крім України цього не здатен зробити ніхто інший.

Закінчити хотілося б словами основоположника політичного націоналізму Миколи Міхновського: «Раніше чи пізніше, ми однаково повинні виступити самостійно – отже, чим швидше, тим краще. Чим швидше, тим краще, бо віддаючи наші голоси на користь чужинців, ми марнуємо наші сили, ми деморалізуємо себе самих і, корисне діло, дуримо себе. Ся облуда повинна геть розвіятися.

Нам ні на кого надіятись, через те ходімо самі. Ходім самі, не біймось і не лякаймось. Адже під нами є наш власний міцний ґрунт.

Але ходімо відразу певною ходою, не хитаючись, не вагаючись і не збочуючи. Ми дійдемо до своєї мети» (М. Міхновський. «Сніп». 29 квітня 1912 р.)

Юрій Сиротюк

Також може бути цікаво...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *